Главная Історія Новий час (1775 — 1917) Українські землі у складі Російської імперії у першій половині XIX ст.

Українські землі у складі Російської імперії у першій половині XIX ст.

Зміст:
1. Занепад кріпосницьких відносин.
1.1. Криза поміщицького господарства.
1.2. Військові поселення.
2. Зародження ринкових відносин. Початок промислового перевороту.
2.1. Зародження ринкових відносин.
2.2. Початок промислового перевороту.
3. Розвиток торгівлі.
4. Розвиток міст.

1. Занепад кріпосницьких відносин.

1.1. Криза поміщицького господарства. Поміщики-дворяни були в Російській імперії привілейованим суспільним станом, опорою самодержавного ладу. Економічною основою їхнього існування була власність на землю з прикріпленими до неї селянами і кріпаками. Селяни одержували від поміщика в користування земельні наділи. За користування поміщицькою землею селяни відбували панщину і виконували інші повинності. До певного часу така система цілком влаштовувала поміщиків, але в першій половині XIX ст. обстановка різко змінилася: життя стало вимагати від них  багато грошей (на досягнення комфорту, на навчання дітей, витрати на подорожі та лікування тощо). Отримати гроші можна було лише шляхом розширення виробництва і реалізації на ринку додаткової продукції. Щоб досягти цього, треба було:

- змінити саме виробництво: вводити ефективні форми господарства;

- розв'язати господарську ініціативу селян, зацікавити їх у результатах своєї праці.

Але на практиці поміщики лише розширювали посівні площі. Практично не змінювалися знаряддя праці і технологія обробки землі; поміщики не були зацікавлені у використанні більш досконалих знарядь праці, що позначилося на врожаях і виробництві продуктів харчування.

Прагнення поміщиків зробити свої господарства більш прибутковими виливалися в посиленні експлуатації селян:

- збільшилася панщина, яка подекуди досягала 6 днів на тиждень;

- зростали додаткові повинності селян;

- вводилася така форма експлуатації, як урочна система виконання панщини: кожний кріпак одержував завдання на день (урок), але його доводилося виконувати два-три дні;

- у багатьох поміщицьких господарствах була запроваджена місячина, сутність якої полягала в тому, що пан цілком віднімав у кріпака земельнкй наділ, примушуючи його обробліти тільки поміщицьку землю за щомісячний продовольчий пайок;

- у багатьох маєтках з'являлися невеликі фабрики і заводи, де селяни працювали після закінчення робіт у голі;

- у таких умовах селяни практичні не могли працювати на своєму земельному наділі;

- відбувалася руйнація селянських господарств.

Таке ставлення поміщиків до селян кріпаків призводило до розорення і занепаду їхніх маєтків.

1.2. Військові поселення. Значна частина селянства України (понад 1/3 загальної кількості) належала не поміщикам, а Російській імперії (тобто державі). їх називали державними селянами.

У першій половині XIX ст. царський уряд перетворив державних селян на ізольовану від народу війську кашу, яку при потребі можна було використати для придушення повстань. Для цього в Російській імперії, і в Україні зокрема (в Київській, Подільській, Слободсько-Українській, Катеринославській, Херсонській губерніях), були створені військові поселення. Водночас царизм сподівався ліквідувати рекрутські набори, зменшити витрати на утримання армії, при цьому збільшивши її численність.

У Російській імперії перші військові поселення з'явилися в 1810 р. У  1816 р. створення військових поселень було доручено О. Аракчєеу, з  1817 р. він був призначений офіційним начальником військових поселень.

Військові поселення формувалися із сімейних солдатів, які прослужили ке менше 6 років в армії, і місцевих жителів - чоловіків, головним чином селян віком від 18 до 45 років, які мали власне майно. Усі вони іменнувшшся селянами-хазяями. Діти селян хазяїв зараховувалися в кантоністи, а з 18 років переводилися у військові частини. Після досягнення 45 років поселенці йшли у відставку, але продовжували нести службу в шпиталях і по господарству. Місцеві жителі, які не ввійшли до складу війська, але підходили за віком і були придатні до служби, зараховувалися в помічники хазяїв і в резервні військові підрозділи.

Життя військових поселенців і їхніх родин строго регламентувалося. Вони зобов'язані були носити видану військову форму, жити та працювати за затвердженим розпорядком. За найменшу провину поселенців жорстоко карали. Формально вони мали працювати три дні на державу й три дні на себе. Фактично їм доводилося працювати на державу весь тиждень, бо уроки (завдання на день) були такі великі що їх виконувала за два-три дні.

Створення військових поселень було сприйиято селянами як спроба нового поневолювання, що призводило до повстань. У червні 1831р. повстав Чугуєвський полк. У 1857 р. в умовах невдоволення селян і загрозливої кризи феодально-кріпосницької системі царський уряд був змушений ліквідувати військові поселення в Російській імперії.

2. Зародження ринкових відносин. Початок промислового перевороту.

2.1. Зародження ринкових відносин. У першій половині XIX ст. серед поміщиків стало багато таких, які особливо активно прагнули перебудувати своє господарство для роботи на ринок. Вони намагалися запровадити у своїх маєтках поліпшені засоби обробки земель, застосовували удосконалені плуги, молотарки та віялки. Значні ділянки земель відводились під посіви технічних культур: буряків, коноплі, тютюну та льону. Це вимагало поліпшеної обробки землі та застосування добрив. Поміщики починають застосовувати вільнонайману працю. Перші наймані сільськогосподарські робітники з'явилися на Півдні України.

Південь України став своєрідним піонером у запроваджені ринкових відносин, де використання вільнонайманої робочої сили набуло найбільших масштабів і довело свою ефективність. Правобережжя було регіоном, де переважала примусова праця селян-кріпаків.

В Україні дуже часто поміщики віддавали свої землі в оренду купцям, міщанам і заможним селянам. Такі господарства ставали високоприбутковими за рахунок використання найманої робочої сили та новітнього реманенту. Селяни-власники могли викупитись із кріпосницької неволі, маючи набутий капітал. Зубожілі селяни працювали не тільки на поміщиків, але й на багатих селян, батракували на них. На селах панувало лихварство. Багаті селяни надавали біднякам грошову позику під майбутній відробіток влітку, вносили за них податок, отримуючи за це 40% річних, давали у позику зерно для посіву, з умовою отримання за це від 20 до 50% урожаю. Це прискорювало процес розшарування селянства, призводило до повного розорення бідняків.

Розклад кріпосницької системи супроводжувався обезземеленням селян. На середину XIX ст. близько 25% селянських родин Наддніпрянської України були безземельними. Безземельні селяни шукали роботу насамперед вдома: йшли на різні місцеві підприємства - цукроварні, цегельні, займалися дрібними промислами. Частина бідноти, не знайшовши роботи вдома, змушена була шукати заняття в далеких відходах. Але практично всі безземельні селяни змушені були працювати за наймом. За свою працю вони одержували заробітну плату, яка все більше залежала від кількості та якості виробленої продукції.

Про те, що в Україні визрівали ринкові відносини, свідчили такі процеси:

а) зростання товарності сільського господарства;

б) поглиблення спеціалізації окремих районів у сільськогосподарському виробництві для збільшення продукції, що поставлялася на ринок;

в) поява поміщицьких господарств, які поступово почали набувати ринкового характеру;

г) розповсюдження праці за наймом; усе більша залежність оплати праці від кількості та якості виробленої робітниками продукції.

2.2. Початок промислового перевороту. Засновані на підневільній малопродуктивній праці кріпаків, поміщицькі вотчинні мануфактури в перші десятиріччя XIX ст. поступово занепадали. Вони не витримували конкуренції з купецькими промисловими підприємствами, на яких використовувалася більш високопродуктивна праця вільнонайманих робітників.

У 30-х pp. XLX ст. в Україні почався промисловий переворот, який призвів до утвердження фабрично-заводського виробництва. В Україні почала розвиватися капіталістична промисловість. Як і скрізь, вона проходила у своєму розвитку три стадії:

- дрібне товарне виробництво (дрібні, переважно селянські промисли);

- капіталістична мануфактура;

- фабрика, завод (велика машина індустрія).

На заводах широко запроваджувалося машинне обладнання. Провідне місце зайняла цукрова промисловість та інші переробні галузі. Розвивалися текстильна, металургійна, машинобудівна галузі промисловості. У першій половині XIX ст. виникла і почала швидко розвиватися кам'яновугільна промисловість у Донбасі. Багато продукції випускалося за замовленням уряду для потреб армії та флоту. У 1789 р. був заснований ливарний завод у Херсоні, який відливав гармати та ядра для морського флоту. У Миколаєві та Херсоні були споруджені суднобудівні заводи, що випускали військові та торгівельні кораблі.

Поступово виникла промислова буржуазія, яка складалася з українського купецтва, поміщиків, що обуржуазилися, ремісників і заможного селянства. В Україні, як і по всій Російській імперії в цілому, з'явилися іноземні капіталісти.

Розвиток капіталістичних відносин супроводжувався грубим насильством і експлуатацією кріпаків і найманих робітників, зайнятих у сільському господарстві і промисловості.

3. Розвиток торгівлі. Зростання попиту на продукцію харчування в Європі та світі стимулювало розвиток сільського господарства та торгівлі Наддніпрянщини, яка з 30-х pp. XIX ст. почала втягуватися в світову торгівлю. Поступово Наддніпрянщина ставала основним зерно виробляючим центром Російської імперії. Виробляючи до 80% російського товарного зерна і володіючи чорноморськими портами, через які пролягали найбільш зручні торгівельні шляхи в Європу, українські губернії стали найбільшими постачальниками валютних надходжень в імперію від зовнішньої торгівлі.

Вироблену продукцію перш за все продавали на ярмарках і базарах. Найбільш відомими з них були: Контрактовий ярмарок у Києві, Покровський у Харкові, Петропавлівський у Катеринославі. На ці ярмарки з'їздилися купці з Росії, Австрії, Пруссії, Франції, Великої Британії. Часто купці укладали угоди на оптову купівлю-продаж виробів, брали позики у банках.

4. Розвиток міст. Зростання кількості підприємств і робітників призводило до росту міського населення. Найбільш населеними містами України на середину XIX ст. були Одеса (114 тис. населення), Київ (71 тис), Бердичів (54тис), Харків (50 тис). Швидко розвивались Полтава, Єлисаветград, Кролевець, Катеринослав, Ромни та інші міста. Мережа транспортних шляхів в Україні була погано розвинута. Основну роль відігравав чумацький промисел. Найбільшим портом України була Одеса. У 1817 р. в Одеському порту встановили вільну безмитну торгівлю, яка сприяла розвитку зовнішній торгівлі. Крім Одеси, портами загальноімперського значення також ставали Херсон і Миколаїв.