Историография проблемы

Персональному составу и системе родственных связей старшины посвящена многочисленная литература. Она составляет стержень исследования истории украинской казацкой старшины [1199, 2-6]. Не выяснив этих фундаментальных вопросов, невозможно решить проблемы становления украинской элиты, эволюции собственности, образовательного уровня, мировоззренческих вопросов. Кроме того, отметим, что разные периоды деятельности казацкой старшины исследованы неравномерно. Всегда особое внимание историков привлекали времена Национальновизвольнои войны украинского народа [1209; 1210, 2-13] и, как ни парадоксально, в отношении наиболее документированного периода ХVIII в. имеем незначительное количество научных трудов. Первые попытки историографических обобщений осуществили Л. Винодел [919], А. Величко [916, 17-23], Л. Фицик [1434, 314-324; 1433, 81-87], М. Корниенко [1041, 3-4] . Единодушно отмечают сдвиги в исследовании проблематики они одновременно констатируют необходимость поднятия ее на более высокий, прежде фактологический уровень.

Началом формирования историографии персональный состав старшины можно считать начало XIX в. - Время, когда мир увидели первые публикации историков, загальнопринято относить к научных трудов. В следствие разных общественнополитической причин весь историографический процесс исследования указанной проблемы распределился на три периода: дореволюционный (XIX - начало ХХ века), советский (1917-1991 гг) и современный, который начался с провозглашением государственной независимости Украины.

В ходе первого из них начался процесс накопления фактического материала, в сборе которого принимали участие Н. Костомаров, М. Максимович, Д. БантишКаменський, С. Соловьев, Н. Белозерский, А. Лазаревский, В. Модзалевский, В. Липинский, Г. Милорадович, Д. Багалей, В. Барвинский, М. Грушевский, М. Астряб, В. Герасимчук, И. Каманин, Д. Коренец. В своих трудах они только вскользь затрагивалась персонального состава, продолжая летописное традицию реестров казацких гетманов и полковников.

В обобщающих трудах Д. БантишКаменського [877; 878; 879], М. Маркевича, С. Соловьева была заложена тенденция негативного отношения к правобережных гетманов, а также, соответственно, и старшины, что привело к снижению интереса к этой категории, как антироссийски настроенной . В их работах (особенно примечаниях упомянутые некоторые полковники (прежде всего, левобережные), которые особенно отличились в сражениях или политических акциях.

Обращаясь к исследованию гетманата от Хмельницкого до Скоропадского [1044; 1045; 1047], М. Костомарив вспоминал различных старшин, иллюстрируя деятельность того или другого гетмана. Богдану Хмельницкому, Ивану Выговскому, Юрию Хмельницкому, Брюховецкому, Самойловичу, Ивану Мазепе он посвятил отдельные монографии, сохраняющих свое научное значение почти до конца прошлого века, а некоторые из них и теперь. Ученый впервые назвал малоизвестных в то время генеральных старшин, окружавшие этих гетманов [1047, 105, 175].

Обстоятельный обзор сделал полков времен Богдана Хмельницкого и привел реестр их полковников М. Максимович [1169, 654-746]. Он впервые указал на неизвестные ранее периоды нахождения на генеральных правительствах отдельных старшин [1168, 771], осуществил специальное исследование истории сотенной старшины Бубновская сотни Переяславского полка [1168, 747-834].

Среди первых исследователей, кто специально выяснял персональный состав и генеалогии казацкой старшины, следует назвать М. Белозерского. Он собрал материалы о семьях Острянским, Ворон, Валькевич, Малюга, Костенецкий, Искрицкий, Силичи, Соханських. В замыслах этого исследователя остались нереализованными исследования «южнорусские старинные роды», «поминальники или синодики, их значение как исторического источника», «Для генеалогиях Украинских фамилий».

Как отдельное направление исследования отметим развитие генеалогии козацькостаршинських семей, наибольший вклад в развитие которого в дореволюционной историографии сделали Александр Лазаревский и Вадим Модзалевский. Именно их усилиями формировались основные направления исследования казацкой старшины.

О. Лазаревский, сосредоточив внимание на значительных дворянских семьях, которые происходили от козацькостаршинського корня, первый четко и внятно привлек внимание к проблеме украинского элитаризма через козацькостаршинськи родословные. Его творчество можно назвать первой волной публикаций о казацкую старшину. Он пытался представить историю полков через призму биографий их начальникам: Переяславского - ДумитрашокРайчив [1142, 402-405], Афендикив [1121, 443-445], Безбородьок [1136, 311-314; 1115, 135-140], Берли [1118, 101-133], Сулим [1153, 292-327], Томар [1125, 14-20], Иваненко [1144, 297-298]; Черниговского - Полуботка [1116, 9-19; 1149, 137-209], Бутовича [1148, 35-148], Радичев [764], Бакуринських [1148], Бобырь [1148], Лизогубов [1122, 101-125]; Гадячского - Бороховича [1145, 314-317; 1129, 547-551], Милорадовичей [1126, 479-498], Грабянок [1141, 259-264], Крыжановский [1109, 7-13], Трощинских [1111, 371-373].

Ученый исследовал историю старшины и родословные руководителей Стародубского полка [1134], которые привлекли его внимание - Миклашевских [1124, 243-253], борозд [1148], Скоропадских [1151, 726-727], Бугаевский [1148], Валькевич [1148] ; Прилуцкого [1133] - Горленко [1140, 248-258], Маркович [1123, 51-82], Галаганов [1137, 318-322]; Лубенского [1119, 34-203] - Свечей [1127, 253-258] , Гамалий [1138, 439-448], ГоголивЯновських [1139, 451-455]; Нежинского [1132] - Золотаренко [1113]. О. Лазаревский начал исследования Полтавского полка [1150, 357-374; 1120, 97-107], впервые подал родословные местных старшиських родов Искр [1147, 300-302; 1152, 1566], Кочубеев [1112, 438-455], Герциков [1146, 448-450], Жученко-Жуковских [1143, 406-409], левенцев [1110, 445-451].

Начатые родословные поиски нашли продолжение в трудах непревзойденного генеалоги казацкой старшины В. Модзалевского. Попытки доказать актуальность генеалогической проблематике заставило исследователя подготовить и опубликовать четыре тома «Малороссийского родословник», ряд других работ, которые составляют фундамент генеалогии украинской казацкой старшины [1240; 1241; 1242; 1243]. По подсчетам Г. Стрельского, в эти книги включены родословные 234 семей [1413, 126]. Продолжение издания неопубликованных материалов пятого тома «Малороссийского родословник» В. Модзалевского расширяет наши знания о его научного наследия [1246; 1247; 1248]. Кроме указанных в четырехтомной труда родословных, с интересами ученого попали исследования родов Игнатович [1249, 77-83], Чарныша [1234; 315-347, 1-35, 193-230], ШиманШимановських [1235, 38-42], Апостолов [ 1236, 140-142], Черняков [1238, 173-185], РакушокРомановських [1245]. Продолжая традиции написания полковых историй А. Лазаревского, В. Модзалевский одну из своих работ посвятил изучению родословных старшины части сотен Лубенского полка [1244].

В своих трудах он вспомнил многих представителей генеральной старшины, уточнив периоды их пребывания на правительствах (первый период обозництва Ивана Волевача [1240, 217], обозництво Петра Забелы (1669-1685), Ивана Ломиковского (1707-1709), Семена Кочубея (1751 - 1779) [1241, 74, 533; 1242, 187]). Среди генеральных судей названы Антон Жданович (1656-1657), Григорий Лесницкий (1657), Иван Самойлович (1669-1672), Василий Кочубей (1699-1708), Иван Нос (1714-1715), Иван Чарныш (1715-1725), Михаил Забела (1728-1740), Андронник Кандыба (1728-1730), Федор Лысенко (1741-1751), Аким Горленко (1741-1751), Илья Журман (1756-1782), Александр Дублянский (1762-1781) [1240, 153, 191, 305, 474; 1241, 31, 61, 78, 524; 1242, 99, 132, 244; 1243, 477], Иван Домонтович (1672-1681), Савва Прокопович (1687-1700) [1162, 46 , 158].

Внимания исследователей и последующей публикации требует значительный фактический материал неопубликованного фонда В. Модзалевского в Институте рукописей (Ф. XII), а также так называемая «Сборник В. Модзалевского» [622; 623; 624; 625, 626; 627] неопубликованных поколениях росписей. В этой связи стоит отметить издание пятого тома «Малороссийського родословник».

Прорыв в биографистике правобережной старшины совершил Вячеслав Липинский, который впервые населил период гетманства Богдана Хмельницкого конкретными действующими лицами [1160; 1159]. Его монографии посвящены выходцам из шляхты в старшинском среде, выяснению причин их поступков. Он стал основателем такого историографического направления исследования не только шляхтичей в казацкой среде, но и изучение локальных групп этой шляхты. В. Липинский отметил генеральных старшин Ивана Волевача (второе обозництво в 1655-1656 гг), Константина Выговского в 1658 г., Михаила Радкевича в Тюри, генеральная судейство Федора Лободы в Выговского, Эмиля Федоровича в Дорошенко, генерального писаря у Выговского Станислава Кривицкого .

Постепенно расширялся круг имен старшины, которые попадали в историографических работ других исследователей. Так, А. Востоков, обратившись к исследованию судьбы братьев Выговских и Нечая, продолжал изучать процессы в козацькостаршинському среде, которые разворачивались во время наказного гетмана Якима Сомко, обращая внимание на состав старшин, которые окружали и поддерживали этого гетмана [923, 269-284; 924, 125-156]. В биографическом очерке полтавского полковника Ивана Черняка автор дал характеристику взаимоотношений полтавской старшины [927, 1-17], исследовал также судьбе семьи Самойловиче [925]. А. Страдомский подал реестр сотников мглинських [1412, 465-466].

В. Антонович и В. Бец ввели в научный оборот биографии гетманов, среди них - первый портрет П. Тетери [863, 70-72]. А. Васильчиков исследовал биографию Разумовского [914], М. Григорьевич - Безбородко [959], родословная Горленко изучал А. Дабижа [979], Сера - В. Данилович [983, 140-148]. Внес некоторые уточнения относительно биографий старшин и Г. Карпов [1019; 1020]. А. Целевич обратил внимание на тот факт, что в 1669 г. Герман Гапонович, а в 1671 г. Семен Половец были генеральными судьями в Дорошенко [1437, 13]. Все эти деятели к тому времени находились вне поля зрения исследователей.

Дополнением этих материалов стали данные «Родословной книги» П. Долгорукова, где собраны родословные крупнейших козацькостаршинських семей, которые позже вошли в русской дворянской элиты [995]. Г. Милорадович систематизировал имеющийся на конец XIX века материал о дворянские семьи Черниговской губернии, который хранился в архиве губернского дворянского собрания, и оформил дворянскую родословную книгу с данными на начало ХХ в. [1186]. Среди тогдашнего дворянства Черниговщины большинство было выходцами из козацькостаршинського среды. Кроме того, специальное исследование Г. Милорадович посвятил семье Кочубеев [1185, 46-50], не оставлял и поиска корня своего рода [1184, 1187].

Исследования М. Слабченко и сейчас используются в системе аргументации некоторых исследователей. По этому поводу отметим, что работы этого автора вряд ли можно отнести к богатым на неизвестный ученым материал. Кроме того, их отмечает слишком произвольное толкование казацких правительств [1358; 1359; 1360]. Это в частности касается понимания их места в пространстве и времени. Поэтому в историографическом плане относительно казацкой старшины работы М. Слабченко имеют небольшую ценность.

В рамках изучения «областной истории» сложную историю Носовской сотни Киевского полка и его сотников Саул исследовал В. Барвинский [882, 347-368; 880, 399], Киева казацкого - И. Лучицкий [1163, 5-8], Воронкивськои сотни Переяславского полка - П. Федоренко [1429]. Д. Багалей, рецензируя труд А. Лазаревского, дополнил список старшины Нежинского полка [872], а исследуя историю слободских полков, впервые рассмотрел проблему проникновения старшины Гетманщины на Слобожанщину [871, 560-592; 873]. М. Рклицкий дал блестящую сравнительную характеристику казацких семей, которые сохранились на Золотонощини протяжении 1767-1900 гг [1333].

Следует отметить задел в русле персонификации украинской истории изучаемого периода, который внес М. Грушевский. Хотя для него персональный состав казацкой старшины не был предметом специального исследования, на страницах многотомной истории, почти во всех исследованиях и книгах, в которых анализируется казацкая история, он фиксировал упоминания о генеральную старшину, полковников и сотников [962, 299-305; 963; 964; 966, 241]. М. Грушевский впервые указал на некоторых неизвестных ранее генеральных старшин [965, 76-77], много сделал для введения в нпукового обращения имен старшин предреволюционного периода.

В русле казацкой генеалогии работал С. Ксензенко, который исследовал родословную Зарудный [1105, 73-85]. М. Астряб посвятил специальную разведку Маркевича [869, 81-145], В. Герасимчук - Выговскому и его взаимоотношениям с Юрием Хмельницким [940; 941], И. Каманин - родословной Б. Хмельницкого [1017; 1018], Д. Коренец - Выговскому и Пушкарю [1038, 257-287; 1039, 1-20].

Сосредоточивая внимание на обзоре литературы этого периода, следует вспомнить, что в течение второй половины ХIХ - начала ХХ в. на страницах «Киевских Епархиальных известий», «Черниговских губернских ведомостей», «Полтавский Епархиальных ведомостей» была напечатана большое количество историкостатистичних очерков отдельных церквей, монастырей, населенных пунктов [1008; 1009; 1010; 1011; 1012; 1013], в которых авторы подавали значительный фактический материал о священниках, складывая их реестры, казаков и старшин, указывая на построение ими церквей, выполнение ктиторский обязанностей, совершения подарков к церквей и монастырей, публикуя и анализируя отрывки из синодиков.

Обобщая путь украинской шляхты в Гетманщине и в составе Российской империи, официйноакадемична наука пришла к выводу, который в обобщающем виде изложил полтавский исследователь И. Павловский: «После воссоединения, окончившегося присоединение Малороссии к России, осталось 300 представителей благородного сословия, имущественные и сословные права которых Были обеспечены договорами с московским царем. Эти представитель, как известно, не удержали своего господствующего положения. Главное значение в Малороссии получило военное сословие - казачество, которое и явилось заместителем шляхты. Это Был класс «значных» козаков, из которых выходилы кандидаты на правительство. Онито, с течением времени, и присваивают себе права шляхты и являются владельцами населенных имений, судятся шляхетских судом, занимают должности в крае, не платят податей и т. п. Дети их пользуются Особым преимуществами по службе, а образование сообщает им развитие и внешность, чем они начинают отличаться от «низового» козачества. В ХVIII веке Этот класс «значных» козаков старается уже закрепить за собой «шляхетство» и с течением времени достигает этого в области суда и управления »[1282, 27]. Уже сейчас видно весь утопизм этой точки зрения, основные положения которой будут рассмотрены в предлагаемой работе на примере развития Украинская шляхетськокозацьких семей.

Второй период историографии характеризуется неравномерностью, и в этой связи прослеживаются три подпериода накопления исторических знаний по исследуемой проблеме: И. - 1917-30ти гг; II. - 30ти - первая половина 50х гг; III. - Вторая половина 50х - 1991 г.

В новых исторических условиях, в советской Украине, свои исследования продолжал М. Грушевский, в настоящее время начали научную деятельность Л. Окиншевич, С. Шамрай, М. Ткаченко, И. Бойко, А. Грушевский, К. Козубенко, А. Оглоблин, Крип'якевич, М. Петровский. Вместе с ними за пределами УССР исследовали эту проблематику М. Возняк, Д. Дорошенко, В. Биднов, С. Краеугольный.

Изучая пути формирования казацкой старшины, Л. Окиншевич пришел к выводу, что «среди казацкой верхушки мы с интересным правом можем искать и тех многочисленных элементов из остатков феодальных сословий, занимавшие промежуточное положение между помещиками и крестьянами-крепостными, различные виды представителей напившляхетського и напивселянського землевладения , - как вот бояр, близких к шляхте, слуг, близких к крестьянам, - которые владели своими участками, обязаны целым рядом служебных повинностей »[1276]. Труды Л. Окиншевича вводили в научный оборот значительный фактический материал, во многих местах его произведений находим имена казацких старшин, которых раньше исследователи не упоминали [1273, 253-425; 1274, 1-352]. Да, он датировал обозництво Федора Коробки 1650-1654 гг [1275, 88], Тимоша Носача 1656-1657 гг 1658-1663 гг приказное обозництво Павла Животовского [1275, 88, 110, 21]. Среди генеральных судей отметил Ивана Кравченко в Ю. Хмельницкого, Ивана Креховецкого и Германа Гапоновича в Тюри, Юрия Незамая и Павла Животовского в Брюховецкого [1275, 98, 120, 119], Григория Билогруд в Дорошенко [1273, 420], Костя Кублицкий в 1685 г. [1273, 427]. Вспомнил он и Семена Голуховского, Павла Тетерю и Остапа Фастиевича, которые были генеральными писарями за Ю. Хмельницкого [1275, 98, 103]. Среди новых акцентов следует отметить, что он обратил внимание на церемониальный характер правительства хорунжего [1275, 152-157].

Длительная начата В. Барвинским традиция изучения отдельных сотен и их старшин. В этом русле работали С. Шамрай, И. Пустовит, Н. Ткаченко, К. Козубенко, В. Ефимовський. В работах этих авторов следует отметить тот факт, что материалы о старшину поданы на фоне социально экономической истории, а не конкретнобиографичного исследования, значительно обедняло проблематику. Еще одной особенностью работ этого периода было то, что их авторы привлекли внимание к такой категории старшины, как сотенные чиновники. В условиях классовых оценок вспоминать о нищую старшину, которая не имела ни значительных имений, ни эксплуатировала чужой труд, было идеологически допустим.

Историка С. Шамрая интересовала, прежде всего, старшина Киевского полка [1448, 134-140; 1451, 159-283]. Він присвятив низку публікацій Київській, близькій до неї територіально Бориспільській [1449, 93–120], а також Кобизькій сотням [1453, 229–313]. Його праці побудовані переважно на матеріалах Рум'янцевської ревізії, у них найбільш глибоко розглядається історія старшини в другій половині ХVIII ст. Розширюючи географію досліджень, С. Шамрай оприлюднив нарис про залюднення Крилівщини, в якому дослідив участь полтавської та миргородської старшини в цьому процесі [1450, 207–290]. В такому ж ключі з'явилося дослідження І. Пустовіта про історію Козельця [1318, 113–150].

М. Ткаченко вперше розглянув матеріал щодо історії такого регіону, як Уманщина, в рамках дослідження якого зупинився на персональному складі старшини Уманського полку [1418]. Серед його розвідки були і праці, присвячені історії Канівської сотні Переяславського полку, Кременчуцької Чигиринського, він навів значний фактичний матеріал щодо лівобережних полків [1419; 1420, 70–73; 1421, 31–179].

К. Козубенко проаналізував ревізію 1723 р. Переяславського полку (яка не збереглася нині), але, на жаль, лише щодо Яготинської сотні, а також слідство про хутори в тій же Яготинській і сусідній Березанській сотнях Переяславського полку [1031; 1032, 205–216]. І. Мандзюк дослідив старшину Гоголівської сотні Київського полку на основі матеріалів Рум'янцевської ревізії [1173].

Свій внесок у дослідження історії Переяславщини через висвітлення діяльності полковничих родин Сулим та Іваненків зробив І. Бойко [890, 11–22; 889, 9–16]. У нарисі про П. Полуботка, який став об'єктом дослідження М. Василенка, системно розкриваються віхи його діяльності [911, 80–108].

Діяльність генерального підскарбія Р. РакушкиРомановського, полковника кальницького І. Богуна, переяславського Т. Цицюри, чернігівського І. Аврамовича досліджував М. Петровський. Особливо чисельними уточненями щодо персонального складу відзначається його монографія «Нариси історії України XVII — початку XVIII ст.» [1298; 1295, 47–58; 1295, 69–76; 1297, 12–31; 1299, 3–15; 1300, 79–103; 1301, 181–212]. О. Грушевський, розлядаючи гетьманські земельні надання козацькій старшині за часів Хмельницького, вказував прізвища старшин, які їх отримали [968, 40–92]. Серед ранніх праць О. Оглоблина варто відзначити окрему статтю про генерального писаря Вуяхевича [1268, 200–215].

Серед історіографічних сюжетів виокремимо продовження роботи І. Крип'якевичем над складанням реєстрів старшини. Він зробив першу спробу складання реєстру генеральної старшини (Чорнота [1100, 75], Носач [1100, 75], Онацький [1100, 77], Зарудний [110, 77–78]), уточнив термін генерального суддівства Федора Лободи, вказавши, що він посідав цей уряд уже у січні 1654 р. [1095, 456], полковників Гетьманщини за Б. Хмельницького [1099, 123–148]. Досліджуючи козацьку державність, розглядав елементи державної структури та старшину, яка створювала новий адміністративний апарат [1100, 111–150; 1098, 81–93; 1101, 8–91; 1096, 16; 1097, 6–11].

В. Єфимовський подав нарис історії військових судів періоду Богдана Хмельницького [1003, 29–35], В. Біднов присвятив дослідження матері І. Мазепи [884, 35–52], М. Возняк зазначив, що Прокіп Бережецький був у 1671 р. генеральним суддею у Петра Дорошенка [920, 41], С. Наріжний продовжував дослідження періоду гетьманаВиговського [1259, 117–139; 1260, 159–187].

Заслуговує на окрему увагу творчість Д. Дорошенка, який багато років присвятив вивченню діяльності гетьмана Петра Дорошенка і його старшини [997, 120–144; 998, 30–41; 996]. Серед нових знахідок історика — згадки про останнє обозництво Тимоша Носача за Тетері, а також ретроспективне генеральне старшинство Устима Зеленка і Семена Половця перед гетьмануванням Опари [998, 30]. Він вперше назвав генеральних обозних Івана Демиденка і Федора Коробку [997, 129], вказав на генерального суддю у Опари Радошинського, Михайла Суличича, Германа Гапоновича і Семена Богаченка — у Петра Дорошенка [998, 40; 997, 127]. Значний внесок у дослідження біографій і родоводів гетьманів І. Мазепи, П. Орлика та І. Скоропадського зробив О. Пріцак [1315, 102–117; 1316, 20–31; 1314, 232–247].

Дослідження істориків діаспори інтенсивно розвивалися і в 40і рр. Вимушений емігрувати, Л. Окіншевич вперше в українській історіографії присвятив спеціальне дослідження козацькій неурядовій старшині, розглянувши причини виникнення та еволюцію цієї категорії командного складу гетьманської адміністрації, її зв'язок з урядовою старшиною [1276]. В своїй праці автор дійшов висновку, який відрізняється поєднанням дослідницької сумлінності, наукової аргументації, бажанням зрозуміти причинність, зміст і напрям розвитку неурядової старшини. На його погляд, персональний склад старшини є наріжним каменем будьякого аналізу комплексу проблем Гетьманщини разом. На жаль, аналізуючи багато сторін управління Гетьманщини, автору не вдалося розрізнити і розвести різночасові і різнорівневі явища.

Серед праць, які вийшли друком у той період, відзначимо дослідження Б. Крупницького. В рамках обраної проблематики він підготував монографії про гетьманування та родоводи Д. Апостола і П. Орлика [1102; 1104, 42–46; 1103].

У СРСР за часів репресій 30–50х рр. згортається дослідження цієї проблематики, замовчуються імена козацької старшини як класового ворога трудящих. Через це замовчування проблема меншою мірою позначилася високою політичною заангажованістю того періоду. Все ж несправедливо вважати, що в цей час не було жодних досліджень проблеми. Окремі праці з'являлися. Ленінградський дослідник В. Путілов дослідив діяльність гетьмана П. Тетері [1319, 163–188], київський історик В. Шутой — І. Мазепи [1465]. На цьому фоні унікальним явищем стала монографія І. Крип'якевича, присвячена гетьманові Богдану Хмельницькому [1095].

Починаючи з кінця 50х років з'явилася низка робіт І. Крип'якевича [1099, 123–148], Ф. Шевченка [1462; 1461, 44–55; 1463, 63; 1464, 180–183], В. Дядиченка [1001], К. Стецюк [1401], О. Компан [1033], які були початком нового етапу історіографії проблеми. У питанні персонального складу козацької старшини вони поступалися за кількісними показниками і фактологічною базою роботам післяреволюційної доби, але порівняно з 30ми — першою половиною 50х рр. були значним кроком вперед, відроджуючи інтерес до персоналій. На жаль, вони ще не могли використовувати генеалогічний метод дослідження, і козацька генеалогія залишалася поза межами їх досліджень.

Стосовно адміністративного устрою козацької держави протягом п'яти років — з 1649 по 1654 рр., І. Крип'якевич вперше створив методологічну основу структурного аналізу за окремими полками [1099, 123–148].

Багата фактичним матеріалом монографія Ф. Шевченка «Політичні та економічні зв'язки України з Росією в середині ХVІІ ст.» [1462; 1461, 44–55; 1463, 63; 1464, 180–183]. У ній дослідник навів раніше невідомі списки старшин полку Івана Дзиковського, також вивчав старшину полків Східного Поділля, повстання Пушкаря і Барабаша на Полтавщині. В. Дядиченко [1001], О. Компан [1033], К. Стецюк [1401], розглядаючи різні питання суспільнополітичного розвитку, на загальному тлі згадують імена козацьких старшин. Наголосимо, що предметом зацікавленності цієї групи вчених не був безпосередній персональний склад старшини, але дотично вони підтримували тяглість історіографічного процесу проблеми.

Працюючи за кордоном, О. Оглоблин [1267; 1269; 1270] назвав 20 сотницьких династій, серед яких відзначив Забіл, які тримали Борзнянську сотню Ніжинського полку увесь час її існування за винятком десяти років [1267, 86]. Однією з грунтовних наукових праць, яка стала свого роду останнім словом у розвитку наукової літератури цього періоду про гетьмана Мазепу, була його монографія «Гетьман Іван Мазепа і його доба» (1960 р.). В ній автор відзначив генеральне обозництво Василя ДунінаБорковського (1685–1702), вакансію обозництва 1702–1707 рр. [1267, 148, 271], вказав на той факт, що полковник прилуцький Дмитро Чернявський після повернення з сибірського заслання був генеральним суддею у 1675 р. у Петра Дорошенка [1267, 245]. За гетьмана Мазепи назвав генеральних суддів Василя Чуйкевича (1707–1709), Михайла Гамалію (1707–1709), а за Скоропадського — Василя Туранського (1709–1716) [1267, 149–158]. Тема походження наказного гетьмана Максима Кривоноса привернула увагу Л. Винара.

Характерно, що і в УРСР в той час почалося відродження згадок прізвищ козацької старшини. Поступово відходять на задній план класові оцінки, дорогу почала торувати собі наукова об'єктивність. У цих процесах першочергове значення мають праці нового покоління дослідників. Серед них О. Апанович [866; 865; 868; 867, 39–40], В. Смолій [1370], В. Борисенко [895; 894, 99–114; 891, 74], О. Путро [1320; 1325, 74–82], П. Михайлина [1188], Г. Швидько [1455, 14–17; 1456; 1460; 1459, 10–15]. Особливу увагу досліджуваному питанню приділив В. Сергійчук [1344, 85–93; 1346, 107–111; 1347, 122–129; 1349, 18–19; 1350, 81–83], розпочав дослідження землеволодіння козацької старшини О. Гуржій [973, 153–162].

За кордоном персональний склад козацької старшини як об'єкт спеціального дослідження знайшов продовження у фундаментальній збірці Ю. Гаєцького — в 1978 р. вийшла друком його монографія [1496]. Вчений, крім загальнодоступних історіографічних праць, використав східнослов'янський пом'яник з Сінаю, видрукований в 1979 р. в Кембриджі. Він ввів до наукового обігу факти про генеральне обозництво у гетьмана Брюховецького Івана Цесарського, вважаючи його урядовцем у 1663–1666 рр., Федора Бурляя у Ханенка, генеральних суддів Івана Дяченка і Семена Гладкого у Сомка. В довіднику Ю. Гаєцького подаються дані про 2866 урядових старшин за період 1648–1782 рр. На наш погляд, своєю працею дослідник підсумував усю попередню історіографію проблеми. Водночас, слід відзначити некритичний підхід автора до відбору згадок про старшин, особливо в останній період існування козацької держави, коли паралельно з посадами існували однойменні звання.

Розвідки В. СенютовичБережного про головні тенденції входження козацької старшини до російського дворянства, родоводи гетьмана Виговського, полтавського полковника Жученка відзначаються глибоким знанням джерельної бази, переконливою аргументацією, кваліфікованими висновками [1339, 76–84; 1340, 457–464; 1341, 149–167].

Проблеми діяльності соратників І. Мазепи після 1709 р. тримав в полі зору О. Субтельний. Крім того, він зробив і деякі зауваження щодо загальних тенденцій розвитку старшини, зокрема стверджуючи: «Дуже приблизна оцінка показує, що на початку ХVIII ст., коли населення гатьманщини складало близько 1,1 млн. чоловік, до старшини належала десь тисяча родин. Порівняно невелика кількість цих родин, здебільшого вихідці з Правобережжя, були нащадками православної української (руської) знаті зперед 1648 р.» [1417, 12]. При цьому дослідник дотримувався думки, що «більшість старшини походила з козацьких урядовців і реєстрового козацтва доби перед Хмельниччиною» [1417, 12].

Природно, що перетворення проблеми у повноцінний об'єкт дослідження відбулося лише тоді, коли Україна здобула державну незалежність. У нових умовах першим звернув увагу на необхідність більш глибокого висвітлення питання персонального складу козацької старшини Я. Дашкевич. Своїми публікаціями як методологічного плану, так і конкретно–історичними розвідками він закликає дослідників багато в чому поновому подивитися на, здавалось би, вияснені у науці проблеми. Намітивши шляхи подальших досліджень, які активізують вчених таких напрямів, як адміністративнотериторіальний поділ, персональний склад старшини, дослідник ввів термін «клан» Хмельницького, досліджував родовід цього гетьмана [984, 95–101; 985, 11–13, 18–20; 986, 253–283; 988, 20–22; 989, 18–19; 990, 6–8; 987].

У новітній період розвитку української історіографії деяке пожвавлення у дослідження проблеми козацької персоналістики внесли В. Борисенко, В. Горобець, О. Гуржій, М. Крикун, Ю. Мицик, О. Путро, В. Сергійчук, В. Смолій, В. Степанков, Т. Чухліб; персонального складу урядової і неурядової старшини — В. Сергійчук, В. Кривошея, І. Кривошея, Ю. Мицик, О. Репан, В. Панашенко, В. Щербак; козацької генеалогії — В. Кривошея, І. Кривошея, В. Томазов.

Навіть спеціально не досліджуючи персональний склад та генеалогію старшини, але в рамках вивчення козацької держави в цілому, В. Смолій не міг обійти цієї проблематики. Розглядаючи питання особливостей становлення та розвитку козацтва [1365, 4–10], феномена козацтва [1371, 61–72], проявів свідомості козацьких мас [1363, 231–251], функціонування української козацької держави [1361, 5–19], вчений формував нове тло, на якому досліджувалась і козацька старшина. Спільними зусиллями В. Смолія і В. Степанкова розпочався пошук нової концепції подій середини ХVII ст. [1372]. На шляху до становлення концепції автори зосередили свою увагу на діяльності гетьмана Б. Хмельницького [1368; 1369], розпочавши з проблем державотворення Правобережної України [1367], давши характеристику періоду 1650–1670 рр. [1366, 2–16], через проблеми формування, еволюції та реалізації української державної ідеї [1362], вийшли на поняття Української національної революції [1374; 1375].

Зацікавленість цією проблематикою виявив В. Степанков. Розпочинаючи з великої монографії [1387], розглядаючи бойові дії на Брацлавщині [1388, 65; 1389, 9–10; 1392, 33], Поділлі [1394, 36–37; 1396, 153–162], Волині [1397], наводить у своїх розвідках характеристики деяких полковників. Дещо пізніше з'явилися його дослідженняжиттєписи Данила Нечая [1381, 241–260], Григорія Гуляницького [1382, 81–100], Михайла Кричевського [1383, 177–192]. В його полі зору — проблеми формування державної еліти [1386], її боротьба за соборність [1390, 185–236] та проблеми спадковості гетьманської влади [1395, 14–33], гетьманування І. Виговського [1391, 88–108], П. Дорошенка [1373, 84–103; 1364, 143–152; 1393, 285–314; 1384, 101–120] (спільно з В. Смолієм).

Серед робіт загального плану, які впливають на історіографічний процес досліджуваної проблеми варто згадати статтю Г. Швидько про еволюцію влади козацької старшини [1455, 14–17].

В. Сергійчук, продовжуючи дослідження козацької старшини періоду, що передував Національновизвольній війні [1351, 76–89], активно працює над виявленням нових імен козацьких полковників. Особливо багаті на такі знахідки його останні праці [1343; 1345, 82–94; 1348, 24–27]. Його перу належить узагальнююча монографія про старшинський корпус армії Богдана Хмельницького [1342].

Серед плідних дослідників проблематики заслуговує на увагу В. Панашенко. Її публікації опираються на наявний стан історіографії, дають змогу читачу отримати грунтовну інформацію про полковосотенний устрій Гетьманщини, різні аспекти життя її соціальної еліти [1290; 1289; 1292, 97–107; 1284, 151–162; 1283, 24–40; 1285, 166–174; 1286, 252–276; 1287, 126–141; 1288, 165–174].

Праці Н. Яковенко мають велике значення для методології дослідження персонального складу та генеалогії козацької старшини [1481; 1478, 77–85; 1479, 11–27; 1480; 1484]. На відміну від більшості дослідників, вона дотримується інших методологічних підходів [1482; 1483, 68–75], які приводять її до інших оцінок подій, мотивів діяльності козацької старшини, її соціального походження.

Найпродуктивніше на ниві козацької біографістики працює Ю. Мицик. У співпраці з С. Плохієм, С. Стороженком, С. Степанковим [1231; 1232] він створив перші нариси історії Національновизвольної війни, в яких наведені характеристики основних її керівників. Окремим напрямом пошуків дослідника є біографії гетьманів, насамперед І. Виговського [1197, 191–236; 1222, 66–72; 1189] і Ю. Хмельницького [1229, 237–251]. Крім нього досліджували діяльність І. Виговського В. Борисенко [892, 3–18; 893, 2–9; 896] і О. Путро [1321, 67]. Багаторічні пошуки джерел дали змогу Ю. Мицику вийти на рівень написання біографічних нарисів про таких козацьких старшин, які, в своїй більшості, лише згадувались у попередній літературі у загальному списку полководців. У полі зору дослідника біографії наказного гетьмана Максима Кривоноса [1204; 1205, 69–80], генерального обозного Тимоша Носача [1224, 277–286; 1214, 395–396], одного з кращих дипломатів когорти Б. Хмельницького Силуяна Мужиловського [1221, 221–226], полковників: ніжинського Прокопа Шумейка, київського Павла Яненка [1217, 385–390], кальницького Івана Сірка [1216], корсунського Луки Мозирі [1203, 213–220], брацлавського Михайла Зеленського [1208, 141–150], уманського Йосипа Глуха [1200, 53–62], паволоцького Івана КуцькевичаМиньківського [1198, 193–198], Герасима Яцькевича [1192, 391–396], матеріали до родоводу Дорошенків [1207, 156–171], Богунів [1213, 68–69], Джеджалій [1212].

Сучасні історики намагаються глибше розкрити проблеми, пов'язані з гетьмануванням Виговського [864, 44–48; 906, 43–56; 993, 43–76], Брюховецького [950; 949], Ханенка [993, 100], Апостола [939, 338–345]. Діяльність гетьмана П. Тетері досліджує і захистив кандидатську дисертацію В. Газін [930, 25; 931, 190–198; 932, 62–72; 933, 33–46; 934, 249–252; 935].

Увагу М. Крикуна і Т. Чухліба [1092, 116–144; 1089, 385–315; 1443, 63–80; 1445, 142–160; 1446, 94–103] привернули правобережні гетьмани. Ці автори подали біографічні нариси О. Гоголя. Крім того, Т. Чухліб вперше в історіографії звернувся до біографії таких діячів як А. Могила і С. Куницький [1440; 1442; 1444, 327; 1447, 45]. О. Гуржій публікує праці, в яких, окрім аналізу теоретичних аспектів і біографічних моментів гетьмана І. Скоропадського [974; 978], уточнює персональний склад його оточення, родоводу та час проходження його по старшинській ієрархії [974, 13–15]. О. Путро досліджує діяльність гетьмана О. Розумовського [1322, 40–51; 1323, 140–149].

Серед родин, які викликають найбільшу зацікавленість у сучасних дослідників — Ждановичі [971, 109–119; 972; 970], Нечаї [951; 952, 261–276; 955], Голуби [861, 147–154], Засядьки [928], Черняки [1108, 62–63], Лисенки [1357, 154–156], Кліші [1490, 81], Модзалевські [1424,20], Палії [1441, 16].

В. Брехуненко оприлюднив життєписні нариси К. Бурляя, Лісовця [900, 27–38; 901, 199–212; 899, 11–16]. У «Бібліотеці українця» О. Кресін видав брошуру «Мазепенці», в якій розпочав систематизувати наявні згадки про Герциків, Орликів, А. Войнаровського, Д. Горленка, І. Ломиковського, Ф. Мировича, К. Гордієнка, К. Довгополого, Ф. Нахімовського. Цю роботу продовжив С. Павленко, який опублікував велику монографію про Івана Мазепу і його оточення, в якій деталізував біограми 120 старшин [1280].

Петербурзька дослідниця Т. Яковлєва дала характеристику більшості визначних козацьких старшин 1657–1667 рр. [1485; 1486; 1487; 1488, 131–141; 1489]. Поновивши в нових умовах дискусію, в якій вона намагається довести, що Богун і Федорович — це одна особа [975, 7–26; 976, 99–111].

Триває дослідження регіональної історії полків і сотень. І. Кривошея захистила першу в Україні кандидатську дисертацію, присвячену персональному складу та генеалогії козацької старшини, яку вона підготувала на матеріалах Переяславського полку [1050; 1081, 23–31; 1082, 199–207; 1083; 1085, 39–45; 1088, 80; 1064; 1065, 64–66; 1066]. Завдяки Ю. Мицику історіографія поповнилася першими науковими працями з історії Корсунського [1233], Канівського [1201] полків, козацького минулого Острога [1215], сучасної території Дніпропетровської області [1202], Царичанської сотні Полтавського полку [1228]. Значний ексклюзивний архівний матеріал зосереджений і проаналізований в авторській монографії, присвяченій козацтву на Уманщині [1226]. Висвітлюючи питання регіональної історії, М. Крикун вивчає персональний склад старшини Подільського полку [1092, 116–144], Л. Розсоха підготувала нариси про багатьох старшин Миргородського [1334], П. Пиріг [1305; 1306; 1303; 1304, 65–71] і А. Мельник — Чернігівського, Ю. Бодров — Уманського [886; 887, 154–160; 888] полків. У полі зору інших дослідників — старшини правобережних полків [1042], Уманського [1079], Київського [1068, 60–62], Полтавського полків [874, 29–30; 875], чигиринські [1312; 915] і корсунські полковники [1398, 7–15; 1400], сотенна старшина Київського полку [1015, 36–38].

Відродилося започатковане В. Липинським вивчення локальних груп шляхти в козацькому середовищі. Насамперед, це стосується любецької шляхти [1035, 29–36; 1036, 25–27; 1034, 75–92; 1037]. Новим історіографічним сюжетом є вивчення етнічного складу козацької старшини [1058, 37–45]. З'явились окремі розвідки про старшини грецького [1086, 55–59] та єврейського походження [1422, 61].

Дослідники плідно працюють над виявленням козацької старшини через участь її в системі освіти. Серед них першочергове значення має навчання старшинських дітей і майбутніх старшин у КиєвоМогилянській академії [1436, 138–140]. В зв'язку з цим непересічне значення мають біограми козацьких старшин в енциклопедичному виданні «КиєвоМогилянська академія в іменах». Значні узагальнення щодо цієї пробматики здійснені і на сторінках «Енциклопедії історії України».

Продовжуються дослідження і за кордоном. У монографії З. Когута розглядається діяльність багатьох старшин в останні роки існування Гетьманщини [1030]. Ю. Гаєцький ще раз повернувся до уточнення генеральної старшини [1496, 47–48], а також присвятив публікацію процедурі виборів полковника [929, 47–48]. Серед інших його праць доречно згадати й окремі статті «Спілкування чужинців з козаками», «Гетьманські універсали в Америці», «Як козаки підтримували братство», «Британці у козацькому війську», в яких дослідник популяризував висновки своєї попередньої монографії, доповнюючи їх новими фактами.

Динаміка зміни мети, підходів, теоретикометодологічних засад, ступеня науковості вивчення зазначеного сюжету завдяки методу періодизації дали змогу виокремити три історіографічні етапи дослідження проблеми.

У перший дореволюційний період (ХІХ — початок ХХ ст.) наукові розробки характеризуються, з одного боку, відсутністю методологічної досконалості під час вивчення персонального складу старшини, а з іншого — системністю і аргументованістю генеалогічних досліджень. На першому етапі було здійснено спроби тогочасної історіографії скласти реєстри гетьманів, генеральної старшини і полковників, дослідження родовідних, насамперед, родин, які зберегли політичний і економічний вплив на початок ХХ ст. У той час вже визначилися чотири головні папрями дослідження. З'явилися перші недосконалі реєстри полковників усіх полків Гетьманщини, реєстри полкової старшини та сотників окремих полків. Біографічні нариси та біограми окремих старшин в генеалогічних розписах присвячувалися гетьманам, генеральній старшині, полковникам. Дослідження історії старшин окремих регіонів зосереджувалися на старшинах полків, стосовно яких джерельна база збереглася найкраще (Стародубський, Ніжинський, Прилуцький, Лубенський, Полтавський).

Протягом радянського періоду (1917–1991 рр.) під тиском класового підходу, політичної кон'юнктури, через дефіцит інформації вченим так і не вдалося реалізувати повною мірою наукові принципи системності, аргументованості, всебічності у підходах до історії козацтва в цілому і старшини зокрема. В працях загального характеру, нерідко відчутна політична заангажованість. Зрозуміло, що відсутність спеціальних досліджень вказаної проблематики тягла за собою описовість і фрагментарність у працях з історії Гетьманщини. На цьому етапі в радянській історіографії старшини персоніфіковано змальовувалися лише в двох сюжетах: як героїпроводирі народних масс і експлуататори тих самих масс. Найбільше дискусій викликало питання про Богуна і Федоровича — одна це особа чи різні, дискусійність цього питання не знята і на сьогодні.

Відсутність досліджень про старшину у радянській Україні надолужувалася істориками діаспори. Західна історична наука збагатила історіографію проблеми узагальнюючим довідником Ю. Гаєцького.

В умовах державної незалежності України, протягом третього періоду, відбулися значні зрушення, але у більшості випадків вони стосуються постановки нових історіографічних питань та часткового їх вирішення. Загалом сучасна вітчизняна українська історіографія персонального складу української козацької старшини стоїть вище іноземних аналогічних досліджень щодо цієї проблеми, але попри значну кількість публікацій ця тема ще не стала об'єктом спеціального системного і комплексного дослідження і для пошуковців зберігає чимало загадок і непроторованих шляхів.

Синхронний аналіз спільного масиву вітчизняної та зарубіжної історіографії, яка вивчала різні аспекти діяльності української старшини, показує, що історично зумовлено той факт, що період «первісного нагромадження» емпіричних знань у вітчизняній історіографії дещо затягнувся і українська історіографія у багатьох напрямах знаходиться далеко не на завершальному етапі цього періоду. Такий стан зумовлений тим, що в перший період дослідження історії України відбувалися у річищі пануючих російської і польської історіографії, в другий період стався розрив тяглості українського історіографічного процесу, який лише наприкінці цього періоду відродився, але все ще залишався в тисках тоталітарного антифактологічного, антиемпіричного, антинаукового підходу до багатьох питань історичного минулого. Хоча історія козацтва і старшини займала серед цих питань одне із провідних місць, але поки що не вдалося здолати фрагментарності дослідження. Серед вад варто назвати і відсутність широких часових перспектив, праць, присвячених старшині впродовж існування козацької держави.

Ідеологічні орієтації авторів меншою мірою вплинули на дослідження персонального складу, більшою — на вибір об'єктів біографічних досліджень. Монархічні, ліберальні, націоналістичі, демократичі, соціалістичні і комуністичні настанови спрацьовують швидше в річищі оцінок тих чи інших політичних діячів Гетьманщини, ніж у самій констатації факту наявності тих чи інших старшин. Тому проблематика відзначається невисокою ідеологічною заангажованістю. Навіть «державницька» і «народницька» школа в українській історіографії, які відзначаються значними розходженнями в оцінці ролі козацької старшини, вимушені оперувати незначними рівновеликими обсягами емпіричних даних цієї проблеми.

На сьогодні у вітчизняній науці склалася нова ситуація — було знято значну частину попередніх обмежень, з'явилася ціла плеяда нових дослідників. Як було показано вище, науковці вийшли на новий рівень джерельного забезпечення історичних студій, вищий рівень осмислення суспільних процесів та аргументацій гіпотез та висновків. Метод проблемної хронологізації дає можливість ствержувати, що помітно розширився спектр дослідницьких сюжетів, урізноманітнилися підходи та методи вивчення, присутні різні точки зору. Все ж головною рисою сучасних досліджень є не дискусійність, а процесс поступового заповнення лагун усіма учасниками історіографічного процессу. Правильно документовані згадки про декаденції, уточнення щодо перебування на старшинських урядах того чи іншого старшини, науково виважені інтерпретації бездискусійно сприймаються науковцями.

Не принижуючи ролі істориків ХІХ–ХХ ст. (представників двох перших виокремлених періодів), які вивчали історію старшини, зазначимо, що вони зробили багато для збереження фактологічної бази, але завершення її формування припадає на день сьогоднішній, а тому перехід до конкретноісторичних досліджень з політологічним і філософським осмисленням можливий лише через розвиток спеціальних історичних дисциплін, які є підгрунтям будьякого фундаментального дослідження.

Проведений історіографічний аналіз процесу вивчення персонального складу української козацької старшини дав змогу виявити провідні тенденції і напрями розвитку досліджень. Серед них головними є створення переліківреєстрів козацької старшини, біографічні нариси та біограми окремих старшин, дослідження старшини окремих регіонів і адміністративнотериторіальних одиниць. У полі зору генеалогів концентруються родини гетьманів, генеральної старшини, полковників, полкової старшини, останнім часом — сотників і сотенної старшини. Біографічний жанр не відзначається різноманітністю дослідницьких прийомів, а щодо ХVII–ХVIII ст української історії — ускладнюється ще і відсутністю багатьох джерел, що збіднює інструментарій дослідників.

Зрештою, незважаючи на досить велику кількість наукових праць з історії козацької старшини, навіть наявні джерела в них використовувалися не повно, як з кількісного, так і якісного боку. Розглядаючи їх, зазвичай застосовувався описовий метод. Тому на енергійні зусилля дослідників чекають пошуки нових прізвищ козацьких старшин і скурпульозні генеалогічні розписи. Утім, кілька поколінь істориків, чиї імена і персональний внесок зазначено вище, не беручи до уваги певні вади, заклали міцний підмурок, зіпершись на який, можливо створити комплексне дослідження персонального складу української козацької старшини.