Ідеалістичне розуміння історії

Ідеалістичне розуміння історії— філософськоісторичне тлумачення сукупного розвитку як заснованого визначальною мірою на ідеях, волі, вірі, прагненнях, теоріях, ученнях, свідомості людей. Ідеалістичне розуміння історії постає як поширення принципів ідеалізму на осмислення історичних подій, процесів, явищ. Якщо матеріалістичне розуміння історичного процесу (в його радикальному варіанті) перебільшує значення матеріальних начал життєдіяльності суспільства, то ідеалістичне розуміння історії гіпертрофує роль духовних (релігійних, моральних, філософських, наукових, правових тощо) чинників. Залежно від того, що покладено в основу історичного процесу — об'єктивний дух, надіндивідуальне духовне начало, абсолютна ідея, надприродні сили чи ідеї, бажання, програми та концепції окремих історичних, політичних або культурних діячів, — розрізняють (об'єктивно та суб'єктивно) І. р. і.

На відміну від матеріалістичного, ідеалістичне розуміння історії характеризується значно тривалішим часом існування. Започатковане ще з виникнення філософії у Стародавньому світі, воно, трансформуючись та адаптуючись, дійшло до нашого часу й відіграє роль світогляднометодологічного підґрунтя низки сучасних гуманітарних, соціальних, історичних, соціологічних, релігійних і філософських напрямів, шкіл, учень, теорій та концепцій. Передуючи в загально-історичному вимірі матеріалістичному, ідеалістичне розуміння історії , розглянуте з плюралістичних позицій, як іманентне породження тих чи тих історичних культур, що становлять людство, постає як феномен пізньої, цивілізаційної стадії розвитку цих культур. Адже лише з переходом до високого рівня зрілості відповідного суспільства місце натурфілософії як провідної з галузей філософського знання посідають поступово філософія суспільства, людини та історії. Під час такої трансформації філософського знання, яка, напр., у період еллінізму і Римської імперії зумовила поступове виокремлення у відносно самостійні галузі загальноісторичних (Полівій, Сима Цянь), філософськоісторичних (Платон, Арістотель, Плутарх) творів, піднесення ролі філософії історії та розробку на її терені І. р. і.

Однак систематичного вигляду філософсько-історична розбудова ідеалістичного розуміння історії набуває лише з Августина, якого можна назвати останнім представником філософії історії Стародавнього світу й першим — середньовіччя. Вихований на античній філософії та літературі, осмисленій на засадах містикоідеалістичного платонізму, Августин, проте, створив якісно нову порівняно з античністю релігійно-філософську концепцію І. р. і. Ця концепція стала своєрідним компендіумом об'єктивноідеалістичної філософії історії, яка послідовно доводиться до своїх логічних меж, набуваючи форми історичного провіденціалізму, тобто теологічного тлумачення історії як вияву волі Бога, а її сенсу — як божественного провидіння.

Задана Августином провіденційна схема ідеалістичного розуміння історії близько тисячоліття становила основу розмаїтих філософсько-історичних варіантів І. р. і., адже, попри окремі паростки, першими свідомими й послідовними спробами секулярного І. р. і. є концепції НІ. Монтеск'є, Вольтера, А. Р. Тюргі М. Ж. Кондорсе, в яких місце божественного промислу посідає людський розум. У класичній німецькій філософії як глибинна конститутивна, духовна основа світу людської історії постає те, що лише окреслено у Канта під назвою «трансцендентальна єдність аперцепції», у Фіхте — «Я як ідея», у Шеллінга як «абсолютна тотожність суб'єкта та об'єкта», а у Гегеля знайде розгорнуте зображення як «абсолютний дух (ідея)», що повертається через світ історії («об'єктивний дух») до самого себе. Нарешті в посткласичній (А. Шопенгауер, Ф. Ніцше, В. Дільтей) та некласичній (М. Бердяев, М. Гайдеггер, Г. Гадамер, X. ОртегаіГасет, Ж. П. Сартр) філософії та спіритуалізмі духовні підвалини історії набувають дедалі індивідуалізованішого вигляду. Водночас окреслюється прагнення уникнути відокремлення духу від життя та їх автономії як «нежиттєздатного духу» і «бездуховного життєвого потоку» (М. Шелер, О. Шпенглер, X. ОртегаіГасет); або сприяти здійсненню онтологічного повороту (Е. Гуссерль, М. Гайдеггер, А. Камю, Ж. П. Сартр) і принаймні тією чи тією мірою позбутися однобічностей І. р. і.