Возз’єднання українських земель

Друга світова війна розпочалася нападом Німеччини на Польщу 1 вересня 1939 р. Вичекавши певний час, 17 числа, радянські війська вступили в межі Західної України та Західної Білорусі і швидко дійшли до лінії розмежування з гітлерівцями. При цьому ЛемківщинатаХолмщина потрапили до німецької зони. «Визвольна місія» Червоної армії здійснювалася під приводом захисту «єдинокровних братів» – українців і білорусів від чужоземного поневолення. Ліквідацію Польщі як держави ознаменував спільний радянсько-німецький військовий парад, проведений 22 вересня у Бресті. Такі самі паради, що символізували дружбу обох держав, відбулися у Пінську й Ковелі.

Тоді ж, 22 вересня, було встановлено попередню демаркаційну лінію між військами агресорів, а 28 числа воєнно-політичний альянс, скріплений сумісними бойовими діями проти майже беззахисної Польщі, підтвердився новим договором – про дружбу і кордон, котрий теж становив одну з найбільших державних таємниць Москви. Нарком закордонних справ В. Молотов, обґрунтовуючи більш ніж сумнівну переорієнтацію СРСР, привселюдно виголосив, що «не тільки безглуздо, а й злочинно вести… війну… за знищення гітлеризму».

11 лютого 1940 р. в Москві була підписана економічна угода, згідно з якою Німеччина отримала від СРСР 632 тис. т хліба, 232 тис. т бензину, 23,5 тис. т бавовни, 50 тис. т марганцю, 900 кг платини тощо.

В Галичині за умов окупації Червоною армією в жовтні відбулися вибори до рад, на яких 93% голосів було віддано за кандидатів, запропонованих з центру. Сесії Верховних рад УРСР та СРСР у листопаді ухвалили закони про возз’єднання Західної України з УРСР.

У таємному протоколі до договору 23 серпня 1939 р. йшла мова також про інтереси СРСР стосовно Південного Сходу Європи. В кінці червня 1940 р. СРСР, скориставшись тиском Німеччини на румунський уряд, зайняв Бессарабію, заселені українцями території Буковини та румунський округ Герца.

Шість центральних повітів Бессарабії після возз’єднання з частиною території Молдавської АРСР з переважно молдавським населенням утворили нову союзну республіку – Молдавську РСР. Північна Буковина і Хотинський повіт Бессарабії, де переважали українці, були об’єднані в Чернівецьку область у складі УРСР. Два південні повіти Бессарабії злилися в Ізмаїльську область і також увійшли до УРСР.

Так майже всі українські землі були зібрані докупи в межах СРСР. Загалом територія УРСР розширилася до 565 тис. кв. км, а її населення зросло майже на 9 млн. чол., досягши в середині 1941 р. 41,6 млн. Возз’єднання західноукраїнських земель об’єктивно відповідало одвічному прагненню народу до єдності, соборності. Але не можна забувати і того, що, ведучи політичний торг із Гітлером, Сталін насамперед дбав про подальше розширення своєї імперії, про створення «зони безпеки» на західних кордонах, а також прагнув якомога скоріше покласти край визвольному рухові населення Західної України.

У Галичині та Буковині за короткий термін – з кінця 1939 по середину 1941 р. – було здійснено значні суспільні зрушення: запроваджено соціалістичні перетворення та радянську систему влади. Українізувалася освітньо-культурна мережа, помітно поліпшилося медичне обслуговування. Сенсацією стало повсюдне запровадження національної мови, різке збільшення кількості українських шкіл з одночасним скороченням польських. Трудящі з симпатією сприймали націоналізацію промислових, торгівельних підприємств та банків. Авторитет нової влади зріс і внаслідок конфіскації поміщицьких господарств. Землі польських панів перерозподілялися серед селян. Заходи радянізації включали в себе розподіл серед міської голоти житла, націоналізованого після втечі польських чиновників та підприємців. Ці акції знаходили підтримку, нерідко досить активну, місцевого населення, що настраждалося від польської та румунської колонізації.

Разом з тим, більшовицький режим невдовзі розгорнув широким фронтом наступ на демократичні традиції галичан, щоб у мінімальний строк упровадити в Західній Україні ту систему, яка вже діяла в Наддніпрянщині. Головний удар спрямовувався проти політичної і культурної інфраструктури, створеної місцевою інтелігенцією за багато десятиріч у несприятливих умовах польського панування. Були заборонені всі українські партії, культурно-освітні організації, союзи, гуртки, греко-католицька церква, заклади «Просвіти», понад 80 різноманітних видань. Згортався дуже до того популярний кооперативний рух.

Керівництво СРСР смертельно лякала сама можливість впливу національне налаштованої Галичини на Радянську Україну. Ось чому влада з такою наполегливістю насаджувала тут відпрацьовану тоталітарно-комуністичну систему. Західноукраїнські області заполонило радянське чиновництво, яке привнесло з собою хвилю русифікації, ігнорування місцевих традицій і зневагу до національної культури. Особливо тяжким ударом по населенню стала насильницька колективізація, яка звелася до відбору тільки-но поділеної землі. Категорично негативно сприймалися наступ радянської влади на церкву і релігію.

Ці заходи зрештою зумовили бойкот західними українцями радянської влади, свідомий спротив такій «радянізації». У відповідь більшовики вдалися до широкомасштабних репресій, найпоширенішою формою яких стали депортації. З «буржуазними націоналістами» органи НКВС розправлялися прискореними темпами. Знищувалися або депортувалися на схід цілі соціальні верстви. Висилалися всі, хто «міг би» чинити опірновим порядкам. До Сибіру й Казахстану на примусові роботи без вироків суду відправлялися тисячі «ворогів народу». Серед репресованих були колишні дрібні та середні власники, політичні діячі, священики, чиновники, офіцери, юристи, а також найрізноманітніші «націоналісти». Лише з Галичини було депортовано близько 400 тис. українців, 1,2 млн. поляків. Протягом 1939–1941 рр. майже 10% західних українців зазнали репресій.

Через украй неорганізовані перевезення люди цілими сім’ями гинули в дорозі від голоду, спраги та хвороб. На півночі та в Сибіру доводилося організовувати поселення в тяжких кліматичних умовах, за колючим дротом. На плечі депортованих лягали суворі завдання індустріальних новобудов та освоєння нових територій. Висока смертність серед переселенців стала наслідком надзвичайно складних побутових умов та виснажливої фізичної праці в каторзі сталінських таборів.

Репресії проти населення ставали дедалі більш жорстокими та масовими. Довгождане возз’єднання українських земель виявилося кривавим. Однак у краї була сила, що за будь-яких обставин залишалася непримиренною щодо комуністів, як прийшлих, так і місцевих, щодо радянізації – Організація українських націоналістів. Вона чинила опір новій владі та її представникам, вважаючи їх окупаційним режимом. Мережа підпільних осередків ОУН поширювала листівки, гуртувала молодь, подекуди чинила збройні акції проти радянських органів, військових. НКВС обрушив на оунівців жорстокі репресії.