Стан та перспективи розвитку українського суспільства у складі литовського князівства і речі посполитої. Формування шляхти

Те, що сталося з нашою аристократією в XVI — і на початку XVII ст. можна порівняти з тим, що сталося у Франції за Людовиків XIII і XIV, за кардиналів Рішельє і Мазаріні. Князям і панам були надані високі урядові посади, звільнено від князівських і панських військових обов'язків, скасовано їхні замки з військами, натомість їм були надані величезні економічні вигоди і відчинено королівські передпокої, де вони ставали натовпом і втрачали свою традиційну вищість.

Довго ще, впродовж XVI-XVII століть вони були вождями у війнах з татарами і турками, їх постійно можна було зустріти на воєводських і каштелянських кріслах, на єпископських тронах обидвох наших церков, з мар-шалківськими чи архімандритськими палицями та гетьманськими булавами в руках.

Але поступово українське велике панство зникає як державнотворчий каталізатор і національна сила.

Денаціоналізація позбавила їх навіть провідної культурної сили.

У 1507 р. прозвучав останній акорд у боротьбі української і білоруської аристократії за національні інтереси — невдале повстання кн. М. Глинського.

Початок капіталістичної ери на Заході і ЇЇ значення для розвитку України. Рубіж XV-XVI століть був, як відомо, початком капіталістичної ери на Заході. З цього часу там помітно зростає попит на сільськогосподарську продукцію, яку в щораз більшій кількості починають вивозити з України, довозячи натомість сюди промислові вироби. Зростання внутрішнього ринку, зумовлене передусім розвитком міст, і збільшення попиту на сільськогосподарську продукцію в Західній Європі, де розвивався капіталізм, було великим поштовхом для розширення фільваркового господарства як в Речі Посполитій взагалі, так і в Україні зокрема.

Україна в цей час стає важливим постачальником продовольства на Захід і Схід. Одночасно вона стає країною великої транзитної торгівлі. Остання зосереджується переважно в чотирьох найбільших на той час містах: Львові, Києві, Кам'янці-Подільському і Луцьку. Через ці міста проходили найважливіші торговельні шляхи, які сполучали Захід зі Сходом і Півднем, Північ з Півднем і т. ін.

Після занепаду Володимира головним пунктом транзитної торгівлі зі Сходом став Львів. На Львів йшли каравани з Кілії (тоді це була італійська колонія Лікостомо в гирлі Дунаю) і Білгорода (Монкаст-ро) через Сучаву, тодішню столицю Молдавії, а також з Криму через Молдавію і Східне Поділля. Зі Львова торговельний шлях пролягав на Краків, де роздвоювався: одна дорога йшла далі на Вроцлав, друга — на північ, до Гданська.

Важливим пунктом, звідки йшли торговельні шляхи в різні боки: на схід — на Кавказ і в Середню Азію; на південь — в Крим, до узбережжя Чорного і Азовського морів, став Київ. Наприклад, російські купці, щоб потрапити в генуезькі колонії в Криму — Кафу і Судак, — використовували водний шлях, який проходив тоді через Чернігів, Київ, Канів, Черкаси, Тавань на Дніпрі (за порогами) і далі на південь до Перекопу.

З Києва також йшов шлях на Волинь і Вільно до Кролевця (Кенігсберга) й Риги, а також на Білгород.

Кам'янець-Подільський зв'язував Україну з Молдавією, Волощиною і Туреччиною. З Кам'янця один шлях йшов на Луцьк, а другий — на Київ.

Найтіснішими були економічні і торговельні зв'язки України з російськими землями. Вони не переривались навіть в часи найбільшого лихоліття.

У XV-XVI століттях відбувається швидке піднесення міст і зростання їх багатств. Розкішне життя міських патриціїв не давало спокою помісній шляхті, яка харчувалась доволі бідно, харчі були грубі, прості.

Одягались місцеві панки у грубий одяг з тканини місцевого виробу і мусили задовольнятись грубими саморобними меблями. Для купівлі красивих речей потрібні були гроші.

Таким чином, зміни у феодальному господарстві — поширення фільварків — треба пов'язувати насамперед з розвитком товарно-грошових відносин. (Як пише проф. О. Єфименко, фільварок — це господарський хутір з економічною запашкою землі). Гроші ж міг дати лиі^е селянин. Тому виникало важливе питання: в які умови поставити селянина, або як реорганізувати маєтки, щоб підвищити їхні прибутки. Якщо шляхта не хотіла загинути, то вона повинна була витискати якомога більше прибутків з своїх земельних володінь. Єдиним шляхом для цього було — за прикладом великих феодалів і особливо монастирів — завести власне господарство. Те, що раніше було винятком, тепер стало пекучою проблемою.

Волочний перемір. Ріст внутрішнього ринку і розвиток торговельних відносин з Заходом збільшили попит на литовську сільськогосподарську сировину. А це, в свою чергу, вимагало перебудови сільського господарства. Уряд Жигмонта II був дуже зацікавлений в розвитку продуктивності і прибутковості господарських, тобто великокнязівських, маєтків для задоволення потреб держави, що збільшувались. Підняти продуктивність господарських замків можна було тільки за допомогою повної реорганізації хазяйства. До чого великий князь взявся ще на початку XVI ст. У 1557 р. за короля Августа були опубліковані «Устави на волоки», в яких давались вказівки відносно організації фільваркового господарства на нових засадах. Ще цей закон називався волочний перемір і продовжувався до і половини XVII ст.

Держава бажала цією реформою зрівняти селян у власності й у виконанні повинностей. Вільні селяни одержували по одній волоці (19-20 га), а невільні — «отчичі», по третині волоки. «Путні бояри», «панцерні слуги» та війти сільських громад одержували по 2 волоки. Частина волок відводилась під господарський фільварок. На селян, наділених землею, було накладено нові податки натурою і відробітками. Волочний перемір зустрів опір селян, бо ламав старі форми власності і сільськогосподарської діяльності, ліквідуючи спільне землеволодіння у формі дворища та право переходу селян на інші землі.

Нагадуємо вам, що в давньому українському праві існувала категорія вільних селян, які володіли власною землею. Навіть і в XVI ст. зустрічаються залишки таких незалежних селян, які вільно продавали і купували землю або записували її тестаментом (заповітом). Проте польське право визнавало землеволодіння тільки за князями, шляхтою та церквою. Тому, коли польська влада перейшла в Україну, почалася боротьба шляхти проти селянської власності. В XVI ст. шляхта вже всюди здобула собі право на селянські землі в найрізноманітніших його варіантах. Ними були — виселення селян на інші місця, відбирання кращих грунтів під фільварки тощо. Це право перейшло також і до Великого князівства Литовського.

«Устави на волоки» вже не визнавали селянської земельної власності.

Примусити працювати селянина у фільварку можна було тільки закріпачивши його. Організація панського господарства привела не тільки до зростання кріпацтва, а й до втрати селянином частково, а то й зовсім своєї земельної ділянки. Отже, розвиток панщини і посилення кріпацтва є результатом пристосування феодала до зростання в країні товарно-грошових відносин. На перший погляд, здається, ніби феодалізм в цілому зміцнюється, навіть розвивається далі. Це з юридичної, формальної точки зору. Якщо ж оцінювати ці процеси в селі суто з економічної позиції, то виявляється, що почалося руйнування феодального, натурального у своїй основі господарства.

легитимность и эффективность политической власти