Україна після війни: баланс втрат і здобутків
Історія воєн пишеться переможцями. Переможцем, який виніс головний тягар боротьби з фашистською Німеччиною у другій світовій війні, був Радянський Союз. Це дало йому велику перевагу у створенні власної, сфальсифікованої версії війни. До останніх днів існування СРСР ця версія завдяки діяльності величезної пропагандистської машини була імплантована не лише у свідомість мільйонів радянських громадян, але й навіть здобула своїх прихильників на Заході. I тільки зараз, після падіння Берлінського муру і розвалу Радянського Союзу, історія другої світової війни дістає шанс на більш правдиву інтерпретацію.
Радянські фальсифікації починались уже при виборі назви й хронологічних рамок. У СРСР ця війна називалася «Великою Вітчизняною», aїї відлік проводили не з 1 вересня 1939 р. - від дня нападу Німеччини на Польщу, а з 22 червня 1941 р. - з початку німецької агресії проти Радянського Союзу. Вибір дати створював ілюзію, ніби Радянський Союз був невинною жертвою і тільки те й робив, що визволяв інші народи й інші території, ніби перед тим не було його агресії проти Другої Речі Посполитої, Румунії, Фінляндії, балтійських країн, ніби пакт Молотова-Ріббентропа не торував шлях війні, а німецькі танки не завойовували всю Європу, заправлені радянським паливом. Назва «вітчизняна війна» приховує факт, що сотні тисяч радянських громадян після початку воєнних дій не вважали СРСР своєю «вітчизною» й здавались у фашистський полон або вітали німців як визволителів. Один з радянських розвідників після повернення з німецького тилу писав у вересні 1942 p.:
«...Під час війни 1812р. весь народ одностайно пройнявся чуттям патріотизму. Всі прагнули вигнання Наполеона. Останній не здобув жоднісінького прибічника на чужій землі. Чи можна сказати, що гітлерівці не мають опертя серед громадян країни?... Hi, не можна. Це засвідчують факти».
Симпатії населення окупованих територій до Радянського Союзу виявилися лише після безпосереднього знайомства з жахами фашистського режиму. Для багатьох народів, як-от кримських татар, чеченців, балтійців, західних українців, ця війна так і не стала «вітчизняною», оскільки вони не ототожнювали своїх національних інтересів із СРСР.
Іншим великим міфом є те, що Росія сама винесла головний тягар війни. Досить глянути на карту воєнних дій, щоб побачити, що зона німецької окупації ледве торкалася російських етнічних територій. Насправді ця зона на Сході Європи покривала майже повністю балтійські країни,Білорусію й Україну,і саме тут жертви серед населення були найбільші. У сумній статистиці кількості воєнних жертв Україна займає перше місце: за час війни в Україні загинуло, згідно з офіційними даними, 5,5 млн. чоловік, тим часом як Білорусія втратила 2,2 млн., Росія - 1,8 млн., Литва - 666 тис, Латвія - 644 тис, Естонія - 125 тис, Молдавія 64 тис. чоловік. Однак більшість цих офіційних даних потребують перевірки.
13 вересня 1945 р. Надзвичайна державна комісія повідомила про матеріальні втрати від війни. Лише прямі збитки внаслідок руйнувань, пограбувань державного, кооперативного та особистого майна оцінювались у 679 млрд. крб. (у довоєнних цінах). А з урахуванням воєнних видатків і втрат від припинення промислового і сільськогосподарського виробництва у районах, що перебували під нацистською окупацією, вони досягли 2 трлн. 569 млрд. крб. Ця фантастична цифра більш ніж у 14 разів перевищувала всі прибутки державного бюджету СРСР за 1940 р. Було втрачено 30% національного доходу СРСР, загинуло близько 30 млн. його населення.
Протягом 1941-1944 pp. смертоносна хвиля воєнних дій двічі прокотилася по території України, де загинуло 3,9 млн. мирних жителів; 2,2 млн. було силоміць вивезено до Німеччини; 10 млн. чол. втратили притулок. На руїни було перетворено 714 міст і селищ міського типу та понад 28 тисяч сіл України (понад 250 з них зазнали долі Хатині); 16,5 тис. промислових підприємств, 18 тис. лікувальних установ, майже 33 тис. колгоспів, радгоспів, МТС. В Україні уціліло лише 19% довоєнної кількості промислових підприємств.
Враховуючи все це, дехто із західних експертів вважали, що для відновлення господарства СРСР потрібно було не менше 20-25 років, aдеякі називав навіть 100 років. Однак, сталося зовсім не так, що й давало підстави комуністичній пропаганді впродовж багатьох десятиліть глузувати над західними пророцтвами. Та при цьому не називалися справжні, не романтизовані причини швидкої відбудови. До них насамперед слід віднести можливості, що їх створювала централізована тоталітарна система для мобілізації людських і матеріальних ресурсів.