Досягнення української культури

Структура загальної та вищої освіти в Україні існувала під пильним оком царських чиновників і входила у загальноросійську систему освітніх закладів.

Для представників міщан, купецтва, ремісників, службовців існували повітові професійні училища - сільськогосподарські, фельдшерські, ветеринарські, ремісничі. Для духовенства - духовні (єпархіальні) училища,семінаріїтаКиївськадуховнаакадемія(колишняКиєво-Могилянська). Для дворян засновували гімназії - по одній чи по дві були вони у Києві, Одесі, Катеринославі, Ніжині, Полтаві, Харкові. Дівчат-дворянок виховували у приватних пансіонах. Університет існував у Харкові, а в 1834 р. відкрили Київський університет, який скоро зайняв провідне місце у розвитку науки і культури українського народу.

Центром наукової думки й освіти західноукраїнських земель продовжував залишатися Львівський університет. Знаменитим стало те, що в умовах спалаху революції 1848 р. злякані цісарські чиновники дозволили відновити в університеті першу в Україні кафедру української мови та літератури, яку Очолив вже відомий нам громадський діяч Яків Головацький.

Проте, вища освіта була доступна лише шляхетству, тому до 1861 р. університети Києва і Харкова випустили лише 4300 дипломованих фахівців.

В українських вищих школах, поряд з професорами-неуками, яких було наслано з Москви не стільки для наукових викладів, скільки для «обрусєнія» та нагляду за «местным мазепинским движением», жили і працювали справжні вчені, великі патріоти і подвижники науки, просвітителі.

Тривалий час ліцеї у Ніжині та Одесі очолював видатний учений-медик, виходець із Закарпаття, випускник Львівського та Пештського університету Іван Орлай.

Перший ректор Київського університету Михайло Максимович - близький товариш Т.Г. Шевченка, відомий фізик та історик, філолог та етнограф, прославив Україну своїми фольклорними виданнями «Малоросійські пісні» (1827), «Українські народні пісні» (1834), «Збірник українських пісень» (1848), творами з літературознавства, мовознавства. Заслуженої слави зажив Михайло Максимович і як історик. У своїх численних розвідках і статтях вчений обстоював слов'янське, а не нормандське походження Київсько-Руської держави, дав високу оцінку козацькій добі в історичному минулому українців.

Великий внесок у науку зробив вихованець Харківського університету, друг Т.Г. Шевченка, відомий математик М.В. Остроградський. Його перу належать основоположні праці вітчизняної математичної та фізичної школи того часу.

Вихованець, а потім і професор Харківського університету Ізмаїл Срезневський прославив свій навчальний заклад і країну видатними дослідженнями у галузі філології, славістки, палеографії (науки про старі документи, рукописи).

Набирала сили і традиція національної дворянської історіографії, на якій позначилися політичні та історіографічні ідеї «Історії Русів».

У 1842-1843 pp. вийшла п'ятитомна «Історія Малоросії» Миколи Маркевича, який походив із Сумщини, з відомої козацько-старшинської дворянської родини. Свій твір історик присвятив Миколі I, a тому ревно відстоює ідею приєднання України до Москви. Проте, слідом за «Історією Русів» Маркевич обстоює історичні права України - Малоросії на політичну автономію. «Історія Малоросії» зіграла свою позитивну роль у формуванні історичної свідомості українців. Власне історія України до кінця XVIII ст. охоплює перший і другий томи. Третій, четвертий і п'ятий містять примітки, документи, хронологію та мають і сьогодні наукове значення. М. Маркевич зібрав також велику колекцію оригінальних українських документів і актів, що зберігаються нині у Москві.

У галузі дослідження історичних джерел великий внесок зробив Осип Бодянський, який вивчав українські акти, «Літопис Самовидця», видрукував у 1846 р. «Історію Русів», чим об'єктивно спричинився до поширення національно-визвольних ідей.

У 1843 р. в Києві розпочала роботу «Тимчасова комісія для розбору давніх актів», у діяльності якої брав участь Т.Г. Шевченко і до створення якої спричинився М. Максимович. Генерал-губернатор Дмитро Бібіков, організовуючи «Комісію», хотів, щоб вона довела, що Правобережна (втім, як і вся) Україна - це споконвічний «російський» край, тимчасово окупований поляками. Але вчені, які працювали у ній, знайшли, опрацювали і видали величезну кількість документів, джерел, літописів, чим довели протилежне: Україна - старожитній самобутній край, який заслуговує на окреме державне існування.

Питанням історії Запорожжя та Південної України присвятив свої твори дворянин Аполлон Скальковський. У його багатотомних книгах - «Хронологічний огляд історії Новоросійського краю», «Історія Нової Січі» та ін. - зібрано величезний архівний історичний матеріал, що й донині слугує сучасним дослідникам цієї частини української землі. Але ж узагалі А. Скальковський вважав козацтво негативним явищем в історії України, a гайдамаків називав «злодіями», «розбійниками», «ворами».

Краєзнавство Чернігівщини, Сумщини та Лівобережжя знайшло відображення у книгах (почасти ще не виданих) Олександра Маркевича. Юрій Гуца (Венелін), який народився і виріс на Закарпатті, закінчив Львівський і Московський університети, досліджував історію слов'янства, зокрема болгарського народу, започаткувавши вітчизняне слов'янознавство. До середини XIX ст. дворянська історіографія вичерпала себе і переживала наукову кризу. На зміну дворянським прийшло нове покоління українських істориків, які походили з різних верств суспільства, а тому і на події минулого дивилися іншими очима.

Основоположником справжньої національно-визвольної, демократичної історіографії став Т.Г. Шевченко. У його поемах і поезіях подається широке історичне тло подій в Україні від стародавніх слов'ян до
кінця 50-х pp. XIX ст.

Істориками та археологами на базі зібраного чисельного пам'яткового матеріалу засновуються перші музеї старожитностей - у Керчі,Феодосії, Одесі, при Київському та Харківському університетах.

Значною подією у літературному житті України була поява творів і Ф. Квітки-Основ'яненка, який виступив засновником української художньої прози. Його дві збірки «Малоросійських повістей» (1834 і 1837 роки) стали визначним літературним явищем того часу. Твори Квітки і Конотопська відьма», «Пан Халявський», «Маруся»), написані живою розмовною мовою, висміюють неуцтво і тупість дворян, показують моральну перевагу простого народу над ними.

Велику увагу українській тематиці - повість «Тарас Бульба», збірки иокістей «Вечори на хуторі біля Диканьки», «Миргород» - приділяв Микола Гоголь, який хоч і писав російською мовою, за суттю залишив-і і українським письменником. Адже лише українець міг написати «Ревізора» та «Мертвих душ», позаяк для нього було незвичне хабарництво), казнокрадство, бюрократія, тупість чиновників і поміщиків, до чого звикло і призвичаїлось російське суспільство.

Традиції української байки продовжували Левко Боровиковський та Євген Гребінка. У «Ведмежому суді» Гребінки перед нами постає тогочасне суспільство самодурів-поміщиків, продажних суддів, бідних і знедоленихселян, яких обкрадають і над якими знущаються пани. Езоповою Мовою критикували українські байкарі миколаївські реакційні порядки. I [еру Гребінки належать переклади творів О.С. Пушкіна на українську мову («Полтава», «Два ворони», «Зимовий вечір») і кілька російських народних пісень (зокрема, «Помню, я еще молодушкой была»).

Від своїх попередників по-справжньому відрізняється революційною, демократичною творчістю, реалізмом геніальний Тарас Григорович Шевченко. На відміну від них він не тільки гостро критикує кріпацтво, деспотизм Миколи I, але й сам активно вступає у боротьбу з ним.

Вихід у 1840 р. Шевченкового «Кобзаря» вивів українську літературу на широкий шлях світового визнання. Його твори посіли чільне Mi­me у літературі слов'янських народів. Мова Шевченка лягла в основу літературної мови, якою почали писати наступні покоління літераторів. Багато поезій Тараса Григоровича стали народними піснями, покладені п;і музику професійними композиторами.

У Західній Україні, не зважаючи на національний гніт, теж розвивалася літературна думка. Серед галицької молоді великою популярністю користувалися твори «Руської трійці» - Я. Головацького, I. Вагилевича й особливо Маркіяна Шашкевича. їхні пристрасні поезії закликали передових людей до боротьби, до єднання з Наддніпрянською Україною.

Прокинувся і народ Закарпаття, віками відірваний від українських земель. Із свого середовища він висунув згаданих талановитих вчених Юрія Гуцу (Венеліна) та Івана Орлая.

«Підкарпатські русини, забудьте глибокий сон...», - починалася одна із поезій Олександра Духновича, який виступив педагогом-просвітителем і вченим рідної Верховини. Його перу належить «Буквар», написаний для українських шкіл Закарпаття.

У першій половині XIX ст. в Україні з'являються також альманахи («Ластівка»), періодичні видання, газети і журнали - «Зоря Галицька», «Украинский вестник», «Украинский журнал», «Киевские губернские ведомости».

Як і в літературі, чільне місце у розвитку українського мистецтва живопису цього часу посідає творчість Т.Г. Шевченка. Вже закінчуючи Академію мистецтв, Шевченко протягом 1843-1844 pp. видає альбом офортів (гравюр на міді) під назвою «Живописна Україна». До нього ввійшло шість гравюр, пов'язаних з українською тематикою. Особливо визначні з них - «Судна рада» та «Дари в Чигирині 1649 року».

До заслання Тарас Григорович написав також олією «Автопортрет», багато портретів на замовлення, картину «Катерина». На засланні художник особливо багато працював у техніці малюнка аквареллю. До цього періоду його творчості належать пейзажі з Кос-Аралу, побутові сцени з життя солдатів і казахів («Крізь стрій», «Байгуші», «В казематі», «Державний кулак»).

Повернувшись із заслання й оселившись у Петербурзі, Шевченко повністю віддався гравірувальному мистецтву і за свої високохудожні твори «Притча про робітників на винограднику» та «Приятелі» отримав 1859 р. високе звання академіка по гравіруванню.

Т.Г. Шевченка пов'язувала щира і велика дружба з російським художником К. Брюлловим, українськими I. Сошенком та В. Штернбергом. Багато творів на українську тематику («Українець», «Українка») створив В. Тропінін, який проживав на Вінниччині у маєтку свого пана. Як і Т. Шевченко, він був кріпаком, і тільки у 47 років йому вдалося викупитися з неволі.

Багато творили в Україні російські зодчі, позаяк готувати власних не було де. Архітектором А. Захаровим спроектовано Преображенський собор у Катеринославі та шпиталь у Херсонському порту, Тома-де-Томон спорудив пам'ятник «Слави» у Полтаві. Зодчим Вікентію та Олександру Беретті належать проекти кількох чудових будинків у Києві в стилі ампір, серед яких університет, перша гімназія, анатомічний театр.

Прекрасний палац у маєтку Ґалаґанів у селі Сокирницях на Чернігівщині спорудив архітектор П. Дубровський. Пам'ятка і сьогодні вражає своєюпишнотою і величчю, органічним поєднанням з навколишньою природою.

Започаткований на початку XX ст. український професійний театр продовжував набувати фахового рівня. Цьому сприяла і поява національної драматургії ~ п'єси I. Котляревського, Г. Квітки-Основ'яненка – «Сватання на Гончарівці», «Шельменко-денщик», Т. Шевченка - «Назар Стодоля» та ін., що йшли у театрах по українських містах. У Полтаві та Харкові грав видатний російській актор, колись кріпак, друг Т.Г. Шевченка - М.С. Щепкін.

Виник професійний театр (щоправда, польський) і у Львові. Аматорський драматичний гурток діяв у Коломиї.

Українська природа, колорит мови, одягу, пісень і танців українців завжди приваблювали творців російської та польської національних культур. Серед польських літераторів знаменитою стала плеяда письменників так званої «української школи». Поети, повістярі та критики, пишучи свої твори польською мовою, використовували сюжети з української історії, побуту, народної поезії, пісень, козацької минувшини, романтизували українську природу, село, народ. З росіян, зокрема, О. Пушкін, побувавши в Україні й ознайомившись з її історією, написав на замовлення Миколи I поему «Полтава». Багато з українського фольклору взяв для своїх музичних творів Михайло Глінка. Він же навчив музичного мистецтва українського співака і композитора С. Гулака-Артемовського. Під впливом Глінки, Гулак-Артемовський вивчає мистецтво співу в Петербурзі, а згодом - в Італії. Ним було написано музику до народних пісень і до літературних творів. У кінці 50-х pp. Гулак-Артемовський починає роботу над створенням національної української опери «Запорожець за Дунаєм». Кілька музичних творів написав відомий історик Микола Маркевич.

Серед простих людей продовжувало жити і чарувати їх поетичне і музичне мистецтво українських кобзарів, цих «козацьких Гомерів», котрі несли до знедоленого люду щире слово жаданої правди і палкий заклик до боротьби. Особливою популярністю користувалися кобзарі Андрій Шут та Остап Вересай. Якраз саме від них і було записано основну масу історичних пісень і дум М. Максимовичем та пішими збирачами народної творчості. Т.Г. Шевченко товаришував з Остапом Вересаєм, дуже любив слухати думи у його виконанні й подарував йому свого «Кобзаря» з автографом.

загрузка...