Історіографія проблеми

Персональному складу та системі родинних зв’язків старшини присвячена численна література. Вона становить стрижень дослідження історії української козацької старшини. Не з’ясувавши цих фундаментальних питань, неможливо вирішити проблеми становлення української еліти, еволюції власності, освітнього рівня, світоглядних питань. Крім того, зазначимо, що різні періоди діяльності козацької старшини досліджені нерівномірно. Завжди особливу увагу істориків привертали часи Національновизвольної війни українського народу і, як не парадоксально, стосовно найбільш документованого періоду ХVIII ст. маємо незначну кількість наукових праць. Перші спроби історіографічних узагальнень здійснили Л. Винар, О. Величко, Л. Фицик, М. Корнієнко . Одностайно відзначають зрушення у дослідженні проблематики вони, водночас, констатують необхідність підняття її на більш високий, насамперед фактологічний рівень.

Початком формування історіографії персонального складу старшини можна вважати початок ХІХ ст. — час, коли світ побачили перші публікації істориків, які загальнопринято відносити до наукових праць. У наслідок різних суспільнополітичних причин увесь історіографічний процес дослідження вказаної проблеми розподілився на три періоди: дореволюційний (ХІХ — початок ХХ ст.), радянський (1917–1991 рр.) та сучасний, який розпочався з проголошенням державної незалежності України.

У ході першого з них розпочався процес нагромадження фактичного матеріалу, у збиранні якого брали участь М. Костомаров, М. Максимович, Д. БантишКаменський, С. Соловйов, М. Білозерський, О. Лазаревський, В. Модзалевський, В. Липинський, Г. Милорадович, Д. Багалій, В. Барвінський, М. Грушевський, М. Астряб, В. Герасимчук, І. Каманін, Д. Коренець. У своїх працях вони тільки мимохідь торкалися персонального складу, продовжуючи літописну традицію реєстрів козацьких гетьманів та полковників.

В узагальнюючих працях Д. БантишКаменського, М. Маркевича, С. Соловйова була закладена тенденція негативного ставлення до правобережних гетьманів, а також, відповідно, і старшини, що призвело до зниження інтересу щодо цієї категорії, як антиросійськи налаштованої. В їх працях (особливо примітках) згадані деякі полковники (насамперед, лівобережні), які особливо відзначилися у битвах чи політичних акціях.

Звертаючись до дослідження гетьманату від Хмельницького до Скоропадського, М. Костомаром згадував різних старшин, ілюструючи діяльність того чи іншого гетьмана. Богдану Хмельницькому, Івану Виговському, Юрію Хмельницькому, Брюховецькому, Самойловичу, Івану Мазепі він присвятив окремі монографії, які зберігали своє наукове значення майже до кінця минулого століття, а деякі з них і тепер. Вчений уперше назвав маловідомих на той час генеральних старшин, які оточували цих гетьманів.

Грунтовний огляд зробив полків часів Богдана Хмельницького і навів реєстр їх полковників М. Максимович. Він вперше вказав на невідомі раніше періоди перебування на генеральних урядах окремих старшин, здійснив спеціальне дослідження історії сотенної старшини Бубнівської сотні Переяславського полку.

Серед перших дослідників, хто спеціально виясняв персональний склад та генеалогію козацької старшини, слід назвати М. Білозерського. Він зібрав матеріали про родини Острянських, Ворон, Валькевичів, Малюг, Костенецьких, Іскрицьких, Силичів, Соханських. У задумах цього дослідника залишилися нереалізованими дослідження «Южнорусские старинные роды», «Поминальники или синодики, их значение как исторического источника», «Для генеалогии украинских фамилий».

Як окремий напрям дослідження відзначимо розвиток генеалогії козацькостаршинських родин, найбільший внесок у розвиток якого в дореволюційній історіографії зробили Олександр Лазаревський і Вадим Модзалевський. Саме їх зусиллями формувалися основні напрями дослідження козацької старшини.

О. Лазаревський, зосередивши увагу на значних дворянських родинах, які походили від козацькостаршинського кореня, перший чітко і виразно привернув увагу до проблеми українського елітаризму через козацькостаршинські родоводи. Його творчість можна назвати першою хвилею публікацій про козацьку старшину. Він намагався подати історію полків через призму біографій їх старшин: Переяславського — ДумитрашокРайчів, Афендиків, Безбородьок; Берлів, Сулим, Томар, Іваненків Чернігівського — Полуботків, Бутовичів, Радичів, Бакуринських, Бобирів, Лизогубів; Гадяцького — Бороховичів, Милорадовичів, Грабянок, Крижанівських, Трощинських.

Учений дослідив історію старшини та родоводи керівників Стародубського полку, що привернули його увагу — Миклашевських , Борозен, Скоропадських, Бугаєвських, Валькевичів; Прилуцького — Горленків, Марковичів, Галаганів; Лубенського — Свічок, Гамалій, ГоголівЯновських; Ніжинського — Золотаренків. О. Лазаревський розпочав дослідження Полтавського полку, вперше подав родовідні місцевих старшиських родів Іскр, Кочубеїв Герциків, Жученків–Жуковських, Левенців.

Розпочаті родовідні пошуки знайшли продовження у працях неперевершеного генеалога козацької старшини В. Модзалевського. Намагання довести актуальність генеалогічної проблематики змусило дослідника підготувати і опублікувати чотири томи «Малоросійського родословника», низку інших праць, які становлять фундамент генеалогії української козацької старшини. За підрахунками Г. Стрельського, в ці книги включено родоводи 234 сімей. Продовження видання неопублікованих матеріалів п’ятого тому «Малоросійського родословника» В. Модзалевського розширює наші знання щодо його наукової спадщини. Крім зазначених у чотиритомній праці родоводів, до інтересів вченого потрапили дослідження родів Ігнатовичів, Чарнишів, ШиманШимановських, Апостолів, Черняків, РакушокРомановських. Продовжуючи традиції написання полкових історій О. Лазаревського, В. Модзалевський одну зі своїх робіт присвятив вивченню родоводів старшини частини сотень Лубенського полку.

У своїх працях він згадав багатьох представників генеральної старшини, уточнивши періоди їх перебування на урядах (перший період обозництва Івана Волевача, обозництво Петра Забіли (1669–1685), Івана Ломиковського (1707–1709), Семена Кочубея (1751–1779). Серед генеральних суддів названі Антін Жданович (1656–1657), Григорій Лісницький (1657), Іван Самойлович (1669–1672), Василь Кочубей (1699–1708), Іван Ніс (1714–1715), Іван Чарниш (1715–1725), Михайло Забіла (1728–1740), Андронник Кандиба (1728–1730), Федір Лисенко (1741–1751), Яким Горленко (1741–1751), Ілля Журман (1756–1782), Олександр Дублянський (1762–1781), Іван Домонтович (1672–1681), Сава Прокопович (1687–1700).

Уваги дослідників і подальшої публікації вимагає значний фактичний матеріал неопублікованого фонду В. Модзалевського в Інституті рукописів (Ф. ХІІ), а також так звана «Збірка В. Модзалевського» неопублікованих поколінних розписів. В зв’язку з цим варто відзначити видання п’ятого тому «Малороссийського родословника».

Прорив у біографістиці правобережної старшини здійснив В’ячеслав Липинський, який вперше населив період гетьманування Богдана Хмельницького конкретними діючими особами. Його монографії присвячені вихідцям із шляхти у старшинському середовищі, з’ясуванню причин їх вчинків. Він став фундатором такого історіографічного напряму дослідження не лише шляхтичів в козацькому середовищі, але і вивчення локальних груп цієї шляхти. В. Липинський вказав на генеральних старшин Івана Волевача (друге обозництво у 1655–1656 рр.), Костянтина Виговського у 1658 р., Михайла Радкевича у Тетері, генеральне суддівство Федора Лободи у Виговського, Еміля Федоровича у Дорошенка, генерального писаря у Виговського Станіслава Кривицького.

Поступово розширювалося коло імен старшини, які потрапляли до історіографічних праць інших дослідників. Так, А. Востоков, звернувшись до дослідження долі братів Виговських і Нечая, продовжував вивчати процеси у козацькостаршинському середовищі, які розгорталися під час наказного гетьманування Якима Сомка, звертаючи увагу на склад старшин, які оточували і підтримували цього гетьмана. В біографічному нарисі полтавського полковника Івана Черняка автор дав характеристику взаємин полтавської старшини, досліджував також долю родини Самойловичів. О. Страдомський подав реєстр сотників мглинських.

В. Антонович і В. Бец ввели до наукового обігу біографії гетьманів, серед них — перший політичний портрет П. Тетері. А. Васильчиков досліджував біографію Розумовськогов, М. Григорович — Безбородька, родовід Горленків вивчав А. Дабіжа , Сірка — В. Данилович. Вніс деякі уточнення щодо біографій старшин і Г. Карпов. О. Целевич звернув увагу на той факт, що у 1669 р. Герман Гапонович, а у 1671 р. Семен Половець були генеральними суддями у Дорошенка . Всі ці діячі до того часу знаходилися поза увагою дослідників.

Доповненням цих матеріалів стали дані «Родовідної книги» П. Долгорукова, де зібрані родоводи найзначніших козацькостаршинських родин, які пізніше ввійшли до російської дворянської еліт. Г. Милорадович систематизував наявний на кінець ХІХ ст. матеріал про дворянські родини Чернігівської губернії, який зберігався в архіві губернського дворянського зібрання, і оформив дворянську родовідну книгу з даними на початок ХХ ст. Серед тогочасного дворянства Чернігівщини більшість була вихідцями з козацькостаршинського середовища. Крім того, спеціальне дослідження Г. Милорадович присвятив родині Кочубеїв, не полишав і пошуку кореня свого роду.

Дослідження М. Слабченка і нині використовуються в системі аргументації деяких дослідників. З цього приводу зазначимо, що праці цього автора навряд чи можна віднести до багатих на невідомий науковцям матеріал. Крім того, їх відзначає надто довільне тлумачення козацьких урядів. Це, зокрема, стосується розуміння їхнього місця в просторі і часі. Тому в історіографічному плані щодо козацької старшини праці М. Слабченка мають невелику цінність.

У рамках вивчення «обласної історії» складну історію Носівської сотні Київського полку та її сотників Шаул досліджував В. Барвинський , Києва козацького — І. Лучицький, Воронківської сотні Переяславського полку — П. Федоренко. Д. Багалій, рецензуючи працю О. Лазаревського, доповнив список старшини Ніжинського полку, а досліджуючи історію слобідських полків, вперше розглянув проблему проникнення старшини з Гетьманщини на Слобожанщину. М. Рклицький дав блискучу порівняльну характеристу козацьких родин, які збереглися на Золотонощині впродовж 1767–1900 рр.

Слід відзначити доробок у руслі персоніфікації української історії досліджуваного періоду, який вніс М. Грушевський. Хоча для нього персональний склад козацької старшини не був предметом спеціального дослідження, на сторінках багатотомної історії, майже в усіх розвідках та книгах, у яких аналізується козацька історія, він фіксував згадки про генеральну старшину, полковників і сотників. М. Грушевський вперше вказав на деяких невідомих раніше генеральних старшин, багато зробив для введення до нпукового обігу імен старшин передреволюційного періоду.

У річищі козацької генеалогії працював С. Ксензенко, який дослідив родовід Зарудних. М. Астряб присвятив спеціальну розвідку Маркевичам, В. Герасимчук — Виговському та його взаєминам з Юрієм Хмельницьким, І. Каманін — родоводу Б. Хмельницького, Д. Коренець — Виговському та Пушкарю.

Зосереджуючи увагу на огляді літератури цього періоду, варто згадати, що протягом другої половини ХІХ — початку ХХ ст. на сторінках «Киевских епархиальных известий», «Черниговских губернских ведомостей», «Полтавских епархиальных ведомостей» була надрукована велика кількість історикостатистичних нарисів окремих церков, монастирів, населених пунктів, у яких автори подавали значний фактичний матеріал про священиків, складаючи їх реєстри, козаків і старшину, вказуючи на побудову ними церков, виконання ктиторських обов’язків, здійснення подарунків до церков і монастирів, публікуючи і аналізуючи уривки з синодиків.

Узагальнюючи шлях української шляхти в Гетьманщині і в складі Російської імперії, офіційноакадемічна наука дійшла висновку, який в узагальнюючому вигляді виклав полтавський дослідник І. Павловський: «После воссоединения, окончившегося присоединением Малороссии к России, осталось 300 представителей благородного сословия, имущественные и сословные права которых были обеспечены договорами с московским царем. Эти представители, как известно, не удержали своего господствующего положения. Главное значение в Малороссии получило военное сословие — казачество, которое и явилось заместителем шляхты. Это был класс «значных» козаков, из которых выходили кандидаты на уряд. Онито, с течением времени, и присваивают себе права шляхты и являются владельцами населенных имений, судятся шляхетским судом, занимают должности в крае, не платят податей и т. п. Дети их пользуются особыми преимуществами по службе, а образование сообщает им развитие и внешность, чем они начинают отличаться от «низового» козачества. В ХVIII веке этот класс «значных» козаков старается вже закрепить за собой «шляхетство» и с течением времени достигает этого в области суда и управления». Вже зараз видно увесь утопізм цієї точки зору, головні положення якої будуть розглянуті в пропонованій роботі на прикладі розвитку українських шляхетськокозацьких родин.

Другий період історіографії характеризується нерівномірністю, і в зв’язку з цим простежуються три підперіоди накопичення історичних знань з досліджуваної проблеми: І. — 1917–30ті рр.; ІІ. — 30ті — перша половина 50х рр.; ІІІ. — друга половина 50х — 1991 р.

У нових історичних умовах, у радянській Україні, свої дослідження продовжував М. Грушевський, у цей час розпочали наукову діяльність Л. Окіншевич, С. Шамрай, М. Ткаченко, І. Бойко, О. Грушевський, К. Козубенко, О. Оглоблин, І. Крип’якевич, М. Петровський. Водночас з ними за межами УРСР досліджували цю проблематику М. Возняк, Д. Дорошенко, В. Біднов, С. Наріжний.

Вивчаючи шляхи формування козацької старшини, Л. Окіншевич дійшов висновку, що «серед козацької верхівки ми з цікавим правом можемо шукати й тих численних елементів з залишків феодальних станів, які посідали проміжне становище між поміщиками й селянами–кріпаками, різні види представників напівшляхетського й напівселянського землеволодіння, — як от бояр, ближчих до шляхти, слуг, ближчих до селян, — які володіли своїми дільницями, зобов’язані цілим рядом службових повинностей». Праці Л. Окіншевича вводили до наукового обігу значний фактичний матеріал, у багатьох місцях його доробків знаходимо імена козацьких старшин, яких раніше дослідники не згадували. Так, він датував обозництво Федора Коробки 1650–1654 рр. , Тимоша Носача 1656–1657 рр., 1658–1663 рр., наказне обозництво Павла Животовськог. Серед генеральних суддів відзначив Івана Кравченка у Ю. Хмельницького, Івана Креховецького та Германа Гапоновича у Тетері, Юрія Незамая і Павла Животовського у Брюховецького, Григорія Білогруда у Дорошенка [1273, 420], Костю Кублицького у 1685 р. Згадав він і Семена Голуховського, Павла Тетерю і Остапа Фастієвича, які були генеральними писарями за Ю. Хмельницького . Серед нових акцентів варто зазначити, що він звернув увагу на церемоніальний характер уряду хорунжого.

Тривала розпочата В. Барвінським традиція вивчення окремих сотень та їх старшин. У цьому річищі працювали С. Шамрай, І. Пустовіт, М. Ткаченко, К. Козубенко, В. Єфимовський. У роботах цих авторів слід відзначити той факт, що матеріали про старшину подані на тлі соціальноекономічної історії, а не конкретнобіографічного дослідження, що значно збіднювало проблематику. Ще однією особливістю праць цього періоду було те, що їх автори привернули увагу до такої категорії старшини, як сотенні урядники. В умовах класових оцінок згадувати про злиденну старшину, яка не мала ані значних маєтностей, ані експлуатувала чужу працю, було ідеологічно допустимо.

Історика С. Шамрая цікавила, насамперед, старшина Київського полку. Він присвятив низку публікацій Київській, близькій до неї територіально Бориспільській , а також Кобизькій сотням . Його праці побудовані переважно на матеріалах Рум’янцевської ревізії, у них найбільш глибоко розглядається історія старшини в другій половині ХVIII ст. Розширюючи географію досліджень, С. Шамрай оприлюднив нарис про залюднення Крилівщини, в якому дослідив участь полтавської та миргородської старшини в цьому процесі . В такому ж ключі з’явилося дослідження І. Пустовіта про історію Козельця .

М. Ткаченко вперше розглянув матеріал щодо історії такого регіону, як Уманщина, в рамках дослідження якого зупинився на персональному складі старшини Уманського полку. Серед його розвідки були і праці, присвячені історії Канівської сотні Переяславського полку, Кременчуцької Чигиринського, він навів значний фактичний матеріал щодо лівобережних полків.

К. Козубенко проаналізував ревізію 1723 р. Переяславського полку (яка не збереглася нині), але, на жаль, лише щодо Яготинської сотні, а також слідство про хутори в тій же Яготинській і сусідній Березанській сотнях Переяславського полку. І. Мандзюк дослідив старшину Гоголівської сотні Київського полку на основі матеріалів Рум’янцевської ревізії.

Свій внесок у дослідження історії Переяславщини через висвітлення діяльності полковничих родин Сулим та Іваненків зробив І. Бойко . У нарисі про П. Полуботка, який став об’єктом дослідження М. Василенка, системно розкриваються віхи його діяльності.

Діяльність генерального підскарбія Р. РакушкиРомановського, полковника кальницького І. Богуна, переяславського Т. Цицюри, чернігівського І. Аврамовича досліджував М. Петровський. Особливо чисельними уточненями щодо персонального складу відзначається його монографія «Нариси історії України XVII — початку XVIII ст.». О. Грушевський, розлядаючи гетьманські земельні надання козацькій старшині за часів Хмельницького, вказував прізвища старшин, які їх отримали. Серед ранніх праць О. Оглоблина варто відзначити окрему статтю про генерального писаря Вуяхевича.

Серед історіографічних сюжетів виокремимо продовження роботи І. Крип’якевичем над складанням реєстрів старшини. Він зробив першу спробу складання реєстру генеральної старшини (Чорнота, Носач, Онацький, Зарудний), уточнив термін генерального суддівства Федора Лободи, вказавши, що він посідав цей уряд уже у січні 1654 р., полковників Гетьманщини за Б. ХмельницькогоДосліджуючи козацьку державність, розглядав елементи державної структури та старшину, яка створювала новий адміністративний апарат.

В. Єфимовський подав нарис історії військових судів періоду Богдана Хмельницького, В. Біднов присвятив дослідження матері І. Мазепи, М. Возняк зазначив, що Прокіп Бережецький був у 1671 р. генеральним суддею у Петра Дорошенка, С. Наріжний продовжував дослідження періоду гетьмана Виговського.

Заслуговує на окрему увагу творчість Д. Дорошенка, який багато років присвятив вивченню діяльності гетьмана Петра Дорошенка і його старшини. Серед нових знахідок історика — згадки про останнє обозництво Тимоша Носача за Тетері, а також ретроспективне генеральне старшинство Устима Зеленка і Семена Половця перед гетьмануванням Опари. Він вперше назвав генеральних обозних Івана Демиденка і Федора Коробку, вказав на генерального суддю у Опари Радошинського, Михайла Суличича, Германа Гапоновича і Семена Богаченка — у Петра Дорошенка. Значний внесок у дослідження біографій і родоводів гетьманів І. Мазепи, П. Орлика та І. Скоропадського зробив О. Пріцак.

Дослідження істориків діаспори інтенсивно розвивалися і в 40і рр. Вимушений емігрувати, Л. Окіншевич вперше в українській історіографії присвятив спеціальне дослідження козацькій неурядовій старшині, розглянувши причини виникнення та еволюцію цієї категорії командного складу гетьманської адміністрації, її зв’язок з урядовою старшиною. В своїй праці автор дійшов висновку, який відрізняється поєднанням дослідницької сумлінності, наукової аргументації, бажанням зрозуміти причинність, зміст і напрям розвитку неурядової старшини. На його погляд, персональний склад старшини є наріжним каменем будьякого аналізу комплексу проблем Гетьманщини разом. На жаль, аналізуючи багато сторін управління Гетьманщини, автору не вдалося розрізнити і розвести різночасові і різнорівневі явища.

Серед праць, які вийшли друком у той період, відзначимо дослідження Б. Крупницького. В рамках обраної проблематики він підготував монографії про гетьманування та родоводи Д. Апостола і П. Орлика.

У СРСР за часів репресій 30–50х рр. згортається дослідження цієї проблематики, замовчуються імена козацької старшини як класового ворога трудящих. Через це замовчування проблема меншою мірою позначилася високою політичною заангажованістю того періоду. Все ж несправедливо вважати, що в цей час не було жодних досліджень проблеми. Окремі праці з’являлися. Ленінградський дослідник В. Путілов дослідив діяльність гетьмана П. Тетері, київський історик В. Шутой — І. Мазепи. На цьому фоні унікальним явищем стала монографія І. Крип’якевича, присвячена гетьманові Богдану Хмельницькому.

Починаючи з кінця 50х років з’явилася низка робіт І. Крип’якевича , Ф. Шевченка, В. Дядиченка, К. Стецюк О. Компан, які були початком нового етапу історіографії проблеми. У питанні персонального складу козацької старшини вони поступалися за кількісними показниками і фактологічною базою роботам післяреволюційної доби, але порівняно з 30ми — першою половиною 50х рр. були значним кроком вперед, відроджуючи інтерес до персоналій. На жаль, вони ще не могли використовувати генеалогічний метод дослідження, і козацька генеалогія залишалася поза межами їх досліджень.

Стосовно адміністративного устрою козацької держави протягом п’яти років — з 1649 по 1654 рр., І. Крип’якевич вперше створив методологічну основу структурного аналізу за окремими полками.

Багата фактичним матеріалом монографія Ф. Шевченка «Політичні та економічні зв’язки України з Росією в середині ХVІІ ст.» . У ній дослідник навів раніше невідомі списки старшин полку Івана Дзиковського, також вивчав старшину полків Східного Поділля, повстання Пушкаря і Барабаша на Полтавщині. В. Дядиченко, О. Компан , К. Стецюк, розглядаючи різні питання суспільнополітичного розвитку, на загальному тлі згадують імена козацьких старшин. Наголосимо, що предметом зацікавленності цієї групи вчених не був безпосередній персональний склад старшини, але дотично вони підтримували тяглість історіографічного процесу проблеми.

Працюючи за кордоном, О. Оглоблин назвав 20 сотницьких династій, серед яких відзначив Забіл, які тримали Борзнянську сотню Ніжинського полку увесь час її існування за винятком десяти років. Однією з грунтовних наукових праць, яка стала свого роду останнім словом у розвитку наукової літератури цього періоду про гетьмана Мазепу, була його монографія «Гетьман Іван Мазепа і його доба» (1960 р.). В ній автор відзначив генеральне обозництво Василя ДунінаБорковського (1685–1702), вакансію обозництва 1702–1707 рр. , вказав на той факт, що полковник прилуцький Дмитро Чернявський після повернення з сибірського заслання був генеральним суддею у 1675 р. у Петра Дорошенка . За гетьмана Мазепи назвав генеральних суддів Василя Чуйкевича (1707–1709), Михайла Гамалію (1707–1709), а за Скоропадського — Василя Туранського (1709–1716). Тема походження наказного гетьмана Максима Кривоноса привернула увагу Л. Винара.

Характерно, що і в УРСР в той час почалося відродження згадок прізвищ козацької старшини. Поступово відходять на задній план класові оцінки, дорогу почала торувати собі наукова об’єктивність. У цих процесах першочергове значення мають праці нового покоління дослідників. Серед них О. Апанович, В. Смолій , В. Борисенко , О. Путро , П. Михайлина, Г. Швидько. Особливу увагу досліджуваному питанню приділив В. Сергійчук розпочав дослідження землеволодіння козацької старшини О. Гуржій

За кордоном персональний склад козацької старшини як об’єкт спеціального дослідження знайшов продовження у фундаментальній збірці Ю. Гаєцького — в 1978 р. вийшла друком його монографія. Вчений, крім загальнодоступних історіографічних праць, використав східнослов’янський пом’яник з Сінаю, видрукований в 1979 р. в Кембриджі. Він ввів до наукового обігу факти про генеральне обозництво у гетьмана Брюховецького Івана Цесарського, вважаючи його урядовцем у 1663–1666 рр., Федора Бурляя у Ханенка, генеральних суддів Івана Дяченка і Семена Гладкого у Сомка. В довіднику Ю. Гаєцького подаються дані про 2866 урядових старшин за період 1648–1782 рр. На наш погляд, своєю працею дослідник підсумував усю попередню історіографію проблеми. Водночас, слід відзначити некритичний підхід автора до відбору згадок про старшин, особливо в останній період існування козацької держави, коли паралельно з посадами існували однойменні звання.

Розвідки В. СенютовичБережного про головні тенденції входження козацької старшини до російського дворянства, родоводи гетьмана Виговського, полтавського полковника Жученка відзначаються глибоким знанням джерельної бази, переконливою аргументацією, кваліфікованими висновками.

Проблеми діяльності соратників І. Мазепи після 1709 р. тримав в полі зору О. Субтельний. Крім того, він зробив і деякі зауваження щодо загальних тенденцій розвитку старшини, зокрема стверджуючи: «Дуже приблизна оцінка показує, що на початку ХVIII ст., коли населення гатьманщини складало близько 1,1 млн. чоловік, до старшини належала десь тисяча родин. Порівняно невелика кількість цих родин, здебільшого вихідці з Правобережжя, були нащадками православної української (руської) знаті зперед 1648 р.». При цьому дослідник дотримувався думки, що «більшість старшини походила з козацьких урядовців і реєстрового козацтва доби перед Хмельниччиною».

Природно, що перетворення проблеми у повноцінний об’єкт дослідження відбулося лише тоді, коли Україна здобула державну незалежність. У нових умовах першим звернув увагу на необхідність більш глибокого висвітлення питання персонального складу козацької старшини Я. Дашкевич. Своїми публікаціями як методологічного плану, так і конкретно–історичними розвідками він закликає дослідників багато в чому поновому подивитися на, здавалось би, вияснені у науці проблеми. Намітивши шляхи подальших досліджень, які активізують вчених таких напрямів, як адміністративнотериторіальний поділ, персональний склад старшини, дослідник ввів термін «клан» Хмельницького, досліджував родовід цього гетьмана

У новітній період розвитку української історіографії деяке пожвавлення у дослідження проблеми козацької персоналістики внесли В. Борисенко, В. Горобець, О. Гуржій, М. Крикун, Ю. Мицик, О. Путро, В. Сергійчук, В. Смолій, В. Степанков, Т. Чухліб; персонального складу урядової і неурядової старшини — В. Сергійчук, В. Кривошея, І. Кривошея, Ю. Мицик, О. Репан, В. Панашенко, В. Щербак; козацької генеалогії — В. Кривошея, І. Кривошея, В. Томазов.

Навіть спеціально не досліджуючи персональний склад та генеалогію старшини, але в рамках вивчення козацької держави в цілому, В. Смолій не міг обійти цієї проблематики. Розглядаючи питання особливостей становлення та розвитку козацтва феномена козацтва , проявів свідомості козацьких мас, функціонування української козацької держави, вчений формував нове тло, на якому досліджувалась і козацька старшина. Спільними зусиллями В. Смолія і В. Степанкова розпочався пошук нової концепції подій середини ХVII ст. . На шляху до становлення концепції автори зосередили свою увагу на діяльності гетьмана Б. Хмельницького , розпочавши з проблем державотворення Правобережної України , давши характеристику періоду 1650–1670 рр., через проблеми формування, еволюції та реалізації української державної ідеї, вийшли на поняття Української національної революції .

Зацікавленість цією проблематикою виявив В. Степанков. Розпочинаючи з великої монографії , розглядаючи бойові дії на Брацлавщині, Поділлі , Волині , наводить у своїх розвідках характеристики деяких полковників. Дещо пізніше з’явилися його дослідженняжиттєписи Данила Нечая Григорія Гуляницького , Михайла Кричевського. В його полі зору — проблеми формування державної еліти [1386], її боротьба за соборність та проблеми спадковості гетьманської влади , гетьманування І. Виговського [1391, 88–108], П. Дорошенка (спільно з В. Смолієм).

Серед робіт загального плану, які впливають на історіографічний процес досліджуваної проблеми варто згадати статтю Г. Швидько про еволюцію влади козацької старшини

В. Сергійчук, продовжуючи дослідження козацької старшини періоду, що передував Національновизвольній війні, активно працює над виявленням нових імен козацьких полковників. Особливо багаті на такі знахідки його останні праці Його перу належить узагальнююча монографія про старшинський корпус армії Богдана Хмельницького .

Серед плідних дослідників проблематики заслуговує на увагу В. Панашенко. Її публікації опираються на наявний стан історіографії, дають змогу читачу отримати грунтовну інформацію про полковосотенний устрій Гетьманщини, різні аспекти життя її соціальної еліти .

Праці Н. Яковенко мають велике значення для методології дослідження персонального складу та генеалогії козацької старшини. На відміну від більшості дослідників, вона дотримується інших методологічних підходів, які приводять її до інших оцінок подій, мотивів діяльності козацької старшини, її соціального походження.

Найпродуктивніше на ниві козацької біографістики працює Ю. Мицик. У співпраці з С. Плохієм, С. Стороженком, С. Степанковим він створив перші нариси історії Національновизвольної війни, в яких наведені характеристики основних її керівників. Окремим напрямом пошуків дослідника є біографії гетьманів, насамперед І. Виговського і Ю. Хмельницького. Крім нього досліджували діяльність І. Виговського В. Борисенко О. Путро. Багаторічні пошуки джерел дали змогу Ю. Мицику вийти на рівень написання біографічних нарисів про таких козацьких старшин, які, в своїй більшості, лише згадувались у попередній літературі у загальному списку полководців. У полі зору дослідника біографії наказного гетьмана Максима Кривоноса , генерального обозного Тимоша Носача , одного з кращих дипломатів когорти Б. Хмельницького Силуяна Мужиловського полковників: ніжинського Прокопа Шумейка, київського Павла Яненка , кальницького Івана Сірка, корсунського Луки Мозирі, брацлавського Михайла Зеленського, уманського Йосипа Глуха , паволоцького Івана КуцькевичаМиньківського, Герасима Яцькевича , матеріали до родоводу Дорошенків Богунів, Джеджалій.

Сучасні історики намагаються глибше розкрити проблеми, пов’язані з гетьмануванням Виговського , Брюховецького , Ханенка , Апостола. Діяльність гетьмана П. Тетері досліджує і захистив кандидатську дисертацію В. Газін

Увагу М. Крикуна і Т. Чухліба привернули правобережні гетьмани. Ці автори подали біографічні нариси О. Гоголя. Крім того, Т. Чухліб вперше в історіографії звернувся до біографії таких діячів як А. Могила і С. Куницький. О. Гуржій публікує праці, в яких, окрім аналізу теоретичних аспектів і біографічних моментів гетьмана І. Скоропадського, уточнює персональний склад його оточення, родоводу та час проходження його по старшинській ієрархії . О. Путро досліджує діяльність гетьмана О. Розумовськогo.

Серед родин, які викликають найбільшу зацікавленість у сучасних дослідників — Ждановичі Нечаї , Голуби , Засядьки, Черняки , Лисенки , Кліші, Модзалевські, Палії.

В. Брехуненко оприлюднив життєписні нариси К. Бурляя, Лісовця. У «Бібліотеці українця» О. Кресін видав брошуру «Мазепенці», в якій розпочав систематизувати наявні згадки про Герциків, Орликів, А. Войнаровського, Д. Горленка, І. Ломиковського, Ф. Мировича, К. Гордієнка, К. Довгополого, Ф. Нахімовського. Цю роботу продовжив С. Павленко, який опублікував велику монографію про Івана Мазепу і його оточення, в якій деталізував біограми 120 старшин.

Петербурзька дослідниця Т. Яковлєва дала характеристику більшості визначних козацьких старшин 1657–1667 рр. . Поновивши в нових умовах дискусію, в якій вона намагається довести, що Богун і Федорович — це одна особа.

Триває дослідження регіональної історії полків і сотень. І. Кривошея захистила першу в Україні кандидатську дисертацію, присвячену персональному складу та генеалогії козацької старшини, яку вона підготувала на матеріалах Переяславського полку. Завдяки Ю. Мицику історіографія поповнилася першими науковими працями з історії Корсунського , Канівського полків, козацького минулого Острога, сучасної території Дніпропетровської області , Царичанської сотні Полтавського полку . Значний ексклюзивний архівний матеріал зосереджений і проаналізований в авторській монографії, присвяченій козацтву на Уманщині. Висвітлюючи питання регіональної історії, М. Крикун вивчає персональний склад старшини Подільського полку, Л. Розсоха підготувала нариси про багатьох старшин Миргородського П. Пиріг і А. Мельник — Чернігівського, Ю. Бодров — Уманського полків. У полі зору інших дослідників — старшини правобережних полків, Уманського, Київського , Полтавського полків, чигиринські і корсунські полковники, сотенна старшина Київського полку.

Відродилося започатковане В. Липинським вивчення локальних груп шляхти в козацькому середовищі. Насамперед, це стосується любецької шляхти . Новим історіографічним сюжетом є вивчення етнічного складу козацької старшини . З’явились окремі розвідки про старшини грецького та єврейського походження.

Дослідники плідно працюють над виявленням козацької старшини через участь її в системі освіти. Серед них першочергове значення має навчання старшинських дітей і майбутніх старшин у КиєвоМогилянській академії. В зв’язку з цим непересічне значення мають біограми козацьких старшин в енциклопедичному виданні «КиєвоМогилянська академія в іменах». Значні узагальнення щодо цієї пробматики здійснені і на сторінках «Енциклопедії історії України».

Продовжуються дослідження і за кордоном. У монографії З. Когута розглядається діяльність багатьох старшин в останні роки існування Гетьманщини . Ю. Гаєцький ще раз повернувся до уточнення генеральної старшини, а також присвятив публікацію процедурі виборів полковника . Серед інших його праць доречно згадати й окремі статті «Спілкування чужинців з козаками», «Гетьманські універсали в Америці», «Як козаки підтримували братство», «Британці у козацькому війську», в яких дослідник популяризував висновки своєї попередньої монографії, доповнюючи їх новими фактами.

Динаміка зміни мети, підходів, теоретикометодологічних засад, ступеня науковості вивчення зазначеного сюжету завдяки методу періодизації дали змогу виокремити три історіографічні етапи дослідження проблеми.

У перший дореволюційний період (ХІХ — початок ХХ ст.) наукові розробки характеризуються, з одного боку, відсутністю методологічної досконалості під час вивчення персонального складу старшини, а з іншого — системністю і аргументованістю генеалогічних досліджень. На першому етапі було здійснено спроби тогочасної історіографії скласти реєстри гетьманів, генеральної старшини і полковників, дослідження родовідних, насамперед, родин, які зберегли політичний і економічний вплив на початок ХХ ст. У той час вже визначилися чотири головні папрями дослідження. З’явилися перші недосконалі реєстри полковників усіх полків Гетьманщини, реєстри полкової старшини та сотників окремих полків. Біографічні нариси та біограми окремих старшин в генеалогічних розписах присвячувалися гетьманам, генеральній старшині, полковникам. Дослідження історії старшин окремих регіонів зосереджувалися на старшинах полків, стосовно яких джерельна база збереглася найкраще (Стародубський, Ніжинський, Прилуцький, Лубенський, Полтавський).

Протягом радянського періоду (1917–1991 рр.) під тиском класового підходу, політичної кон’юнктури, через дефіцит інформації вченим так і не вдалося реалізувати повною мірою наукові принципи системності, аргументованості, всебічності у підходах до історії козацтва в цілому і старшини зокрема. В працях загального характеру, нерідко відчутна політична заангажованість. Зрозуміло, що відсутність спеціальних досліджень вказаної проблематики тягла за собою описовість і фрагментарність у працях з історії Гетьманщини. На цьому етапі в радянській історіографії старшини персоніфіковано змальовувалися лише в двох сюжетах: як героїпроводирі народних масс і експлуататори тих самих масс. Найбільше дискусій викликало питання про Богуна і Федоровича — одна це особа чи різні, дискусійність цього питання не знята і на сьогодні.

Відсутність досліджень про старшину у радянській Україні надолужувалася істориками діаспори. Західна історична наука збагатила історіографію проблеми узагальнюючим довідником Ю. Гаєцького.

В умовах державної незалежності України, протягом третього періоду, відбулися значні зрушення, але у більшості випадків вони стосуються постановки нових історіографічних питань та часткового їх вирішення. Загалом сучасна вітчизняна українська історіографія персонального складу української козацької старшини стоїть вище іноземних аналогічних досліджень щодо цієї проблеми, але попри значну кількість публікацій ця тема ще не стала об’єктом спеціального системного і комплексного дослідження і для пошуковців зберігає чимало загадок і непроторованих шляхів.

Синхронний аналіз спільного масиву вітчизняної та зарубіжної історіографії, яка вивчала різні аспекти діяльності української старшини, показує, що історично зумовлено той факт, що період «первісного нагромадження» емпіричних знань у вітчизняній історіографії дещо затягнувся і українська історіографія у багатьох напрямах знаходиться далеко не на завершальному етапі цього періоду. Такий стан зумовлений тим, що в перший період дослідження історії України відбувалися у річищі пануючих російської і польської історіографії, в другий період стався розрив тяглості українського історіографічного процесу, який лише наприкінці цього періоду відродився, але все ще залишався в тисках тоталітарного антифактологічного, антиемпіричного, антинаукового підходу до багатьох питань історичного минулого. Хоча історія козацтва і старшини займала серед цих питань одне із провідних місць, але поки що не вдалося здолати фрагментарності дослідження. Серед вад варто назвати і відсутність широких часових перспектив, праць, присвячених старшині впродовж існування козацької держави.

Ідеологічні орієтації авторів меншою мірою вплинули на дослідження персонального складу, більшою — на вибір об’єктів біографічних досліджень. Монархічні, ліберальні, націоналістичі, демократичі, соціалістичні і комуністичні настанови спрацьовують швидше в річищі оцінок тих чи інших політичних діячів Гетьманщини, ніж у самій констатації факту наявності тих чи інших старшин. Тому проблематика відзначається невисокою ідеологічною заангажованістю. Навіть «державницька» і «народницька» школа в українській історіографії, які відзначаються значними розходженнями в оцінці ролі козацької старшини, вимушені оперувати незначними рівновеликими обсягами емпіричних даних цієї проблеми.

На сьогодні у вітчизняній науці склалася нова ситуація — було знято значну частину попередніх обмежень, з’явилася ціла плеяда нових дослідників. Як було показано вище, науковці вийшли на новий рівень джерельного забезпечення історичних студій, вищий рівень осмислення суспільних процесів та аргументацій гіпотез та висновків. Метод проблемної хронологізації дає можливість ствержувати, що помітно розширився спектр дослідницьких сюжетів, урізноманітнилися підходи та методи вивчення, присутні різні точки зору. Все ж головною рисою сучасних досліджень є не дискусійність, а процесс поступового заповнення лагун усіма учасниками історіографічного процессу. Правильно документовані згадки про декаденції, уточнення щодо перебування на старшинських урядах того чи іншого старшини, науково виважені інтерпретації бездискусійно сприймаються науковцями.

Не принижуючи ролі істориків ХІХ–ХХ ст. (представників двох перших виокремлених періодів), які вивчали історію старшини, зазначимо, що вони зробили багато для збереження фактологічної бази, але завершення її формування припадає на день сьогоднішній, а тому перехід до конкретноісторичних досліджень з політологічним і філософським осмисленням можливий лише через розвиток спеціальних історичних дисциплін, які є підгрунтям будьякого фундаментального дослідження.

Проведений історіографічний аналіз процесу вивчення персонального складу української козацької старшини дав змогу виявити провідні тенденції і напрями розвитку досліджень. Серед них головними є створення переліківреєстрів козацької старшини, біографічні нариси та біограми окремих старшин, дослідження старшини окремих регіонів і адміністративнотериторіальних одиниць. У полі зору генеалогів концентруються родини гетьманів, генеральної старшини, полковників, полкової старшини, останнім часом — сотників і сотенної старшини. Біографічний жанр не відзначається різноманітністю дослідницьких прийомів, а щодо ХVII–ХVIII ст української історії — ускладнюється ще і відсутністю багатьох джерел, що збіднює інструментарій дослідників.

Зрештою, незважаючи на досить велику кількість наукових праць з історії козацької старшини, навіть наявні джерела в них використовувалися не повно, як з кількісного, так і якісного боку. Розглядаючи їх, зазвичай застосовувався описовий метод. Тому на енергійні зусилля дослідників чекають пошуки нових прізвищ козацьких старшин і скурпульозні генеалогічні розписи. Утім, кілька поколінь істориків, чиї імена і персональний внесок зазначено вище, не беручи до уваги певні вади, заклали міцний підмурок, зіпершись на який, можливо створити комплексне дослідження персонального складу української козацької старшини.