ГРОМАДЯНСЬКА ВІЙНА В УКРАЇНІ (УКРАЇНА — РУЇНА)

Смерть Б. Хмельницького та інвазія Польщі і Росії створили реальну загрозу існуванню Гетьманщини. Ніщо не змогло попередити сповзання держави в прірву громадянської війни. Відсутність державного керма­нича катастрофічно позначилася на долі українського народу.

Багато хто з істориків, серед них такі, як О - Єфимен-ко, Н. Полонська-Василенко та інші, вважають, що «руї­на» в Україні почалася зі смертю Б. Хмельницького.

Взагалі ж, у питанні про хронологічні рамки «руї­ни» не існує єдності думок. Традиційно її початком вважають обрання Я. Сомка гетьманом і розчлену­вання України. М. Костомаров обмежував цей період 1663-1687 pp. І. Крип'якевич вважав, що «руїна» по­чалася в перше гетьманство Ю. Хмельницького. До цього схиляється і польський історик В. Квятковський. М.

Петровський вважав, що її початок припадає на гетьманство І. Виговського. Цієї ж думки дотримується і канадський історик О. Субтельний.

Тетяна Яковлева («Гетьманщина в другій половині 50-х років XVII століття. Причини і початок Руїни») погоджується з тим, що «руїна» почалася саме під час правління І. Виговського, коли Москва висунула свого претендента на булаву — І. Безпалого, що вперше привело до двогєтьманства.

Отже, «руїна» почалася 1658 р. і закінчилася 1687 року.

Гетьман Іван Виговський. Наступник Богдана Хмельницького — І. Виговський (1657-1659 pp.) спро­бував був відродити проект ще свого попередника — українсько-польсько-литовську Річ Посполиту. Ство­рювалось щось нове — Руське князівство у складі Речі Посполитої. Державний устрій князівства прим­хливо поєднував у собі традиції Війська Запорізького і Речі Посполитої. Реєстр козаків кількістю у 60 тис. повинен був мати власну адміністрацію і суд на чолі з гетьманом. Гетьман же був і головнокомандувачем козацького війська. Люд посполитий знаходився під юрисдикцією канцлера, воєводи, трибуналу у Києві, міських судів; законодавчо-дорадчої влади — шля­хетських сеймиків. Усе це мало реалізуватись в ре­зультаті підписання Гадяцького трактату 1658 р. між Гетьманщиною і Польщею.

Та не так сталося, як гадалося. Взаємні уступки, на які, здавалося, пішли в цьому договорі обидві сторони, не задовольнили перш за все войовниче налаштованих польських шляхтичів. Не заспокоїлися і неродовиті українські козаки, а за ними й селяни. Олії у вогонь доливала і Москва. Так що Руське князівство проісну­вало недовго. Як засвідчила історія, Гадяцький договір був тільки новим виданням Зборівської угоди.

У серпні 1658 року почалася війна з Московщи­ною. Першим виступив І. Виговський проти московсь­ких гарнізонів у Києві і на Лівобережжі. Цар погоджу­вався забрати з українських міст залоги (гарнізони), визнати умови Гадяцького договору, надати гетьманові посаду київського воєводи, а старшині підтвердити їх права і вольності. Проте до переговорів не дійшло, а тим часом було вислано в Україну величезне, більш ніж стотисячне військо під проводом князя С. Трубецько-го. Битва українсько-польсько-татарських військ з ро­сіянами відбулася під Конотопом влітку 1659 р. Ви­рішальне значення мало знищення козацькою піхотою вогнем рушниць ворожої кінноти.

Це була перша за багато років воєнна поразка Росії. Склалося вражен­ня, що ця битва надовго визначила стосунки Росії і України на користь останньої.

Однак уміло створена Москвою опозиція політиці І. Виговського в Гетьманщині організувала повстання проти уряду гетьмана. Почалися страхіття громадянсь­кої війни. У ній навіть був забитий селянами між Биховом і Кобижчою біля Ніжина такий славетний мислитель, учений і політичний діяч, як Юрій Неми-рич.

«Одно містечко воює проти другого, син проти батька, батько проти сина — страшне тут твориться вавілонське замішання», — писав про це сучасник тих подій. Цим зуміла скористатись Росія. Знову в Укра­їну послали з військами князя Трубецького, який зай­мав міста і села майже без опору, приводячи населен­ня до присяги на вірність цареві. І. Виговський відсту­пав на Правобережжя, пробував ще змінити ситуацію на свою користь, але не знаходив підтримки серед на­селення України, яке вважало його польським епіго­ном. Восени 1659 р. І. Виговський емігрував до Польщі і скоро був розстріляний поляками за звинуваченням У зраді.

Перше гетьманування Юрія Хмельницького. Сподіваючись, що авторитет роду Хмельницьких допо­може припинити внутрішні конфлікти в державі, ко­зацька старшина обрала гетьманом Богданового сина Юрія Хмельницького (1659-1663 pp.). Російський уряд, який направив в Україну нове військо, примусив мо­лодого гетьмана прийняти ганебні Переяславські статті, начебто взяті боярами з Переяславського договору Б. Хмельницького. За цими статтями в Переяславі, Ніжині, Брацлаві, Умані розташовувались російські гар­нізони разом з воєводами. Утримували їх коштом місце­вого населення. Українські війська залишали Білору­сію. Віднині гетьмана мусили обирати тільки з дозво­лу царя. Росії поверталися всі конотопські трофеї козаків і полонені, а гетьман мав видати всю родину Виговських.

Гетьманові заборонялося займатись зов­нішньою політикою, козацьке керівництво затверд­жувалося Москвою. Розчарований Ю. Хмельницький в жовтні 1660 р. виступив на боці Речі Посполитої. Він допоміг розбити московські війська під Чудно-вом і підписав з Польщею новий договір. Але лівобе­режні полки під командуванням Якима Сомка зали­шилися вірними Росії. Тому вони чинили запеклий опір Ю. Хмельницькому. Безсилий зломити опозицію і припинити внутрішні конфлікти, Ю. Хмельницький на початку 1663 р. зрікся влади і постригся в ченці.

Як бачимо, в середовищі політичної еліти Геть­манщини стався розкол. Яким Сомко так і не зміг скористайсь з усунення Ю. Хмельницького, тому що того ж року на «Чорній Раді» під Ніжином владу за­хопив І. Брюховецький, який не забарився знищити своїх опонентів.

Двовладдя в Гетьманщині. Характерною рисою «руїни» було двовладдя з початку 60-х років, коли геть­маном Лівобережної України був обраний Іван Брю­ховецький (1663-1668 pp.). а Правобережної — Павло Тетеря (1663-1665 pp.). В історичній традиції обидва вони залишилися чужими поплічниками. Перший проводив промосковську політику, віддавши Україну під безпосередню владу царя. Другий тримався чіткої пропольської орієнтації.

Іншою характерною рисою «руїни» був поділ Ук­раїни без відома її гетьманів між Польщею та Росією. За Андрусівським мирним договором 1667 р. Ліво­бережна Україна закріплювалась за Польщею, а Пра­вобережна — за Росією. Ця угода назавжди перекрес­лила переяславські домовленості Б. Хмельницького. Вона глибоко обурила українське громадянство.

Під час одного із збройних виступів козаків І. Брюховець­кий був убитий, а П. Тетеря ще раніше втік до Польщі. Гетьман П. Дорошенко. Уберегти Україну від хао­су та відновити її незалежність спробував гетьман Пра­вобережної України Петро Дорошенко (1666-1676 pp.).

Після Анд русі всь кого миру він виступив проти по­ляків. Щоб привабити на свій бік якомога більше при­хильників, П. Дорошенко поновив усі козацькі звичаї і демократичні засоби управління. А щоб зменшити залежність від всесильних полковників, гетьман підпо­рядкував безпосередньо собі сердюцькі полки. Король Ян Казимір визнав суверенітет Правобережної Украї­ни. Після вбивства І. Брюховецького розгніваним на­товпом Петро Дорошенко був проголошений гетьма­ном і Лівобережної України. За час його перебування на Лівобережжі козаки проголосили гетьманом Пра­вобережжя Петра Суховія, а згодом поляки — М. Ха-ненка. Поки П. Дорошенко приборкував самозванців, залишивши за себе на Лівобережжі Дем'яна Много­грішного (1668-1676 pp.). туди прийшли російські війська і останній змушений був як гетьман присяга­ти на вірність російському цареві.

У черговий раз Україну поділили її сусіди. Надії П. Дорошенка на об'єднання не справдилися. Він звер­нувся за допомогою до третьої сторони — до султана, визнавши турецький протекторат. Більш того, геть­ман у 1672 р. з військом приєднався до величезної турецько-татарської армії, яка відняла у Речі Поспо­литої Поділля. Таким чином, війська П. Дорошенка виступили на турецькому боці й у боротьбі з московсь­ким царем і новим гетьманом Лівобережної України Іваном Самойловичем, що не додало гетьманові Право­бережної України популярності. Звинувачений у роз­дмухуванні громадянської війни в Україні, П. Доро­шенко втратив підтримку козаків і здав свої повнова­ження І. Самойловичу.

Друге гетьманування Ю. Хмельницького. Щоб замінити втраченого П. Дорошенка, турки висунули на гетьмана Правобережної України Юрія Хмельниць­кого. Перед цим Юрій був ченцем і жидичинським архімандритом, три роки просидів у польській тюрмі в Марієнбурзі, ходив походом проти татар і попав при цьому в полон. Шість років він прожив у Константи­нополі. І. П. Крип'якевич приводить приклад правління

Ю. Хмельницького Поділлям, на яке тільки й розпов­сюджувалась його влада: він завів там деспотичний лад, обкладав важкими податками населення — «від дітей, що сьогодні народилися, від правої руки і від лівої ноги, від кожного пальця мито беруть». Історик припускає, що це могли бути приступи божевілля. Не зумівши вдовольнити свої територіальні претензії до Польщі за рахунок України і не потребуючи більше допомоги Ю. Хмельницького, турки стратили його в Кам'янці, на тому ж Поділлі. Дійсно, трагічна доля цієї людини викликає тільки співчуття.

Лівобережний, гетьман Іван Самойлович. В 1669 р. Лівобережна Україна ввійшла до складу Росії, що за­безпечувало їй аахист від нападів турків, татар і по­ляків.

Правда, вони продовжували спустошувати Правобережну Україну, та це Москву поки що не тур­бувало.

Прихильне ставлення до Москви та добрі сто­сунки зі старшиною були підґрунтям політики геть­мана І. Самойловича (1672-1687 pp.). Це був перший гетьман, який отримав можливість правити Гетьман­щиною цілих п'ятнадцять років. Для забезпечення прихильності старшини І. Самойлович щедро розда­вав землі своїм прихильникам. Тим самим він поси­лив зростання родової аристократії на Лівобережній Україні. Як і його попередники, І. Самойлович праг­нув поширити свою владу на всю Україну. Він поси­лив свій контроль над запорожцями і від 1674 р. бо­ровся на боці Росії проти П. Дорошенка і турків. Після поразки спільного з росіянами наступу на Правобе­режну Україну гетьман підтримав масовий перехід українців на Лівобережжя і Слобожанщину.

«Вічний мир», підписаний Польщею і Росією в 1686 p., підтвердив права поляків на Правобереж­жя і підпорядкував Запоріжжя цареві, а не гетьма­нові. Політика Росії ставала все більш антиукраїн­ською'. І. Самойлович зневірився в можливості відстояти інтереси своєї держави. Це було відомо російським урядовцям. Тому, коли в 1687 р. через степові сти­хійні пожежі закінчився невдачею похід на Крим, командувач московського війська князь В. Голіцин звинуватив у цьому гетьмана.

Козацька старшина слухняно скинула І. Самойловича з посади і він був засланий до Сибіру.

Еволюція Гетьманщини під тиском внутрііиніх і зовнішньополітичних обставин. Політичним дов­гожителем виявилась Гетьманщина у складі Росії. На початку державного життя не було різкої межі між козаками і селянами: козаки були зобов'язані військо­вою службою, а селяни — працею. Але з часом землі, які залишилися в Гетьманщині від поляків, почали роз­даватись гетьманами старшині, а з землею — і селян у «звикле послушенство», хоча до цього вони були вільни­ми. Поступово почала наростати соціальна напруга.

Еволюція Гетьманщини була спрямована російським урядом на скорочення суверенітету, а також ліквіда­цію прав і вольностей козацьких. Хабарництво, доноси, наклепи, інтриги стали повсякденним явищем в житті козацької верхівки. Перед урядом Росії вислужувався і отримував посади той, хто першим написав і відіслав донос на сусіда по козацькому уряду. Москва з задово­ленням обмежувала повноваження гетьманів, тим са­мим даючи волю старшинській сваволі. Народні низи, як козацькі, так і селянські, були відсторонені від участі у виборах органів управління. Гетьманщина все більше втрачала свої державницькі прерогативи, все більше прав перебирала на себе Москва.

Ще під час визвольної війни під красивими деко­раціями революції відкрилась виразка, що вже точила український народ — виразка взаємної недовіри між привілейованими і безправними — козаками і хло­пами.

Свідомо ворожими силами для України були сусідні держави, що дивилися на неї, як на свою законну здо­бич. Таких держав було, принаймні, чотири: Польща, Москва, Крим разом з Туреччиною і, як це не див­но, — Запорізька Січ.

Тобто анархію творили не тільки умови двовлад­дя — по два гетьмани одночасно на обох берегах Дніпра.

Анархію збільшувала і Запорізька Січ. У часи хвилювань народних вона ставала на чолі всіх народ­них рухів. За Б. Хмельницького Україна починала нове життя, як політично самостійне цивільне суспіль­ство. Запоріжжя ж продовжувало жити, як воєнна об­щина, що виключала сім'ю. Воно не могло цінувати мирних культурних інтересів — самим своїм ладом Запоріжжя спрямовувалось на боротьбу. Як правило, Запоріжжя завжди ставало на бік Москви і козацької черні проти Польщі і «значних» козаків.

Усе, що відбувається після смерті Б. Хмельницького у політичному житті України, має вигляд якоїсь абсурд­ної гри випадковостей. Поки народ і політики пробу­вали вияснити зміст якого-небудь нового явища, як воно тут-таки щезало під тиском нових обставин, які теж довго не затримувались. Гетьмани, що швидко прихо­дили на заміну один одному, партії, що виникали так швидко, як і щезали, різні впливи, походи, битви і мир­не залагодження справ, угоди і компроміси — від них аж в очах мерехтіло у сучасників тих подій. Врешті-решт все валилось у безвість, забираючи з собою по­літичну цілісність і самобутність України.

Б. Хмельницький склав союз з Росією, підписавши «Березневі статті». Цей союз, як показав час, в даних обставинах призвів до такого співробітництва, до тако­го злиття, яке легше було створити, ніж потім розі­рвати. Якщо гетьман намагався утримати за актом приєднання вид договору, то незламна наполегливість московських дипломатів зуміла нав'язати йому харак­тер царської милості.

Уже через рік після смерті Б. Хмельницького І. Ви-говський розірвав союз з Москвою, підписав «Гадяцькі статті», тобто федеративний союз з Польщею. А ще через рік він втік до Польщі.

Через п'ятнадцять років після Хмельницького ук­раїнці спробували вирішити питання про московсь­ких воєвод і ратних людей в українських містах, але Москва навіть мови не дозволила вести про це.

Більша частина українського панства прагнула до автономії, в якій вона була вихована. Окремі ж впли­вові особи тяглися до Москви. У правлячих колах ко­зацької старшини створилась деморалізуюча атмосфе­ра, де інтрига, наклеп, підлабузництво перед Москвою стали могутньою зброєю у боротьбі за владу. Це було тільки на руку Москві. Українська козацька старши­на першою завдала удару автономії України, віддав­ши свого виборного гетьмана Д. Многогрішного на суд Москви.

Другий удар ця старшина завдала, коли попро­сила дозволу у Москви провести вибори гетьмана не на зборах усіх козаків — «Чорній раді», а тільки «знач­них», та ще й не на території Гетьманщини, а поза нею, між Конотопом і Путивлем. Всього за чверть віку після Б. Хмельницького «Руїна» Правобережжя України до­сягла апогею. Подільське, Брацлавське і Київське воє­водства — перли польської корони,— були перетво­рені в пустку.

«Не маш любви, не маш згоди,

Од Жовтої взявши Води

През незгоду всі пропали,

Самі себе звоювали!», —

писав І. Мазепа в своїй «Думі», підкреслюючи, що не так через зовнішні причини, як через громадянську війну Україна після Б. Хмельницького так і не змог­ла закріпити його успіху в побудові незалежної дер­жави.