Соціальний устрій та господарське життя
На початку XI ст. зміцніла Русь досягла значного економічного й соціального розвитку. Під впливом формування єдиної держави відбувалися і глибокі зміни в громадських стосунках східнослов'янських племен, завершувався розклад родових звичаїв, родоплемінних особливостей у господарстві. Позитивних змін зазнав розвиток виробництва.
Землеробство,щобулоголовнимзаняттямподніпровських слов’янських племен, продовжувало набувати нових форм. У цей час з'явилася трипільна сівозміна - пар, яровий та озимий посів. Плуг витісняв coхy і рало, при збиранні врожаю серп заміняла коса, а орне землеробство перемагало підсічну систему. Це давало більше пшениці, ячменю, жита, городини. Відтак, збільшувалася кількість худоби і свійської птиці в господарствах, що вело до розвитку скотарства.
Нової сили набрало мисливство. Воно стало промислом дорогоцінного хутра, що користувалося значним попитом на зовнішніх ринках. Промислового характеру набуло рибальство й бджільництво. Основною метою бортництва стало добування меду і воску для ринку.
Особливого значення набуло ремесло. У Русі було понад 60 видів ремесел. Швидко поширювались залізоробна металургія на базі болотних руд, що перероблялись у сиродутних горнах, а також обробка металів. Асортимент знарядь праці, інструментів, побутових речей із заліза досяг 150 найменувань. Під час розкопок археологами знайдено велику кількість домниць, кузень, ливарного та ковальського інструменту. Вони свідчать, що давньоруські металурги виплавляли багато металу. 3 нього виготовляли доброякісні мечі, кольчуги, залізні лати, щити, шоломи. їх купували не лише князівськідружинники, а й заморські гості.
Підвищення продуктивності праці та вдосконалення знарядь прискорило виділення з общин ремісників,, які почали селитися біля фортець городищами. Щоб захиститися від ворогів, вони обносили поселення укріпленнями. Відтак розвивалися старі й росли нові міста: у полян - Київ, Переяслав, у сіверян - Чернігів, Любеч, Новгород-Сіверський, у древлян - Іскоростень (Коростень), що стали центрами ремесла і торгівлі.
Міську верхівку складали купці, які торгували і давали гроші в позику та обмінювали їх. Біднішими були дрібні торговці, майстри-ремісники, каменярі, зброярі, металурги, гончарі. Міська біднота - чернь - наймалася до них на будь-яку роботу.
У великих містах Русі жили умільці, котрі славилися своєю майстерністю. Особливою вправністю відзначалися київські гончарі. їхні вироби, виготовлені на гончарному крузі, досконалі за формою. Різноманітний посуд оздоблений поливою та малюнками. На ньому по непросохлій глині писали кириличні літери, що свідчить про грамотність майстрів.
Селяни могли придбати на міському ринку у коваля лемеші для плуга, сокири, підкови, цвяхи, замки, заступи, серпи. А городянки приходили на торг, щоб у ювеліра придбати коштовну золоту та срібну оздобу: завушниці, браслети, каблучки,: художньо оздоблені сканню, зерню, черню, перегородчатою емаллю.
Вищеназвані факти свідчать про високийфаховий рівень та вправність київських ювелірів. Скань - це техніка, при якій тонкі золоті або срібні гладкі чи кручені ниточки ажурно напаюються на металеве тло. її називаютьтакож філігранню. Коли на тонкі нитки скані напаюються найдрібніші золоті чи срібні кульки, одержують зернь. Чернь - це чорні візерунки, нанесені на золоту чи срібну поверхню шляхом гравірування і заповнення штрихів чорним сплавом золота, срібла, міді. Міцний скляний сплав, залитий між напаяними на металеву поверхню металевими стрічками, називали перегородчатою емаллю.
Велике значення для розвитку торгівлі й піднесення престижу Русі мало поширення перших карбованих українських грошей - гриви, а також монет - срібників та злотників Володимира Святославовича з державним гербом Руської Землі - тризубом. Ярослав карбував лише срібники. Назва гривна (грива) походить з тих часів, коли роль грошей відігравала худоба. Гривна важила 450 г срібла і ділилася на дрібніші шматочки — гривну кун (200 г), ногату, резану, виверицю.
Центрами внутрішньої торгівлі були міста з їхніми ринками – торгами.Через Русь проходили важливі міжнародні торгові шляхи: «із варяг у греки» (зі Скандинавії до Візантії), з Кавказу до Європи, з Європи до Середньої Азії. 3 Русі вивозили мед, віск, хутра, шкіри, вироби ремесла. Завозили коштовності, вина, золото, зброю, посуд, тканини тощо. Руські купці торгували з Візантією, Францією, Польщею, Угорщиною, Персією, Сирією. Внутрішня торгівля сприяла згуртуванню східно-слов’янських земель, поширенню культури, обміну.
Господарські зміни вели до формування нових відносин, до зародження двох основних станів - землевласників і залежних селян. З’явилися вони й у слов'ян. Землевласниками стали князі, княжі родини та багаті дружинники-бояри. Захопивши общинні землі та угіддя, вони поступово перетворювали в залежних селян збіднілих общинників.
Вільних селян (смердів) примушували платити за земельний наділ ренту - натуральний оброк. Смерд, який не мав чим платити, мусив брати позику (купу), стаючи залежним закупом, або рядовичем, коли підписував кабальну угоду (ряд). У бояр та князів були і раби, яких називали холопами. До них потрапляли військовополонені та смерди, які розорилися. Але холопи не були основною робочою силою. Головними виробниками продуктів залишалися смерди. Окрему групу руського суспільства складали служителі церкви - духовенство.
У внутрішньому житті країни за князя Ярослава склалося спадкове земельне володіння (вотчина) - господарство великого землевласника, або, по західноєвропейському, феодала - князя, боярина, дружинника. Основу складали земельні володіння, на яких жили селяни-смерди, котрі давали землевласнику оброк у вигляді частини виробленої продукції, а також відробляли повинність на полі чи господі - боярщину (звідси російське - барщина). У центрі господарства стояв боярський двір із слугами. Господарством вотчинника управляв огнищанин, податки збирав під'їзний, по дому розпоряджався тіун. Земля ділилася на боярську і селянську. Селяни-смерди, що володіли невеликими наділами землі, жили в жалюгідних напівземлянках-халупах, часто разом з худобою. Але найбільшої експлуатації та знущання зазнавали дворові - челядь.
Кожне село становило окрему сільську общину - громаду. Спочатку громада перерозподіляла землю. А коли її захопили князі та їхні слуги, громада стала контролювати порядок користування землею, сінокосами та риболовецькими і мисливськими угіддями. У суспільстві того часу панувало засноване на звичаях право підкорення слабкого сильному, бідного багатому. Перелік цих правил, записаний до «Руської Правди», починався з кровної помсти і закінчувався різними відшкодуваннями збитків та образ.