Український національний рух наприкінці 80-х — на початку 90-х pp

Інщі учасники політичного дійства в Україні у 1987-1991 pp. вийшли не з партійних кабінетів, а з тюремних камер і таборів. У першій половині 1987 р. розпочалося звільнення політичних в'язнів, серед яких українці становили дуже значну частку. Ця декларована Горбачовим акція стала можливою завдяки зовнішньому тиску світових демократичних сил і з властивою для радянської забюрократизованої системи «поспішністю» розтяглася аж до грудня 1989 р. Але перші її наслідки для зміни політичної системи проявилися ще у 1987 р. Влітку вийшло нове число «Українського вісника», редаговане В'ячеславом Чорноволом. У 1970-1972 pp. за його редакцією вийшло шість випусків. 7 і 8 число «Вісника» були видані Степаном Хмарою у 1979 p. iвідбивали перехід дисидентського руху під впливом масових репресій на більш радикальні, самостійницькі позиції. Відновлюючи «Український вісник», Чорновіл, однак, дав новому випуску номер 7, а не 9, якби даючи зрозуміти, що він продовжуватиме свою лінію з передарешту 1972 р. Iсправді, основні матеріали «Вісника» відображали більш гнучку й помірковану позицію, аніж позиція Хмари.

«Український вісник» став офіційним органом Української Гельсінської спілки (УГС), створення якої було проголошене у березні 1988 р. Лідером УГС став багатолітній політичний в'язень Левко Лук'яненко, який був позбавлений волі впродовж 26 років. Уже наприкінці свого ув'язнення, зимою 1988 p., він написав програмну статтю «Що далі». Стаття стверджувала необхідність залучення до боротьби за політичні реформи широких кіл інтелігенції. Хоча Лук'яненко не приховував своєї відданості ідеї самостійної України, але в умовах горбачовської перебудови «зверху» першість повинна бути надана захисту громадянських прав та української мови й культури.

УГС виступала як пряме продовження Української Гельсінської групи 1970-1980-х pp. Початково її вимоги мало чим відрізнялися від основних постулатів дисидентського руху брежнєвської доби. Програмним документом УГС стала її «Декларація принципів», написана В'ячеславом Чорноволом та братами Михайлом і Богданом Горинями. Видана влітку 1988 p., вона являє собою розумний тактичний компроміс між дійсним і бажаним. УГС, долучаючись до боротьби за підтримку політичних реформ «знизу», намагалася передусім розширити сферу дозволеної законом політичної діяльності й таким чином надати руху за права людини та національні права масового характеру. їй доводилося рахуватися з тим, що більшість застрашених можливістю нових репресій людей боїться підтримувати радикальні гасла. «Декларація принципів» вимагала тому не ліквідації СРСР, а перетворення його на конфедерацію незалежних держав, не докорінної зміни радянської системи, aпередачі влади з рук КПРС до демократично обраних рад. УГС виступала за українізацію, право Української РСР на власну дипломатичну діяльність, легалізацію заборонених віросповідань, впровадження ринкової економіки і громадський контроль над карними органами. Запропонована УГС програма була «програмою-мінімумом», перейнятою згодом більшістю неформальних груп на ранніх стадіях руху за реформи в Україні та втіленою зрештою у своїх основних пунктах Декларацією про суверенітет (липень 1990 p.).

УГС розглядала себе як неофіційний народний фронт, що мав би об'єднати всіх опозиційно настроєних людей. У міру того, як в Україні почали виникати нові неформальні групи, УГС дещо видозмінила свою тактику: тепер своє призначення вона вбачала у тому, щоб радикалізувати їхні політичні програми, випереджуючи їх у всіх вимогах на один, але лише на один крок. Організаційне оформлення перших таких груп тривало майже рік від весни 1987 р. до весни 1988 р. У вересні 1987 р. в Києві утворився Український культурологічний клуб на чолі із Сергієм Набокою, Леонідом Мілявським, Олесем Шевченком та Ольгою Матусевич. У жовтні 1987 p. yЛьвові було офіційно проголошене створення Товариства Лева (хоча неформально воно існувало вже з весни 1987 p.). Haвідміну від УКК, Товариство Лева об'єднувало переважно молодих людей - студентів, молодих митців, робітників, деяких комсомольських лідерів та ін. У жовтні 1987 р. 14 відомих політичних в'язнів (половина з них - Ігор Калинець, Михайло Осадчий, Микола Руденко, Євген Сверстюк, Іван Світличний, Ірина Сеник, В'ячеслав Чорновіл - були почесними членами міжнародного «Пен-клубу») проголосили створення Української асоціації незалежної творчої інтелігенції. Наприкінці 1987 p. yКиєві виникла Асоціація «Зелений світ», що одразу протиставилася своєму офіційному опоненту - Українському державному комітету з питань охорони зовнішнього середовища. Весною 1988 p., під час святкування великодніх свят, у Київському університеті зародилася неофіційна студентська організація «Громада». Сама назва цієї організації нав'язувала до традиції громадівського руху другої половини XIXст.

Перші неформальні товариства своєю діяльністю багато в чому нагадували одне одного. Основними напрямами їхньої роботи було поширення ідеї демократизації суспільства і національного відродження. 3 цією метою організовувалися вечори й зустрічі, на яких обговорювалися заборонені сюжети й постаті (так звані «білі плями») української історії та літератури, конкретні заходи щодо охорони пам'яток культури.

Неформальні організації об'єднували під своїм дахом широкий спектр різних опозиційних політичних напрямів - від фрондуючої «номенклатурної» інтелігенції (членів різноманітних офіційних творчих Спілок) аж до крайніх націоналістів, їхній внутрішній розвиток характеризувався гострою боротьбою між поміркованим і радикальним крилами. Найчастіше це останнє крило складалося з членів УГС. Окрім діячів шістдесятників і дисидентів 1970-1980-х pp., товариства об'єднували багато молоді віком 20-30 років — тобто покоління, яке зробило свідомий вибір на користь української справи, маючи за своїми плечима лише досвід режиму Щербицького. Деякі з цих молодих людей були комсомольськими функціонерами. їхня участь у неформальних товариствах свідчила про появу першої, хоча й невеликої, тріщини в системі державно-партійного апарату.

Ця тріщина стала ще помітнішою, коли контактів з товариством стали шукати й поодинокі представники партійної номенклатури середньої ланки, як-от перший секретар Подільського райкому партії м. Києва Іван Салій і мер Львова Богдан Котик. Це передвіщало той масовий перехід партійної номенклатури на національні позиції, що стався декількома роками пізніше, після усунення Щербицького з посади першого секретаря ЦК КПУ. Взагалі, ті чи інші вимоги товариств, якими б радикальними вони не здавались у 1987-1988 pp., ставали офіційною нормою у 1989-1990 pp. У тому сенсі «програма-мінімум» українського опозиційного руху була повністю виконана.

Це не означало, однак, що товариства не відчували серйозного опору з боку владних структур. Навпаки, партійно-державна номенклатура чинила всілякі перешкоди їхній діяльності. Спектр уживаних засобів був дуже широким - від відмови надати приміщення для літературних вечорів і зустрічей аж до побиття та короткотривалих арештів найактивніших членів або ж звільнення їх з місць праці чи навчання. Найпоширенішим засобом була офіційна кампанія у газетах, на радіо та телебаченні з метою очорнення найактивніших опозиціонерів. Однак те, що принципово відрізняло кінець 1980-х від кінця 1960-х — початку 1980-х pp., - це факт, що карні органи не вдавалися до нової хвилі масових арештів і ув'язнень.

За таких умов політична мобілізація мас була хоч і важким, але все таки досяжним завданням. Улітку 1988 р. нечисленні неформальні товариства й організації в Україні зробили перші спроби перетворити український рух на масову суспільно-політичну силу. Основним ідейним мотивом цих спроб була підтримка й поглиблення процесу демократичної перебудови суспільства. Це був не просто тактичний захід, продиктований кон'юнктурними міркуваннями; ініційовані Горбачовим реформи «зверху» відкривали простір для легальної опозиції, подібно як «українізація» 1920-х pp. створювала умови для повноцінного функціонування української культури.

Весною-літом 1988 р. така спрямованість української опозиції диктувалася змінами у балансі сил між консервативним і реформаторським крилами у Москві. 13 березня 1988 р. під час відсутності Горбачова (він перебував з візитом у Югославії), з ініціативи консерваторів у газеті «Советская Россия» була опублікована стаття Ніни Андрєєвої «Heможу поступитися принципами», в якій піддалася атаці лінія на переоцінку радянської історії, зокрема розкриття культу Сталіна. Публікація статті однозначно сприймалася як спроба згортання політичних реформ. Для відсічі цих спроб Горбачов домагався скликання XIXпартійної конференції, на якій мав намір добитися нової легітимізації своєї лінії. Напередодні скликання цієї конференції проводилися збори й зустрічі, на яких висували та обговорювали кандидатури делегатів. У пошуках союзників прибічники Горбачова пішли навіть на укладання певних домовленостей і компромісів з новопосталими національними рухами на окраїнах імперії. Зокрема, при їхній мовчазній згоді, а можливо навіть при активній підтримці, у трьох балтійських республіках - Литві, Латвії й Естонії - йшло формування народних фронтів у підтримку перебудови. У 1987-1988 pp. тут відбулися масові демонстрації й багатолюдні мітинги, що зрештою привели до утворення литовського, латвійського й естонського народних фронтів.

Балтійський приклад дав сильний поштовх українському руху, хоча він не користувався підтримкою московських реформаторів. Улітку 1988 p. yЛьвові, Києві, Вінниці та Хмельницькому проводилися масові мітинги, організовані неформальними групами й товариствами. Найбільш вражаючими за своїм розмахом були мітинги у Львові, де під пам'ятником Франка навпроти Львівського університету у червні-липні збиралися від 20 до 50 тисяч чоловік. Організатори й учасники мітингів висловлювали свою недовіру офіційно обраним делегатам партійної конференції, вимагали скасування привілеїв для державно-партійної номенклатури, ліквідацію КДБ, розширення республіканських прав УРСР, звільнення останніх політичних в'язнів. Найвищою точкою цих мітингів було проголошення Демократичного фронту в підтримку перебудови. Проте ці заходи виявилися мертвонародженими, і місцева влада вдалася до репресій аж до застосування загонів міліції особливого призначення (ОМОНу) для розгону демонстрантів. Українська консервативна партійна верхівка знову проявила нетерпимість до будь-яких спроб поставити під сумнів свою монополію на владу.

Нове дихання для українського опозиційного руху відкрилося з кінця 1988 p., коли до спроб утворення народного фронту приєдналися нові групи українського суспільства, насамперед академічні науковці та члени Спілки письменників України. У листопаді 1989 р. Київське відділення СПУ та працівники Інституту літератури АН Української РСР утворили ініціативний комітет для вироблення програми Українського народного фронту. Групу з двадцяти письменників очолив поет-шістдесятник Іван Драч, який був секретарем партійної організації Київської СПУ. Ініціатива була підтримана пленумом Спілки (грудень 1987 p.). Коли наприкінці січня проект був уже написаний, керівництво компартії України розгорнуло кампанію, щоб не допустити його до друку. Це змусило групу письменників 13 лютого 1988 р. їхати у Москву за підтримкою до Горбачова. Невідомо, чи втручання Горбачова допомогло, але 16 лютого проект програми був надрукований у газеті «Літературна Україна» - органі СПУ. На відміну від первісного варіанта, опублікований текст містив визнання керівної ролі КПУ — пункт, навколо якого тривали гострі суперечки між керівництвом СПУ і КПУ. Офіційно Рух — український відповідник балтійських фронтів - мав служити з'єднувальною ланкою між «перебудовною» програмою партії «зверху» та ініціативою широких народних мас «знизу».

Дрібні тактичні компроміси, включені у програму, не захистили її від гострих атак з боку партійної номенклатури. Перед вели партійні газети «Радянська Україна», «Правда України» і «Робітнича газета», що друкували сотні листів від «обурених трудящих і трудових колективів». До критики приєдналися голова Українського культурного фонду Борис Олійник, керівництво Академії наук і, несподівано для української інтелігенції, яка вірила у підтримку Горбачова, - центральний орган ЦК КПРС газета «Правда». Авторів програми обвинувачували у розпалюванні громадянської війни, націоналізмі, сепаратизмі та опозиції до партії. Антирухівську кампанію очолив секретар ЦК КПУ Леонід Кравчук, який дораджував комуністам не вступати до Руху.

Однак момент для придушення Руху в зародку був утрачений: у травні утворилася Львівська регіональна організація Руху (подібно як і в Києві, перші ролі тут відіграли місцеві письменники та академічні працівники, за якими стояла УГС і неформальні організації), а в липні - Київська організація. На час утворення Київської організації, за твердженням й ініціаторів, Рух лише в одній Київській області нараховував 200 місцевих груп із загальною чисельністю 200 тис. чоловік.

Паралельно в Україні йшло утворення нових політичних і громадських організацій. 11-12 лютого 1989 p. yКиєві відбулися установчі збори Товариства української мови ім. Т. Шевченка (ТУМ). Делегати зборів підтримали рішення, що Товариство стане його колективним членом. Уже в середині 1989 р. воно нараховувало близько 700 тисяч членів. У березні 1989 р. утворилося українське відділення Товариства «Меморіал», яке також заявило про свою підтримку Руху. Разом з тим виникли групи, що у своїх програмних вимогах йшли далі не лише Руху, але й УГС. Зокрема, Українська народна демократична ліга (колишній Український Демократичний союз, що первісно виступав як українське відділення всесоюзного Демократичного союзу) та Український християнсько-демократичний фронт уже наприкінці весни 1989 р. виступили за державну самостійність України.

Іншим сильним поштовхом для розгортання громадянського суспільства в Україні стали вибори до Верховної Ради СРСР у березні 1989 р. Це були перші напіввільні вибори за весь час існування радянської системи, адже компартія зберігала за собою третину всіх місць та право контролю щодо висунення кандидатів до решти двох третин. Хоча партійне керівництво й розгорнуло шалену пропаганду проти деяких кандидатів, як-от літераторів Івана Драча та Ростислава Братуня у Львові чи журналістки Алли Ярошинської у Житомирі, результати виборів у деяких округах були шоком для номенклатури: так, перший секретар Львівського обкому партії Яків Погребняк, який йшов «сам на сам» у Дрогобицькому районі Львівської області, одержав лише 12% голосів.

Вибори 1989 р. були використані демократичною опозицією для популяризації своїх програмних вимог. Обрані від неї депутати ввійшли до складу Міжрегіональної групи осередку опозиції у Верховній Раді й таким чином змогли нав'язати безпосередні контакти з московськими реформаторами та лідерами інших національних груп. Уряди-годи їм вдавалося добиватися до мікрофону, й тоді їхні виступи йшли у прямий ефір для мільйонів глядачів і слухачів як в Україні, так і в Радянському Союзі.

Ще одним важливим успіхом українського опозиційного руху на шляху політичної мобілізації стало розгортання мережі неформальних періодичних видань. До весни 1989 р. основними з них були журнали «Український вісник», «Кафедра», «Євшан-зілля» та інші, що, однак, не мали великого тиражу, а отже, сфера їхнього інтелектуального впливу була обмежена. Весною 1989 р. з'являються перші нелегальні газети, що виходили масовим тиражем. У 1989 р. нараховувалося понад 50 видань, а у першій половині 1990 р. їх число збільшилось майже втричі. Ці газети готувалися в Україні, а видавалися у Вільнюсі, при активній допомозі «Саюдісу» та громади українців у Литві, частково у Ризі.

Літом - восени 1989 р. до спроб витворення демократичного фронту додалися ще два масові рухи в Україні: робітничий рух і рух за легалізацію Української католицької та Української автокефальної православної церков. 18-24 липня 1989 р. страйкували робітники Донбасу. Їхній виступ був частиною загальної страйкової хвилі, що охопила всесоюзну вугільну промисловість улітку 1989 р. Вимоги страйкарів були чисто економічними: збільшення рівня зарплати, покращання життєвих умов, продуктів харчування, визнання певних захворювань як професійних хвороб тощо. В окремих моментах їхні вимоги мали консервативний характер: так, шахтарі вимагали розв'язання медичних і продуктових кооперативів. Робітники відкидали спроби УГС та інших неформальних організацій надати страйкові політичного характеру. Політичні вимоги (проведення демократичних виробів, усунення місцевого комуністичного керівництва, створення незалежних профспілок на зразок польської «Солідарності») були висунені лише більш національно свідомими шахтарями із Західної України - робітниками Львівсько-Волинського вугільного басейну. Але, попри свій аполітичний характер, шахтарський страйк показав здатність робітників до самоорганізації. У серпні 1989 р. в м. Горлівці була створена Регіональна спілка страйкомів Донбасу. Під впливом, atoй прямим тиском липневого страйку були усунуті від посад деякі перші особи в партійно-радянській номенклатурі середньої ланки. Тільки у Донецькій області страйкові комітети оголосили недовіру майже кожному третьому директору шахт і генеральних об'єднань, і їм довелося пройти через «сито» прямих виборів. А вже під кінець серпня 1989 р. страйкомівці переобрали керівництво профкомів на 200 із 240 існуючих у республіці шахт. Heменш масовим виявився рух за легалізацію Української католицької церкви. У травні 1989 р. троє єпископів і троє священиків забороненої церкви виїхали до Москви, щоб зустрітися з центральним керівництвом. Після відмови керівництва зустрітися з прибулими, всі шість розпочали голодовку в центрі Москви. До них приєдналися інші греко-католицькі священики та віруючі із Західної України. Питання про легалізацію Української католицької церкви піднімалося у Верховній Раді депутатами Борисом Єльциним, Олесем Гончаром і Ростиславом Братунем. 18 липня 1989 р. близько 150 тисяч віруючих відбувало служби по всій Західній Україні у відповідь на заклик голови Української католицької церкви, кардинала Мирослава Любачівського провести акцію на захист релігійної свободи. Така сама кількість -150тисяч чоловік - взяла участь у львівській демонстрації 17 вересня 1989 р. з вимогою легалізації УКЦ. Демонстрація відбулася у 50-ту річницю окупації Західної України більшовицьким режимом - день, що раніше святкувався офіційною владою як свято возз'єднання. Вона закінчилася символічним актом: у вікнах затемнених квартир були виставлені свічки як згадка про жертви радянських репресій.

Подібним чином, хоча й не у таких масових масштабах, розвивався рух за легалізацію УАПЦ. У лютому 1989 р. в Києві був утворений Ініціативний комітет у справі її відродження, що у жовтні 1989 р. розпочав видавати свою власну газету «Православ'я, наша віра». Великим проламом у справі легалізації УАПЦ став перехід в її лоно житомирського єпископа Російської православної церкви Іоанна Боднарчука у жовтні 1989 p. Pуxза легалізацію українських церков підривав ще одну опору Радянської імперії й активного агента русифікації в Україні - Російську православну церкву: у 1988 р. з усіх 6893 діючих церков РПЦ 4 тис. діяли в Україні, з них майже половина - в її західній частині (у РРФСР функціонувало лише 2 тис. церков).

Осінь-зима 1989-1990 pp. стали критичними у досягненні перелому в співвідношенні сил між партією й опозицією. 8-10 вересня у Києві відбувся установчий з'їзд Руху. Серед 1100 делегатів 85% становили українці, решта представляла майже сто національних меншин в Україні. П'ята частина делегатів були членами КПРС. Склад учасників з'їзду засвідчив деякі характерні особливості розвитку опозиційного руху в Україні - це був рух переважно інтелігенції (72% мали вищу освіту), здебільшого із Західної (близько половини) й Центральної (35%) України. Недостатньо представленим був робітничий pуx, aтакож регіони Південної та Східної України. Слабкість впливу серед окремих соціальних груп і в окремих регіонах України залишилася характерною рисою українського руху.

Що, однак, виявилося сильною стороною Руху - це те, що його ідеологічні засади й організаційні структури були широко відкритими для всіх національних меншин, які проживають в Україні. Однією з постійних тем, які застосовувала комуністична пропаганда у боротьбі з опозицією, була теза, що український рух неминуче підіграватиме ксенофобні настрої серед місцевого населення й призведе до відродження людино-ненависницького націоналізму. Весною й літом 1989 p., yрозпалі анти-рухівської кампанії в Україні, ширилися чутки про наближення антиєврейських погромів. Називалася навіть конкретна дата запланованих погромів (19 серпня 1989 p.); стверджувалось, що Міністерство внутрішніх справ СРСР готується запобігти антиєврейським виступам.

Чолові діячі української опозиції проявили надзвичайну чутливість до питання про національні меншини. Хоча вони й творили Рух за зразком балтійських народних фронтів, вони свідомо уникали відтворення національної виключності, характерної для «Саюдісу». Львівський кандидат до всесоюзної Верховної Ради Ростислав Братунь свої листівки друкував чотирма мовами (українською, російською, івритом і вірменською), хоча його передвиборча програма виклала пункти про державність української мови та суверенність республіки. Перший з'їзд Руху прийняв окремі постанови, адресовані власне національним меншинам на підтримку кримських татар; про засудження антисемітизму та з проханням до росіян в Україні підтримати національно-демократичну ситуацію. Особливо наголошувалося, що Україна повинна стати спільною батьківщиною для всіх, хто живе у ній. Рух намагався не обійти увагою національні інтереси росіян та інших національних меншин, гарантуючи їм право на відкриття класів і шкіл з власною мовою навчання, творення національних товариств, театрів, преси тощо.

Зрозуміло, що позиція лідерів української опозиції відображала реалії національного питання у республіці: у результаті довголітньої русифікації Україна не була ані такою відмінною у культурному відношенні від Росії, ані такою політично однорідною, як корінні нації у Литві, Латвії й Естонії. Але програмні положення Руху були чимось більшим, аніж кон'юнктурним пристосуванням до реальних умов. За ними проглядалося благородне і гуманістичне спрямування українського руху кінця XIX - початку XXст. та дисидентських організацій 1960-1970-х pp. Pуxне замикав своїх дверей перед членами комуністичної партії. У прийнятій на з'їзді Програмі Рух заявляв про свою підтримку курсу на «радикальне оновлення суспільства», проголошеного XXVIIз'їздом КПРС і XIXпартійною конференцією. Програма не містила вимоги української самостійності, натомість закликала до утворення суверенної Української держави, яка б будувала свої відносини з іншими республіками СРСР на основі нового союзного договору.

Утворення Руху було великою тактичною перемогою української опозиції. Перед лицем тих змін, що переживало політичне життя України, політичний режим видавався безнадійно застарілим. На установчому з'їзді Руху 18 українських депутатів Верховної Ради відправили листа Горбачову з вимогою усунення Щербицького від влади. 28-29 вересня відбувся пленум ЦК КПУ з участю Горбачова. На пленумі була прийнята відставка Щербицького, і його з почестями відправили на пенсію. Доба Щербицького в Україні закінчилася. На посаді першого секретаря ЦК КПРС його заступив Володимир Івашко. Хоча й уродженець Полтавщини, він деякий-час був першим секретарем Дніпропетровського обкому партії - того самого регіону, звідки походили Брежнєв і Щербицький. На шляху сходження наверх Івашко встиг побувати політичним дорадником комуністичного режиму в Афганістані. Його призначення на посаду в Києві, очевидно, відбувалося за безпосереднім розпорядженням Горбачова; він вдовольняв Москву як більш компромісна фігура між консерваторами й поміркованими реформістами.

Кінець 1989 р. - перша половина 1990 р. пройшли під знаком нових моральних перемог опозиції. 28 жовтня 1989 р. Верховна Рада Української РСР, у відповідь на аналогічні заходи у сусідніх республіках, прийняла закон про державність української мови. 1 грудня 1989 p., під час візиту Горбачова до Ватикану, оголошено легалізацію Української католицької церкви. 21 січня 1990 р. на честь відзначення Акту про злуку (22 січня 1919 р.) Рух організував «живий ланцюг» між Львовом і Києвом - акцію, що зібрала, за різними оцінками, від 400 тис. до 3 млн. чоловік.

Події 1989 р. - початку 1990 р. створювали враження, що український рух досяг необхідної критичної маси, і тепер його найближчим завданням є завоювання політичної влади у республіці. Можливість легального приходу до влади відкрилася після прийняття наприкінці жовтня 1989 р. Верховною Радою Української РСР рішення про проведення безпосередніх змагальних виборів (на кожне місце мали бути висунуті не менше двох кандидатів) до Рад усіх рівнів.

У листопаді 1989 р. в Києві сорок неформальних товариств утворили передвиборчий Демократичний блок. їхня виборча програма повторювала в основному декларації Руху. Січень-лютий 1990 р. пройшли у численних мітингах і зібраннях, що захопили навіть денаціоналізований Донбас. Однак результати березневих виборів 1990 р. до певної міри стали розчаруванням для демократичної опозиції. Їй вдалося завоювати лише четверту частину всіх місць у парламенті. Найкращими були результати у Галичині, де демократи виграли 43 із 47 місць. У Центральній Україні вони одержали половину голосів, у т. ч. в Києві - 16 із 22. Натомість у Східній і Південній Україні, за винятком деяких великих міст, як-от Донецьк і Харків, Демократичний блок зазнав поразки. Вибори 1990 р. показали, що головною перешкодою на шляху мобілізації мас є величезні культурні, мовні та політичні розходження між різними регіонами України.

Перемога комуністичної партії була досягнута частково завдяки виборчим зловживанням та монопольному контролю над державними засобами масової інформації. Однак для переможців вона також мала гіркий присмак: КПУ вдалося зберегти свій вплив лише у малих і середніх містах, спільних районах (за винятком Галичини) та в зрусифікованій Південній і Східній Україні. Натомість вона втратила великі міста та зазнала нещадної поразки у Галичині. 13 квітня 1990 р. новообрана Львівська обласна рада вибрала своїм головою В'ячеслава Чорновола. Вдруге - після 1 листопада 1919 р. - на львівській ратуші був вивішений синьо-жовтий прапор як символ української влади у місті. Подібні акції пройшли у всіх населених пунктах Галичини. У Києві мером міста і його заступником були обрані делегати з демократичної опозиції, і над будинком Київської міської ради також замайорів національний прапор.

У цілому ж вибори 1990 р. показали, що КПУ втратила свою монополію на владу в Україні, але опозиція є недостатньо сильною, щоб перебрати цю владу у свої руки. 373 із 442 депутатів на момент їх обрання були членами компартії, але значне їх число було вибране за списками Демократичного блоку. Справжнє комуністично-номенклатурне ядро, що 1 червня об'єдналось у групу «За суверенну Радянську Україну» (лідер - Олександр Мороз), налічувало 239 чоловік. їй протистояло об'єднання більшості демократичних і декількох незалежних депутатів під назвою «Народна Рада» (голова - Ігор Юхновський, чисельність 115-133 чоловік). Хоча «Народна Рада» становила меншість, їй нерідко вдавалося проводити свої рішення, вміло використовуючи різні методи парламентської боротьби від бойкоту засідань до перетягання на свій бік ціною компромісів «незалежних» і реформаторськи налаштованих депутатів. 3 другого боку, «група 239» не відчувала себе цілком певно як перед лицем постійного тиску знизу, так і в результаті послаблення позицій партійної номенклатури у сусідніх республіках, насамперед, у Росії й балтійських країнах. Тому їй все частіше доводилося йти на компроміси: так, забезпечивши обрання Івашка на посаду Голови Верховної Ради (4 червня), вона через кілька днів змушена була погодитися, що сім ключових парламентських комісій (прав людини, культури і духовного відродження, зовнішніх справ, чорнобильська, науки й освіти, економічної реформи) очолили лідери опозиції.