Піднесення галицького князівства

Географічне положення Галичини зіграло важливу роль в її історії. Оточена з трьох боків західноєвропейськими державами (Угорщина, Польща), вона, природно, знаходиться з самого початку свого існування в сфері їх державних інтересів.

Поступово втягуючись в їх політику, Галичина відчуває на собі їх культурний вплив і врешті-решт вступає з ними в тісні політичні, культурні і релігійні зв'язки.

З іншого боку, знаходячись на рубежі південно-руського світу, Галичина і в пору своєї самостійності порівняно мало захоплюється спільними південно-руськими інтересами. Тим більше, що за Рюриковичів вона веде свою окрему від усієї Русі політику. Очевидно, цим пояснюється і та обставина, що початкові наші літописи, в подробицях оповідаючи про життя сусіднього Подніпров'я, мало цікавляться життям Галичини. Майже до кінця XII ст. про неї зустрічаються лише окремі літописні згадки.

Найдавніші відомості про Галичину стосуються кінця X ст. і пов'язуються з іменем кн. Володимира Великого: «йде Володимиръ к Ляхомъ и зая грады ихъ, Пе-ремышль. Червень и ины городы», — читаемо в літописі за 981 р. Вельми характерним для історії Галичини є те, що вона представляється в цій першій літописній згадці країною суперечок Південної Русі з Польщею. По суті, взаємовідносини їх протягом всього історичного життя зводилися до такої нехитрої формули: міцніла Південна Русь, — і вона тисла на Польщу. Та варто було ослабнути хоч на мить могутності Русі, як нагадувала про свої старі зазіхання Польща. Ось чому, з ослабленням Південної Русі по смерті кн. Володимира, Галичина робиться здобиччю Польщі. Повернена вона була Русі лише за кн. Ярослава Мудрого. У 50-60 pp. XI ст. тут сидів Ярославів внук Ростислав — «мужъ добръ на рать, возрастомъ же лепъ и красенъ лицемъ», — змушений врешті-решт через інтриги Ізяслава Волинського втікати в Тьмутаракань, де він і загинув від грецької отрути в 1064 р. Деякий час Галичина знаходилася в руках Ярослава Волинського, та біля 1087 р. після неодноразових і настійливих спроб добути собі уділ її отримують брати — Рюрик, Володарь і Василько Ростиславичі.

З цього часу, власне, і починається історія Галичини як окремого князівства.

Брати Ростиславич-і. Ростиславичі правили Галичиною більше 100 років — з 1087 по 1198 р. Рюрик сів у найдавнішій столиці Галичини — в Перемишлі, Володарь — в Звенигород!, Василько — в Теребовлі. Становище їх зразу ж виявилося доволі складним, — треба було притьмом вступати в боротьбу з західноєвропейськими сусідами. Польща завжди заявляла на Галичину свої права. Угорщина, що володіла Закарпатською Руссю, теж тягла руки до Галичини. Волинські ж князі дивилися на Галичину як на невід'ємну частину свого уділу...

Не встигли Ростиславичі утвердитися в Галичині, як їм прийшлося готуватися до боротьби з волинським князем Ярополком, який не міг змиритися з втратою Галичини. Восени 1087 р. він рушив на Звенигород, але по дорозі був убитий якимсь Нерядцей. Осада ж Перемишля київським князем Всеволодом, що виступив у похід з наміром покарати Ростиславичів, що сховали у себе вбивцю, закінчилася невдачею для князя.

Після смерті Рюрика у 1092 р., в Перемишль перейшов Володарь (1092-1125 pp.). Обоє Ростиславичі жили дружно і, правлячи Галичиною, складали плани про її розширення за рахунок полків. Однак невдовзі події показали, що їм загрожує небслпека, якої вони не чекали.

У 1097 р., в надії залагодити взаємовідносини князів, під Києвом був влаштований Любецький з'їзд, який затвердив також і становище Ростиславичів, визнавши Галичину їх уділом. Однак, вбачаючи в молодих, енергійних і талановитих Ростиславичах небезпечних сусідів, кн. Давид Волинський, нацькований своїми боярами, разом з князем київським Святопол-ком II (потім — Окаянним) зразу ж після з'їзду осліпили кн. Василька Теребовлянського, який теж був на з'їзді. Правда, волость Василька захопити Давиду не вдалося, бо Володарь змусив його відпустити Василька, сильно спустошив пограниччя Волині і, взявши в облогу Володимир, змусив кн.

Давида видати бояр, ініціаторів осліплення його брата. Сам кн. Давид, при загальному обуренні, за підступність заплатив своїм уділом і втік у Польщу. Та після цього Ростиславичам прийшлося вести війну ще з князем Святополком Окаянним, який, захопивши Волинь, повів і звичайну «волинську» політику. Ця війна закінчилася великою поразкою Святополка Окаянного і його союзників-угорців під Перемишлем у 1099 р. Галичанам допомагали половці.

Перемога під Перемишлем сильно зміцнила становище династії Ростиславичів у Галичині. Вона надовго зупинила просування угорців через Карпати і попередила напади з боку Волині. Навчені гірким досвідом, брати Ростиславичі далі дотримуються політики нейтралізації Волині. Вони пильно спостерігають за волинськими князями і невпинно заважають їм організовувати союзи, які загрожували б Галичині. Особливо Ростиславичі всіляко заважали об'єднанню Волині з Києвом.

Об'єднання земель Галичини в одну державу кн. Володимирком. Три галицькі князівства — Пе-ремишлянське, Звенигородське і Теребовлянське — об'єднав в одне Галицьке князівство Володимирко, син князя Володаря, зробивши столицею місто Галич над Дністром. Володимирко (1124-1153 pp.) був рішучим і безоглядним у політиці, не зупинявся навіть перед порушенням клятви заради інтересів державних. Цей князь боронив'свою державу зразу на три фронти — проти Києва, Угорщини та Польщі. Володимирко вміло використовував як воєнні, так і дипломатичні засоби, в залежності від обставин. Наприклад, коли угорський король Геза вирушив у похід на Галичину, то Володимирко зумів підкупити мадярських вельмож, і вони намовили короля повернутися з півдороги додому.

Галичина була багата на корисні копалини, перш за все на сіль. Існували також високо розвинуте ремісництво, містобудування. Галичани торгувал.; з країнами Західної Європи і Візантією.

У руках боярства і купців з часом накопичилися великі багатства. Тому тут створилися відповідні соціальні умови, відмінні від решти руських земель. Багаті бояри на зразок західноєвропейських феодалів жили в міцно укріплених замках в оточенні придворної свити і під охороною сильної дружини.

М. Грушевський, наприклад, пояснює силу боярства тим, що в Галичині протягом чотирьох поколінь правила та сама династія, а боярські родини посідали незмінно високі посади. Не було також двірцевих переворотів, а земська аристократія породичалася з князівською дружиною.

Середнє і дрібне боярство та міщани були антагоністами бояр. Розвиток ремесла і накопичені внаслідок торгівлі багатства забезпечили також міцні позиції міщанства.

Піднесення Галицького князівства за кн. Ярослава Осмомисла. Син Володимирка кн. Ярослав (1153—1187 pp.), якого в «Слові о полку Ігоревім* названо Осмомислом, спочатку ще боронив свою державу від київських князів і від свого племінника Івана Бер-ладника. Ярослав розширив територію свого князівства по Дністру і по Дунаю. Галичина за Ярослава ще більше економічно зміцнилася. Він був наймог/тні-шим князем тодішньої України: «Галицький Осмо-мисле-Я рославе! Високо лги сидиш на своєму золотоко-ваному престолі, підперши Угорські гори своїми залізними полками, заступивши королеві дорогу, зачинивши Дунаєві ворота, радячи суди по Дунаю. Гроза твоя по землі тече!», — сказано в літописі.

Одночасно кн. Ярослав підтримував добрі стосунки з Угорщиною, Німеччиною. А в 1165 р. він визнав ленну залежність від Фрідріха І Барбароси.

Однак цей могутній володар змушений був не тільки рахуватися з бажаннями боярства, а й коритись їм. Так, Ярослав, який був одружений з дочкою кн. Юрія Долгорукого, покинув її і зійшовся з Настею з багатого роду бояр Чагрових. Це протиставило одну групу бояр проти іншої.

Настя була оголошена боярами чаклункою і спалена на вогнищі в 1170 р. Ярослав не зміг її врятувати.

Зі смертю князя Ярослава закінчується період могутності Галицького князівства. Воно знову стає легкою здобиччю сусідів.