Розвиток капіталізму в Україні в першій половині XIX ст

Скасування кріпацтва. На кінець царювання Миколи І адміністративний апарат Російської імперії складався зі 100 тисяч осіб чиновників. Тим часом III відділ власної Його Імператорської Величності Канцелярії доповідав цареві, що тільки три генерал-губернатори не беруть хабарів, і то тільки тому, що один з них — з декабристів (Муравйов), другий — син Радіщева, а третій і сам занадто багатий.

Невдача Російської імперії в Кримськійвійні 1853-1856 pp. спричинилась до викриття смертельно загрозливих місць у режимі самодержавства. Це й змусило царизм провести низку реформ. До них належить перш за все скасування кріпосного права.

Щоб запобігти революції, Олександр II 19 лютого 1861 р. підписав «Маніфест» про скасування кріпосництва І «Положення про селян, звільнених від кріпосної залежності». Селянам і дворовим людям надавалися права «вільних сільських обивателів, як особисті, так і майнові». Особисту свободу селяни отримали безплатно, а за землю треба було платити викуп. Спеціальні суди мали право виносити вирок про тілесні покарання селян. Хоча реформа запроваджувала для селянських громад самоврядування, за урядовими чиновниками зберігалися функції нагляду.

Поміщикам дозволялося залишати собі близько половини землі, а решту розподіляти між колишніми кріпаками. До того ж селяни повинні були розплатитись за землю протягом 48 років. При цьому передбачалося, що уряд компенсує поміщикам 80% вартості земель у вигляді облігацій. Обмеженість реформи проявилась і в тому, що майже 94% селянських сімей мали мізерні наділи — до п'яти десятин.

На Правобережжі уряд, сумніваючись у лояльності шляхти, роздав селянам наділи на 18% більші, ніж вони мали до 1861 р. З 1866 р. землі і угіддя державних селян, яких в Україні було 50%, закріплювалися за ними в безстрокове общинне і подвірне користування.

Швидкому розвиткові капіталізму в країні заважали залишки кріпосництва, які полягали в збереженні великого поміщицького землеволодіння, значних відро-бітках тимчасово зобов'язаних селян, їх закабаленні викупними платежами, зменшенні їх наділів. Слід також згадати про збереження самодержавства. Усе це ще більше посилило експлуатацію і гноблення трудящого населення.

Селяни України повставали проти запровадження цієї грабіжницької реформи. Так, якщо в 1860 р. в Україні відбулося 108 селянських заворушень, то лише в березні-травні 1861 р. їх було вже 622. Усього ж за 1861-1870 pp. відбулося 2871 селянське заворушення. Кількість одних лише підпалів поміщицьких маєтків з 1864 по 1868 pp. зросла в Україні в 7 разів.

Решта реформ періоду капіталізму. З ліквідацією кріпацтва Україна в складі Російської імперії вступила в епоху капіталізму. Урядом Росії в 1862 р. була проведена фінансова реформа, у відповідності з якою створювався Державний банк, який концентрував у своїх руках усі фінанси держави. Непрямі податки (на сіль, вино, тютюн тощо) замість приватних осіб стали збирати державні акцизні заклади. Уперше за весь час існування імперії в пресі стали друкувати всі прибутки і витрати держави.

Реформа впорядкувала фінанси держави, хоча основний тягар податків залишався на селянах, а поміщики від їх виплати були звільнені.

Поразка в Кримській війні, загострення міжнародної обстановки, ріст армій інших держав, нові умови ведення війни примусили царизм реорганізувати свою армію. У результаті воєнної реформи. 1862—1874 pp. була введена загальна воїнська повинність для солдат. Строк служби в армії скорочувався з 25 років до б років в сухопутних військах і 7 — у військово-морському флоті. Було також збільшено число військових навчальних закладів. Воєнне відомство було реорганізовано в воєнне міністерство, були створені 15 військових округів, створювався паровий військово-морський флот.

Важливою була і судова реформа 1864 p., яка запроваджувала новий публічний суд. Була проголошена незалежність суду від адміністрації, тобто суддя і слідчий не залежали від розпоряджень уряду і поліції. Суд став загальностаповим і поділявся на коронний (кримінальні справи) і мировий (цивільні справи і дрібні кримінальні справи). Крім того, суд став гласним: на судових засіданнях могли бути присутніми публіка і преса.

Уводився також змагальний процес, коли між собою за долю підсудного боролись прокурор і захис-пик-адвокат. До того ж кримінальні справи розглядав суд присяжних.

При цьому в судочинстві зберігались деякі кріпосницькі порядки: політичні справи розглядались жандармерією, залишились тілесні покарання для селян, уряд став знімати з посади незговірливих суддів тощо. І все ж таки реформа суду була найбільш послідовною реформою царизму того періоду.

Найважливішою з усіх була земська реформа 1864 р. Земства в Україні почали утворюватись у 1865-1875 pp. Правда, на Правобережжі — тільки в 1911 р.

У роботі земських закладів брали участь ті верстви населення, які мали у власності землю. А такими були дворянство, духовенство і міщани. Земства будували лікарні, школи, піклувалися про шляхи сполучення. Отже, земства були органами місцевого самоврядування, але вони не мали політичного значення.

Розвиток промисловості. Надра. Реформи знаменували собою перехід від феодалізму до капіталізму. Вони прискорювали розклад натурального господарства і створювали ринок збуту для товарів капіталістичного виробництва. Розвиток капіталістичної промисловості відрізнявся деякими особливостями. Найголовнішою серед них була багатоукладність промисловості:

1. Дрібнотоварне виробництво (селянські промисли: виробництво саней, возів, серпів, гончарне виробництво, ткацтво, шевство тощо);

2. Капіталістична мануфактура;

3. Капіталістична фабрика.

Фабрично-заводська промисловість поглинала дрібнотоварне і мануфактурне виробництво. Уже в 60-х — на початку 80-х років відбулися зміни в структурі промисловості. Поміщицька промисловість почала безповоротно занепадати, натомість зростає вага добувної промисловості, металургії, машинобудування. У 1869 р. в Україні було 3712 фабрик і заводів, а в 1900-5301 промислове підприємство. На 1900 р. видобуток кам'яного вугілля в Україні зріс в 115 разів і становив 70% видобутку у всій Росії, залізної руди відповідно — у 158 разів або 57% загальноросійського видобутку. У 80-90-х роках було побудовано 17 великих металургійних і десятки машино-будівних заводів у Катеринославській і Херсонській губерніях. Металургійні заводи України давали понад 50% загальної виплавки чавуну, сталі і 75% прокату металів у Російській імперії.

Чумацький промисел. До появи шляхів сполучення, створених на промисловій основі, тобто залізниць, пароплавства тощо, міжнародні і внутрішні перевозки здійснювалися чумаками.

Чумаками називали категорію населення в Україні, яка займалася в XVT-XIX ст. торговельно-візницьким промислом. Чумакували переважно козаки і державні селяни, менше — кріпаки і міщани.

Велике зростання перевезень до чорноморських портів предметів зовнішньої торгівлі, а з узбережжя Чорного і Азовського морів солі і риби та іноземних товарів сприяло поширенню в Україні чумацького промислу. Транспортуванням на далекі відстані і перепродажем, насамперед солі і риби, займалися вихідці з селян, менше — з міського населення. Особливо цей промисел розвинувся в Україні у XVIII — першій половині XIX ст.

Протягом року чумаки перевозили з Криму, При-азов'я і Галичини на північ по Україні і в Росію тільки солі понад 6 млн пудів. Наступним найбільш поширеним товаром був хліб та решта сільськогосподарських продуктів, які вивозилися за кордон через Одесу та інші чорноморські порти. Звідтіля чумаки привозили різні товари, які користувалися в Східній Європі найбільшим попитом.

Візникування своє чумаки проводили звичайно валками, які складались з кількох десятків возів (віз по-чумацькому — паровиця). Валка, або фура, мала свого отамана, який від імені цілої валки наймається для візникування, приймає заробітки і робить розкладку за участю кожному. Таке товариство звалось у них артіллю. Кожний чумак у своїй артілі підкоряється в суворому розумінні всім умовам і в разі відходжен-ня від них — карається і навіть виганяється з артілі. Отаман вирішує всі суперечки остаточно. Він призначає кару, і вся артіль підкоряється йому безумовно. Артілі, як правило, вели спільну торгівлю і перевезення, а прибутки ділили між собою за часткою, вкладеною в загальну справу.

Це призводило до того, що багата верхівка чумаків забирала всі прибутки, перетворювалась у купців та промисловців. Збіднілі ж чумаки швидко ставали найманими робітниками цих підприємців.

Доставляючи товари не тільки в українські міста, айв багато російських міст, включаючи Москву, Нижній Новгород, чумаки сприяли дальшому швидкому втягуванню України в єдиний всеросійський ринок. Справді, мережа чумацьких шляхів поширилась також на Північний Кавказ, в Білорусію, Польщу, Молдавію. Чумацтво було розповсюджено і на Поволжі, Дону і Кубані. Розвиток чумацтва сприяв соціальному розшаруванню селянсько-козацької маси і формуванню сільської буржуазії. Чумацтво щезло в 70-80 роках XIX ст. у зв'язку з розвитком залізниць і річкового пароплавства.

Транспорт. Швидкий розвиток промисловості прискорював будівництво залізничного транспорту, зростання міст, а також розширення торгівлі. Поряд з ростом таких міст, як Харків, Київ, Одеса, Катеринослав, Миколаїв, засновувались і швидко зростали нові промислові центри — Олександрівськ (Запоріжжя), Юзів-ка (Донецьк), що виникла як селище біля заводів Юза. Понад вісім тисяч кілометрів залізниць, побудованих в 60-90-х роках в Україні, зв'язували з центром Росії такі українські міста, як Київ, Одеса, Харків, Катеринослав, промисловий Донбас. Велике економічне значення мало будівництво Катерининської залізниці, що зв'язала вугільний Донбас із залізорудним Криворіжжям.

Порівняно густа сітка залізниць прискорила остаточне включення України до єдиного всеросійського ринку і сприяла піднесенню її економіки. На 1900 рік довжина залізничної колії в Україні складала п'яту частину всієї залізничної мережі Російської імперії.

Поряд з залізничним важливу роль у зміцненні зв'язків між окремими економічними районами відігравав водний транспорт. Головною водною артерією був Дніпро. Річками України ходили 220 пароплавів і ще понад 200 були приписані до портів Азовського і Чорного морів.

Набувало все більше товарного характеру сільськогосподарське виробництво, а це сприяло розвиткові легкої та харчової промисловості, їх технічному переоснащенню.

На початку 90-х років на Правобережжі і Харківщині працювало понад 150 цукрових заводів, які виробляли 85% цукру загальноросшського виробництва.

Поява буржуазії. У процесі розвитку капіталістичної промисловості виростала українська буржуазія, яка примножувала свої прибутки за рахунок жорстокої експлуатації трудящих. Великі капітали нажили українські буржуа Алчевський, Терещенко, Харитоненко, Яхненко, Симиренко, Бродський та інші. Проте в провідних галузях промисловості України, особливо в металургійній і вугільній, панувала не українська і навіть не російська буржуазія, а західноєвропейська. Заохочені царизмом, капіталісти Франції, Бельгії, Англії, Німеччини, США прибрали до своїх рук найкращі родовища вугілля і залізної руди, по-хижацькому грабували природні багатства країни і експлуатували дешеву місцеву робочу силу.

Виникнення пролетаріату. У цих умовах в Україні швидко формувався пролетаріат. Джерелом для цього було переважно обезземелене селянство. Воно йшло на заробітки в промислові центри або до великих поміщицьких господарств — економій Півдня України. Кількість промислових робітників за сорок років зросла в цілому в Україні в 4 рази, а в Донбасі — в 20 разів. Усього ж кількість робітників у промисловості, ремісничому та сільському виробництві, в 1900 р. досягла в Україні 2,5 млн чоловік.

Тяжке становище робітників змусило їх організуватися для боротьби за свої права і поліпшення добробуту. Як і по всій імперії, робітники України розпочали свою боротьбу стихійними виступами-страй-ками. Протягом 70-х років XIX ст. в Україні відбулося до 50 страйків. За прикладом робітників Петербурга й інших міст центральної частини Росії страйкували робітники Києва, Харкова, Одеси, Миколаєва. Особливо великий і тривалий страйк відбувся

У 1875 р. на металургійному заводі англійського підприємця Юза в м. ІОзівка (тепер Донецьк). Робітники примусили іноземного капіталіста піти на деякі поступки. Зокрема, вони змусили його видавати заробітну платню щомісяця, а не тричі на рік, як це було раніше.

Набувши першого досвіду страйкової боротьби поки що тільки за економічні права, робітники зрозуміли необхідність організованого захисту своїх інтересів.

Робітничий рух (Південно-російський союз робітників в Одесі 1875 р.) і проникнення в Україну марксистських ідей. Уже в 1785 р. в Одесі група робітників заснувала Швденно-російський союз робітників. Організатором і керівником цього союзу був Є. Й. Заславський. Виходець із збіднілої дворянської сім'ї, Є. Й. Заславський здобув освіту в Петербурзі і Москві, а розпочав революційнудіяльність на Полтавщині. Він був обізнаний з діяльністю І Інтернаціоналу і значною мірою втілив принципи цієї міжнародної робітничої організації в Статуті Південно-російського союзу. За цим статутом, який був одночасно і програмою союзу, робітники ставили завдання знищити всяку нерівність між людьми і зробити працю основою їх суспільного І особистого добробуту. У статуті підкреслювалось, що робітники можуть досягти свого визволення лише насильницьким, революційним шляхом. Статут не був позбавлений впливу народницьких ідей і не підкреслював класовий характер боротьби пролетаріату.

Південно-російський союз робітників став першою в Україні і в усій імперії пролетарською організацією, яка об'єднувала понад 200 робітників. Союз установив зв'язки з робітниками Миколаєва, Харкова, Таганрога, Керчі, Севастополя, Ростова-на-Дону, Орла. Члени союзу, які були об'єднані в гуртки, розповсюджували нелегальну літературу, виступали на робітничих сходках, організували власну бібліотеку і друкарню, а також касу взаємодопомоги.

Вони брали активну участь у підготовці і проведенні страйків робітників Одеси, а також намагалися розширити поле діяльності союзу і встановити інтернаціональні зв'язки з пролетарями інших країн.

У кінці 1875 р. жандарми викрили і розгромили союз, а 15 найактивніших його учасників було засуджено до тюремного ув'язнення і заслання до Сибіру. На 10 років каторги було засуджено і Є. Й. Заславсь-кого. В ув'язненні він і помер.

Розповсюдженням марксистських ідей в Україні займалась женевська група «Визволення праці» на чолі з Г. В. Плехановим. Ця група підтримувала зв'язки з марксистськими гуртками Києва, Одеси, Катеринослава. Сгіред робітників цих міст проводилась революційна агітація, читались твори К. Маркса і Ф. Енгельса, Г. В. Плеханова, збирали кошти на видання революційної літератури та посилали їх у Женеву групі «Визволення праці».

Ортодоксальні марксисти Росії на чолі з В. Леніним прагнули з'єднати соціалізм з робітничим рухом. Створення в 1895 р. в Петербурзі «Союзу боротьби за визволення робітничого класу» практично втілювало в життя цю ідею. Такі союзи були створені в 1897 р. і в Україні: у Катеринославі, у Києві. Ці організації займались політичною і організаційною роботою серед промислових робітників великих індустріальних міст України.

У партійній періодичній пресі, в прокламаціях, вустами партійних функціонерів марк-систи-ленінці роз'яснювали робітникам мету їх боротьби: ліквідація самодержавства, встановлення 8-годинного робочого дня, створення конституційної держави, фабрики і заводи — робітникам, земля — селянам. А для цього пропонувалось робітникам згуртовуватись і посилити революційну боротьбу, поєднати стихійний робітничий рух за економічні права з боротьбою за політичні права. У 1898 р. відбувся І з'їзд Російської Соціал-Демократичної Робітничої Партії (РСДРП).