123

Кіммерійці. Скіфи. Сармати

У VIII—VII століттях до н. є. войовничі племена кіммерійців проникають на територію Передньої та Малої Азії. Історичні пам'ятки цих племен IX — першої половини VII століть до н. є. виявлено як на берегах Волги, так і на берегах Дунаю. Лук, кинджал, меч та спис складали озброєння кіммерійського воїна. Ці племена займалися кочовим скотарством. Оскільки для кіммерійців коні були не тільки транспортним засобом, а й продуктом харчування, причому різноманітним, то Геродот називає їх «тими, що доять кобилиць». Це були іраномовні племена. У Північному Причорномор'ї в VII ст. до н. є. вони побудували перші добре укріплені городища. Кіммерійці згадуються в «Одіссеї» Гомера, в Біблії — «Книга буття», в «Історії» Геродота. У VII ст. до н. є. їх звідси витіснили скіфи. Як пише Геродот, «похоронивши тіла своїх вождів біля Тірасао, кіммерійці пішли з країни і поселились там, «де зараз стоїть еллінське місто Сінопа», тобто в Малій Азії. Це Південне Причорномор'я. На сході скіфи переслідували кіммерійців до меж Мідії. Топографічні назви, що пов'язують кіммерійців з берегами Керченської протоки (Боспор Кіммерійський тощо), показують, що племена ці мешкали найдовше навколо Меотиди (Азовського моря). Матеріальним пам'ятником кіммерійців були клади і окремі знахідки бронзових речей.

Скіфи прийшли до Північної Понтіди ЗІ Сходу близько 700 р. до н. є. Красиві іраномовні бородаті чоловіки і стрункі, високі жінки легко обжили новий край. За присутності скіфів у цих краях не припинявся розвиток тваринництва, землеробства, торгівлі.

Усьому цьому сприяли природні умови і попит греків-ко-лоністів на зерно. Підкоривши собі місцеві землеробські племена, скіфи створили найбільше на нашій території Скіфське царство, яке проіснувало до III ст. до н. є. Скіфи-зайди називали себе царськими скіфами. Підкорені ними землеробські племена називались меланхленами, невраліи, меотами, алазонами, ага-фирсами, сіндами, калліпідами., гелонами, герра-ми., андрофагами тощо. Загальна їх назва була скіфи-землероби і скіфи-орачі. Це були пращури слов'ян, протослов'яни, наші далекі предки. Про це свідчать беззаперечні факти археологічних і писемних джерел, на цьому сходяться такі різні за своїми політичними вподобаннями вчені-історики, як акад. Б. Рибаков, проф. В. Щербаківський, видатний український археолог і поет Б. Мозолевський та ін.

Найповніший опис Скіфського царства і скіфів ми зустрічаємо у Геродота, в його «Історії», в книзі четвертій під назвою «Мельпомена». Книгу четверту сьогодні історики вважають скіфським логосом.

Із «Записок про Галльську війну» Юлія Цезаря вивчення своєї історії починають французи. Німці ж починають вивчати свою з «Германії» Таціта. «Історія» Геродота має таке ж значення для вивчення історії України. Геродот особисто побував у багатьох місцевостях півдня України. Він дав про це перші докладні звістки, описав тодішніх її жителів: скіфів, сар-матів, неврів та інших.

Геродот описав скіфів краще за інших письменників і мандрівників. Для тих, хто вивчає побут і релігію скіфів, його праця є основним джерелом. В його «Історії» скіфи не були ні благородними, ні жорстокими. Язичники за релігією, вони були людьми свого часу і жили за його законами.

Очевидно, що культура кожного народу — це сума проявів усіх його духовних сил, та у скіфів-кочівників й у царських скіфів вона була невисокою. Ось вам приклад.

Етапами освоєння древніми греками навко-лишьного світу були матріархат, патріархат, рух від фетишизму і зооморфізму до анімістичних, а потім і антропоморфних уявлень про божественну силу. Скіфи ж у своїй культурі поки що були тільки на етапі зооморфних уявлень.

Існує безліч описів похоронів скіфських царів. їх ховали в колі забитих коней і приносили людські жертви, якими ставали задушені жінки і слуги царя. Але подібним чином хоронили своїх царів і фракійці, близькі сусіди скіфів, а в пізніші часи — і галли, про що пише Гай Юлій Цезар. До естетичних уподобань скіфів належить і звичай підвішувати скальпи ворогів до вуздечок своїх коней, робити з їх черепів чаші. Скіфське мистецтво з повним правом можна назвати псевдоскіфським, бо скіфи перейняли його від армено-їдної раси. Звідтіля й коріння передскіфського землеробського населення південної України.

Проф. М. Ростовцев стиль мистецьких виробів, знайдених у могилах-курганах скіфських царів, називає через зображення зооморфних елементів «звіриним». Та проф. В. Щербаківський слушно зауважує, що це неможливий термін, бо стиль завжди визначається за ім'ям автора, а не зображеного об'єкта. Тим більше, що «стиль» походить від грецького stylos — перо, почерк, рука, які характеризують автора. У Північному Причорномор'ї золоті речі мали зооморфний орнамент незалежно від естетичних (стильових) вимог, а тому, що вважалося, немов би ці звірі на оздобах не давали мож--ливості ворогам зурочити їх носія. Через те ці звірині апотропейони (чортогони, відвертаючі лиха) вживалися в якомога більшій кількості на речах, особливо на зброї, бо від умілого вживання зброї залежало життя її власника. Отже, йому хотілось мати на зброї якнайбільше амулетів. Оскільки піхви для меча чи сагайдак для лука були невеликими, апотропейонів на них намагались вмістити найбільше, згідно з бажанням замовника. Це ж стосувалось також прикрас і оздоблень кінської збруї. Тобто мова мусила йти про звірину орнаментику, а не про звіриний стиль. Звірина орнаментика була вимогою релігії, а не естетики.

Ці мистецькі вироби могли вживатись не тільки скіфами чи іранцями, а й народами, які жили в понтійських степах. Серед цих речей зустрічаються золоті бляшки у вигляді крилатих вепрів, великої богині Діви або Кибели, які знаходять і в Малій Азії.

Саме звідтіля походять ці культи. Знахідки їх в Північній Понтіді вказують нате, що вони належать племенам-одновірцям з малоазійськими, що збігається з оповіданням Геродота про племена в Малій Азії. Відомо, що одноіменні племена жили на Кубані і в Малій Азії: сінди кубанські і сінти малоазійські. За спостереженнями М. Ростовцева, іноземні домішки з часом відчувались у скіфському «звіриному стилі» все більше, і це ясно вказує на дивну пристрасть номадів до чужоземних елементів. Сучасні археологи шляхом аналізу предметів, виконаних у «звіриному стилі», і співставлення його елементів з традиціями грецького мистецтва дійшли висновку про виготовлення частини речей грецькими майстрами з урахуванням скіфських традицій.

М. Ростовцев називає хибними погляди іншого відомого археолога Б. Фармаковського на іонійське походження псевдоскіфського мистецтва. Насправді ж, з погляду проф. В. Щербаківського, помилкою всіх прихильників М. Ростовцева є те, що вони користувалися неточним терміном «скіфське мистецтво» і не з'ясували, чи могло існувати скіфське мистецтво в ті часи. Як відомо, використання металів почалося на рубежі IV і III тисячоліть до нашої ери на Закавказзі, в області, відомій пізніше як «Вірменія*. Звідти золото і срібло в обробленому вигляді розходилося і на південь — у Месопотамію, і на схід — в Іран, і на північ — на Кубань через Кавказ, і на захід — у Малу Азію і в Грецію. Одночасно із золотом і сріблом стала вживатись і мідь, пізніше — бронза. Про середньоазіатські племена Геродот каже, що одні з них використовували тільки мідь або бронзу, а інші — тільки золото.

Використання заліза для виготовлення зброї нападу і захисту з середини І тисячоліття до н. є. сприяло розвиткові військової справи. Другим нововведенням, що якісно змінило військову справу, було застосування двоперих і трьохперих бронзових наконечників стріл. Нові стріли мали балістичні якості, що перевищували якість стріл ранньої древності. Уперше такі стріли стали вживати скіфи. Винахід скіфами нового виду стріл у VIII ст. до н. є. і досягнення ними високого вишколу кінноти докорінно змінили стан справ.

Скіфська тактика базувалась на створенні масового легкого кінного війська практично без обозу. Усе постачання (і запаси бронзи в тому числі) забезпечувалось за рахунок грабування. Нові наконечники стріл замість використаних відливались в маленьких переносних формах, а самі ковалі, очевидно, входили до складу кінного загону. Таке військо було надзвичайно рухливим, а при більшій далекобійності і пробивній силі стріл могло постійно триматись на безпечній відстані від ворога. Стрілянина велась не через голови коней, а назад по ходу скачки. Коні, що летіли табуном подалі від небезпеки, майже не потребували поводів і скеровувались тільки шенкелями. Отже, обстріл вівся на скаку, коли кінний загін мчався мимо або від ворога, причому обстріл цей досягав дійсно вбивчої сили. Недарма Геродот називає скіфів є кінними стрільцями з лука*.

Із скіфами на території України остаточно утвердився залізний вік. Залізо у скіфів стало основним металом, з якого виготовляли більшість зброї та знарядь праці. З бронзи відливали лише вістря до стріл, прикраси, деякий посуд, оздоби до кінської збруї та інше.

На зміну скіфам в причорноморські степи стали проникати такі ж іраномовні племена під назвою сар-ліата. Хвиля за хвилею котилися вони зі Сходу, все більш густо заповнюючи ці землі.

Уже Геродот згадує про них під назвою савроматів, які в його час мешкали по течії Дону І на Нижній Волзі. Сармати почали енергійно витісняти скіфів спочатку в Крим, далі за Дніпро, а там і за Дунай. Сарматська ця інвазія почалася в III ст. до н. е. Вважається, що культура сарматів була близька до скіфської. Однак сармати були ще більш відсталими, ніж скіфи, тому що в їх ладі дуже очевидно проглядались залишки матріархату. Тобто в суспільному житті сарматів на цей час ще й досі велику участь брали жінки, які разом з чоловіками навіть здійснювали воєнні походи. «Керовані жінками» сармати, яких так прозвали через сильні пережитки матріархату у сарматської знаті, як і кіммерійці, залишили свій слід у слов'янському фольклорі. Сарматський натиск впродовж декількох століть привів до занепаду слов'янських земель. Тому місцеве населення переселилось з лісостепу на північ, в лісову зону. Шість століть панували сармати в степах Північного Причорномор'я, займаючи територію від Дону до Дністра. Як це було притаманно решті кочівників, сармати були союзом племен (язигів, роксоланів, аланів). Сармати не створили однієї великої держави, подібної до тієї, що існувала у царських скіфів. Мабуть що соціальний устрій сарматів був близьким до скіфського. Проте звичаї степовиків сарматської епохи відрізняються від скіфської більшою простотою. їх кургани не містять такої великої кількості дорогоцінних речей, як кургани царських скіфів. Замість вишуканих предметів грецької роботи, які знаходили в скіфських могилах, в сарматських курганах були знайдені варварські прикраси з золота з вставленими в них на-півдорогоцінними каменями. У III ст. н. е. на землі південної України нападають вихідці з Гіпербореїв (Скандінавії) готи, а в IV ст. — гуни. З сарматами сталось те ж саме, що перед цим з скіфами — вони були частково розбиті, захоплені в полон або знищені. Залишки ж скіфів утворили в Криму невелику державу під назвою Мала Скіфія зі столицею Неаполь Скіфській. Про неї згадує і Нестор у «Повісті минулих літ».

А слов'яни, які втікли на північ у ліси, створюють нові племінні центри. Про це, зокрема, свідчать сотні цвинтарз, поховання, здійснені за обрядом трупоспа-лення. Цей обряд в подробицях описаний Нестором.

Зразу ж за широкою смугою прип'ятських і ниж-ньодескшських боліт, в неприступних для сарматів землях стародавніх неврів були побудовані великі фортец: які могли бути племенними центрами дреговичів— «болотників». «Дригва» зі старослов'янської — 6)ЛОТО.