Проблеми української культури в кінці XX ст

Цей період є переломним у розвиткові української культури. У країні ліквідовані всі цензурні контролюючі органи, суспільство звільнилося від панування марксистсько-ленінської ідеології.

Натомість стало можливим отримувати будь-яку інформацію в галузі науки, культури, мистецтва. Немає більше перепон і для розвитку цих галузей. Держава перестала контролювати ці процеси, але вона їх більше і не фінансує.

Складовими частинами культури є освіта, наука і мистецтво. Вони поступово пристосовуються до нових реалій існування.

Система освіти складається з мережі закладів дошкільного і позашкільного виховання, загальноосвітньої, професійно-технічної і вищої школи. У цілому, система освіти нараховує біля п'ятидесяти тисяч одиниць закладів.

Відповідний умовам рівень освіти забезпечується достатньою кількістю вчителів і викладачів. Біля ста відсотків педагогів загальноосвітніх навчально-виховних закладів мають вищу або незакінчену вищу освіту. Більше половини викладачів вищих навчальних закладів (вузів) мають науковий ступінь або наукове звання.

Конституція України гарантує кожному громадянину отримання безплатної середньої і вищої освіти. На практиці ж багато які з вузів України перейшли на платне навчання і отримати його можуть тільки діти заможних батьків. До речі, одна з найбагатших країн світу — Федеративна Республіка Німеччина,— забезпечує своїм громадянам безплатну вищу освіту, ї такі приклади не поодинокі. Освіта потрібна всім, і її основи повинні бути закладені ще в дитинстві.

Сучасній Україні потрібні люди з широкими знаннями, глибокою науковою підготовкою, вмінням вирішувати більш складні, ніж раніше, завдання у всіх областях життя.

У країні функціонують навчально-виховні заклади нового типу — гімназії та ліцеї. У 1999 р. в них навчалося біля 200 тис. дітей. Проте успіх сучасного суспільства залежить не стільки від досягнень елітарної школи, скільки від того, на якому рівні знаходиться школа загальноосвітня.

До цього середня школа давала тільки фундаментальні теоретичні знання. Тому в Україні виникла необхідність реформувати середню освіту. З 1-го вересня 2001 р. середня школа переходить на 12-річний строк навчання. Він складається з трьох етапів: перший (з 1 вересня 2001 р.) — початкова школа; другий (з 1 вересня 2005 р.) — основна школа; третій (з 1 вересня 2008 р.) — старша школа. Початкова освіта буде чотирьох річ ною, основна школа — 5-9 класи і старша — 10-12 класи. В старших класах будуть впроваджуватися так звані концентри, тобто до 9 класу кожний учень буде вивчати основи всіх предметів. У старшій же школі предмети будуть вивчатися на більш високому рівні. Оскільки ж старша школа буде профільною, то учень буде сам вирішувати, на чому йому концентрувати свої зусилля.

Потреби сьогоднішнього дня диктують необхідність не просто механічно передавати учням суму знань, а вчити їх добувати інформацію і набувати знання. Саме цим і буде займатись нова, 12-річна середня школа в новому столітті.

Школа, коледж чи університет грають основну роль у вдосконаленні людини. Через це вкладання коштів в освіту повинно відрізнятись особливою ефективністю, як це робиться на Заході. Там експерти з освіти вважають, що могутність нації в значній мірі визначається темпами економічного розвитку, тому освіта є визначальним фактором при плануванні економічних покращень у країні. Крім того, освіта є найпершим засобом посилення воєнного і політичного потенціалу країни. Система вищої освіти України за своєю методикою здебільшого не поступається західним зразкам вищої освіти. Економічна криза в Україні призвела до різкого скорочення державного фінансування державних вузів. Натомість виникла велика кількість вузів недержавного сектора.

Держава відмовилась від монополії на установи освіти. Тому почалося ліцензування таких вузів, тобто надання дозволу на освітню діяльність. Визначався також професійний рівень діяльності та юридичного статусу освітньої установи, тобто акредитація вузу.

Вона проводиться за чотирма рівнями. Найвищий, четвертий рівень отримують університети і академії. Попит диктує пропозиції, тому сьогодні вузи України працюють за новим переліком спеціальностей. Особливо популярними є вузи, де навчають банковської справи, менеджменту, маркетінгу, юриспруденції, медицині, іноземним мовам.

Недоліки, якими страждають вузи України сьогодні, — це недостатня якість підготовки і жалюгідна заробітна плата професорсько-викладацького складу, і та сплачується невчасно.

В Україні є декілька вузів з традиційно високим рівнем викладання. Це, перш за все. Київський національний університет ім. Т. Шевченка, Одеська національна юридична академія. Харківська національна юридична академія. Одеський державний університет ім. 1.1. Мечникова, Дніпропетровський державний університет.

У культурі кінця XX ст. наука є ключовим фактором. На ній базуються методологія мислення, система освіти, погляди на світ, на людину і на суспільство. На ній засновані технологія і визначений нею стиль життя, які пропонуються як зразок. Наука в Україні страждає, перш за все, через відсутність належного фінансування. Наприклад, у 2000 р. в державному бюджеті на науку було заплановано більше одного відсотка від ВВП. У дійсності ж отримано лише 0,4 відсотка. Хоча й говориться сьогодні про підесення економіки, але результати фундаментальних наукових досліджень залишаються незатребуваними. Навпаки, зараз у країні практикуються контракти з крупними західними фірмами, які зацікавлені в розміщенні в Україні замовлень на наукові дослідження через дешеву робочу інтелектуальну силу.

Друга проблема, нерозв'язаність якої катастрофічно впливає на стан справ в науці, — це від'їзд найбільш

молодих і перспективних інтелектуалів за кордон. За останні роки багато які з науково-дослідних інститутів Національної академії наук України (НАН України) втратили до половини свого наукового потенціалу. Більше всього потерпають від «утечі мізків» такі науки, як генетика, фізіологія, біологія, теоретична фізика.

Зате певні успіхи спостерігаються в розвитку гуманітарних наук. Відсутність державних асигнувань на наукову роботу слабо позначилася на стані справ в цій галузі, тому що гуманітаріям не потрібна така велика кількість лабораторій і устаткування, як прикладникам. А до такого явища, як невчасна виплата заробітньої плати, науковці вже майже звикли. І «втечі мізків» через відсутність на гуманітаріїв попиту за кордоном теж відсутні. Тому-то в Україні за останні роки створено майже півсотні нових напрямків гуманітарних досліджень, у тому числі інститути сходознавства (орієнталістики), української мови, вітчизняної археології і джерелознавства тощо. Плідним є і співробітництво в цих галузях науки з зарубіжними вченими, такими, як О. Пріцак, Т. Гунчак, Б. Гаврилишин, О. Субтельний, Л. Винар та ін.

Література нового покоління. Письменники старшого покоління пішли в політику, а в літературу увійшло нове — І. Андрусяк, В. Медвідь, В. Цибулько, О. Забужко, Г. Тарасюк, С. Майданська, М. і С Дячєн-ки та ін. І хоч різко впав попит на серйозну художню літературу, вона все ж таки розвивається в формі чисельних альманахів, часописів і збірок.

Відсутнє і вітчизняне законодавство, яке б (як у Росії) підтримувало українське книговидавництво.

Український книжковий ринок заповнений російськомовною літературою, більшість з якої привезена з Росії. Підраховано, що на кожного громадянина в Україні припадає по 4-5 російських книжки і по 0,3 — українських.

Театральне мистецтво в Україні перестало бути таким популярним видом мистецтва, як це було раніше.

Театральні вузи покинула велика кількість талановитих педагогів, а їм на зміну прийшли, як правило, ті, хто ще не відбувся. Тому немає кому в достатній мірі займатись навчанням акторів їх професії. Театр сьогодні став режисерським. Це означає, що кожний режисер по-своєму трактує п'єси навіть великих драматургів. Серед таких режисерів відомі імена Більченка, Д. Богомазова, Б. Жолдака, С. Данченка. Заслуженим авторитетом користується патріарх української театральної режисури В. Оглоблін.

Велике піднесення переживає образотворче мистецтво. В Україні та за її межами за останні десять років організовано декілька сот художніх виставок. Місце українського художника починає регламентуватися ринком і його рейтингом у ринковій ієрархії. Заслуженою славою батьків постмодернізму в Україні користуються такі художники, як киянин О. Дубовик, львів'янин Любомир Медвідь. Вони обидва, так само як і реаліст і мрійник киянин І. Марчук, відомі не тільки в Європі, а й на американському континенті.

До речі, ці двоє митців пишуть літературні твори: О - Дубовик став відомим як письменник через свої «Палімпсести»; Любомир Медвідь пише художню прозу і вірші, в яких робить спробу впорядкувати хаос буття і осмислити власну екзистенцію; київський художник Р. Масаутов захоплюється історичною наукою, має в цій галузі свої праці. Натхненним дослідником кольору є талановитий київський художник Т. Сільваші. Він присвятив цій темі не одну статтю. Письменництво цих художників засвідчує правдивість твердження про те, що мова є універсальною формою існування культури.

Складний світ релігійно-філософських образів втілила в своїх картинах львівська художниця Ярослава Король. Широта її творчих інтересів вражаюча: вона пише не тільки ікони, але й картини на історичні і літературні теми. Салонні портрети їй теж під силу.

Представником салонного постмодернізму є В. Попов, лубочного фольк-стилю — Ю. Горбачов, «сюррео-символізму» — С. Поярков. Вони поставили своє мистецтво на промислову і комерційну основу. Таких художників багато.

Згортається в Україні виробництво кінофільмів. В Україні є в наявності всього дві кіностудії художніх фільмів — у Києві і в Одесі. Крім того, є ще студія хронікально-документальних фільмів, Національна кінематика і студія анімаційних фільмів, які раніїде давали до півсотні повнометражних художніх фільмів і телесеріалів, до 500 короткометражних кінострічок.

Тепер держава не фінансує кінопромисловість, і кіно-ринок 3 країни заполонили третьосортні американські фільми.

Тому однією з актуальних проблем є державна підтримка та захист національної культури. Тям більше, що таку функцію виконують зараз держави з високою культурою — Франція, Німеччина, Англія та інші країни Заходу. Навіть вони змушені захищатись від засилля масової американської культури. Система державного протекціонізму в галузі культури повинна стати запорукою національно-духовного відродження України.

глав­ные цен­но­сти либерализма