Економічний розвиток і суспільно-політичний рух

На початку нового століття українська економіка залишалася аграрно-сировинним придатком «всеросійського ринку». Головним багатством її була земля, а основним товаром - продукція сільськогосподарського виробництва. He вирішеним залишалося аграрне питання: 32 тисячі дворян володіли 11 млн. десятин землі, у той час як на 3 млн. селянських господарств припадало 20 млн. десятин наділів. Це означало, що майже половина селянських дворів по всій Україні мали по 5 десятин землі, яких не вистачало для утримання родини.

Польським поміщикам на Правобережжі належало 1,6 тис. десятин землі та угідь. Здаючи землю в оренду селянам, поміщики брали непомірно високу платню: на Полтавщині оренда десятини коштувала 13 рублів. Поширена була і подвійна оренда: великі угіддя поміщик здавав куркулям, а ті, у свою чергу, за ще вищу плату - своїм односельчанам.

У 1901 р. Російську імперію охопив голод: від нестачі їжі потерпали мільйони селян.

Швидкий післяреформений промисловий розвиток у кінці 90-х pp. почав повільно гальмуватися, а на початку 1900-х pp. перейшов у тривалу економічну кризу. Охопила вона найперше головні галузі економіки - вугледобувну, залізорудну, металургійну. Почалося скорочення виробництва, а відтак закривалися заводи і фабрики, звільнялися тисячі людей. Будівництво залізниць скоротилося вчетверо, видобуток залізної руди у Криворіжжі зменшився в півтора рази, 24 копальні закрились. У Донбасі не діяла 81 вугільна шахта, 13 доменних печей. Без роботи залишилося понад 100 тис. робітників.

Щоб запобігти кризовим явищам, причина яких полягала у звуженні внутрішнього ринку внаслідок різкого зменшення купівельної спроможності населення, промисловці почали об'єднуватися для спільного виробництва і збуту продукції. У промисловості з'явилися великі об'єднання - монополії, що контролювали цілі галузі економіки.

Ще в кінці XIX ст. об'єдналися «цукрові барони», створивши у Києві «Союз цукрозаводчиків», у якому перед вели Харитоненко, Браницький і Бобринський. Протягом перших років нового століття утворилися такі монополії, як Донецько-Юзівське металургійне товариство, Нікопольсько-Маріупольське гірничопромислове товариство, синдикати (об’єднання) «Продамет» і «Продвугілля», що контролювали видобуток і збут вугілля та металу.

Тяжке економічне становище у промисловості й сільському господарстві викликало хвилю робітничих страйків, селянських розрухів і заворушень, що яскраво засвідчили: у Російській імперії назріває революційна криза. Великий страйк охопив у 1903 р. всю Південно-Східну Україну, коли страйкувало понад сто тисяч чоловік у Катеринославі, Одесі, Києві, Харкові, Луганську, Миколаєві, Херсоні. Коли робітники виходили на мітинги і демонстрації, їх розганяла поліція і війська, проливаючи кров.

Значно активізувався селянський рух за справедливий перерозподіл землі. Тільки у березні 1902 р. на Полтавщині селяни погромили сорок поміщицьких маєтків. А в цілому за цей рік по Україні прокотилося 145 селянських заворушень, особливо активних на Харківщині та Полтавщині.

Конфліктувало з урядом і студентство, яке стало базою поповнення революційних партій та організацій. Коли у 1901 р. цар віддав у солдати 183 студента Київського університету за вчинені «безпорядки», по всіх вищих школах України та Росії прокотилася хвиля страйків солідарності. Уряд вдався до нових репресій, масово виключаючи молодь з вузів, розширюючи тим самим соціальну базу своїх потенційних ворогів і прискорюючи революційний вибух.

Поглибленню соціально-економічної кризи і наближенню революції сприяла й російсько-японська війна, на яку мобілізовано тисячі українців і в якій Росія зазнала ганебної поразки. Революційна напруженість, що заполонила Наддніпрянщину, відбилась і на Галичині. У травні 1902 р. Львів охопив страйк і демонстрація будівельників, які придушувалиурядові війська, вбивши 5 і поранивши 200 робітників. Улітку того ж року пройшов організований Радикальною та Національно-демократичною партіями широкомасштабний бойкот жнив, у якому взяло участь понад 100 тисяч сільськогосподарських робітників. Оскільки маєтки і земельні латифундії належали полякам, поміщики представляли соціальний протест як намагання українців витіснити поляків з їхньої «отчини» - Східної Галичини. Проте, попри інтриги магнатів, їм довелося піти на поступки селянам, збільшивши платню і скоротивши робочий день. Галицькі селяни здобули перший досвід організованої соціально-політичної боротьби.

В умовах економічної кризи і все чіткіше окреслюваної близької революції значно зростала політична активність суспільства - як українського національно-визвольного, так і всеросійського революційного руху.

Найпершою політичною партією свідомих українців, з усіма притаманними їй рисами, стала створена у січні 1900 р. в Харкові групою молоді на чолі з Дмитром Антоновичем (сином історика), Миколою Махновським та Михайлом Русовим. Революційна українська партія. Це була добре законспірована організація, керована центральним комітетом. Програма партії - боротьба за окрему українську державу - була викладена у брошурі «Самостійна Україна», написаній Миколою Міхновським. Партія мала шість великих осередків на Наддніпрянщині й два закордонних бюро у Львові та Чернівцях. У Галичині друкувалися періодичні видання партії - «Селянин» і «Гасло», що таємно провозилися й у підросійську Україну.

Теоретичні суперечки навколо проблеми, що є первинним - національне чи соціально-економічне визволення, призвели до утворення в партії кількох фракцій (груп), які щодалі ставали більш самостійними, і зрештою з Революційної української партії виділилося кілька груп, що утворили окремі незалежні партії.

У 1902 р. палкий націоналістМикола Міхновський створив нечисленну Українську народну партію, що повела радикальну боротьбу за національні права. Гучною акцією УНП став вибух під пам'ятником Пушкіну в Харкові - його М. Міхновський обрав як єдиний у місті достойний об'єкт, символізувавший ненависну русифікацію та приниження національної гідності.

Одночасно з групою Міхновського з РУП вийшли представники Української соціалістичної партії, теж нечисленної та малодіяльної.

У 1904 р. РУП остаточно розпалася на дві партії. Група революціонерів на чолі з Мар'яном Меленевським, які вважали головною боротьбу за соціальне визволення і прагнули до об'єднання з РСДРП (меншовиками) на платформі марксизму, вийшли з РУП і створили Українську соціал-демократичну спілку, що виступала під назвою «Спілка». Всі, хто їх не підтримав, а серед них - Микола Порш, Володимир Винниченко, Симон Петлюра, утворили у 1905 р. Українську соціал-демократичну робітничу партію (УСДРП), яка вирішила надалі поєднати визволення України із встановленням у новій національній державі справедливого соціального порядку.

З початком століття помітно політизувалися і колишні громади та їхні організації. Серед громадівської молоді все більшої популярності набували гасла РУП, і все більше юнаків покидали респектабельних культурників і переходили до більш рішучих політичних революційних груп. 3 огляду на це, молодше покоління громадівців, яких очолив землевласник з Херсонщини і великий меценат Євген Харлампійович Чикаленко, виступили за перетворення Загальної української організації у політичну партію. Після довгих дискусій і нерішучості у 1904 р. із ЗУО було створено Українську демократичну партію, що виступала за конституційну монархію і за федерацію України з оновленою Росією, з гарантією їй культурно-національної автономії. Поруч з нею, у рамках цієї програми діяла група громадівців, котрі називали себе Українською радикальною партією, позаяк пропонували більш рішуче боротися за національні права українців. У 1905 р. обидві партії об'єдналися, утворивши Українську радикально-демократичну партію.

Своєю ліберальною (і дещо консервативною) поміркованою програмою УРДП нагадувала російських кадетів, позаяк теж виступала за конституційну демократію і за автономію України у складі парламентської російської монархії.

Серед неукраїнських партій, що діяли в Україні, вирізнялися перш за ІСС російські - створена 1901 р. народниками, які прийняли за ідеологію Марксизм, партія соціалістів-революціонерів (есерів) і заснований 1904 р. «Союз освобождения», що згодом прибрав назву партії конституційних демократів (кадетів), до яких увійшли представники інтелігенції, діячі земств, промисловці. Російський уряд також підтримував формування, які у народі дістали назву «чорної сотні». Це монархічні реакційні шовіністичні групи на зразок «Російської монархічної партії», «Союза русского народа», «Союза архангела Михаила» тощо. Вони вели шалену антиукраїнську діяльність, а свій авторитет підкріплювали періодичними єврейськими погромами під гаслом «Бей жидов, спасай Россию!»

Певний час існувала в Одесі й робітнича група «зубатовців». Свою назву вона дістала від прізвища жандармського полковника Зубатова, котрий створював робітничі організації, протиставляючи їх соціалістам та націоналістам. Але зубатовські групи швидко розпалися.

У 1903 р. за кордоном марксистська Російська соціал-демократична робітнича партія провела свій другий з'їзд, на якому були й представники від України - євреї та росіяни. Ніким не помічена тоді подія мала у подальшій перспективі фатальні наслідки для Російської імперії, у тому іі для України. На цьому з'їзді в партії відбувся розкол на дві фракції - меншовиків і більшовиків. Останні повели боротьбу за повалення царизму, збереження єдиної та неподільної «Великої Росії» і встановлення у ній влади особливого типу, так званої «диктатурипролетаріату».

Діяли в Україні також численні осередки єврейських партій (соціалістів, сіоністів, соціал-демократів) та Польської партії соціалістичної (ППС). Майбутній президент і маршал Польщі, активний діяч цієї партії Юзеф Пілсудський, тривалий час жив і навчався у Харкові. В усіх неукраїнських партіях брали участь і українці, які кожен по своєму думали, що таким чином сприятимуть благу і свого народу. До українського руху, зокрема до РУП, ці партії ставилися по-різному. Якщо одні з них - есери, Бунд, польські соціалісти - співпрацювали з тих чи інших питань, то більшовики, чорносотенці та монархісти вважали український рух найпершим ворогом «єдиної і неділимої» й охрестили його «сепаратизмом, націоналізмом, мазепинством, зрадниками» тощо.

Активізувалася проросійська пропаганда й у Галичині. У 1900 р. войовничо настроєні «москвофіли», яких гнітили успіхи радикалів і народовців, заснували «Русскую народную партию», проголосивши цілковите підкорення українців Російській імперії. Одержавши від царя великі гроші на свою зрадницьку роботу, «москвофіли» повели українське суспільство до дальшого згубного розколу, який швидко дасть себе знати.