ГАЛИЧИНА І ПРАВОБЕРЕЖНА УКРАЇНА У XVIII ст

Гніт польського права в Галичині зовсім знедолив український народ. Тільки греко-католbцька церква не виправдала надій польського уряду за допомогою унії покатоличити і полонізувати українців краю. Збе­рігаючи свою мову і спільний з православними обряд, греко-католики сприяли розвиткові національної куль­тури. Це особливо яскраво проявилось уже в середині XVIII ст., коли греко-католицька церква стає єдиним оплотом українських національних традицій. Тільки мешканці Карпат зберегли завдяки своєму розташу­ванню залишки волелюбства і схильність та здатність до протесту проти своїх пригноблювачів.

Опришки (від лат. «opressor» — порушник, знищу­вач). Окрім природних територіальних умов з непри­ступними горами і лісовими хащами, куди можна було сховатись від влади, бунтівливому населенню сприяло і його прикордонне положення між Угорщиною і Мол­давією (Волощиною). Переслідувачі не мали права пе­реходити кордони, за які ховались бунтівники. Гуцу­ли взагалі, звикаючи з дитинства до зброї, легко вступали в невеликі ватаги лісових розбійників. При чому ці загони діяли не тільки в себе дома, айв Угор­щині чи в Волощині. Спосіб життя і мораль їх була такими, що кожний гуцул вважав за честь побувати в опришках, хоча б трохи. В основі організації оп­ришків лежав той же принцип козацького братства.

Опришки діяли на пограниччі трьох держав — Польщі, Угорщини і Молдавії. Перша згадка про оп­ришків датується 1529 р. У їх діяльності виділяється три періоди. Перший охоплює XVI-XVII ст., коли оп­ришки діяли в окремих районах галицького Покуття, Сяниччині, Перемишлянщині та Поділлі. Другий пері­од — від кінця XVII ст., коли посилилась панщина в Галичині, на Буковині і Закарпатті. Відомими ватаж­ками були Руснак, Орос, в кінці XVII ст. — Нестор, на початку XVIII ст. — Писклявий. Вершиною руху оп­ришків були 1738-59 pp., коли на чолі їх стояли Дов-буш, Бойчук та інші, а дії опришків охоплювали знач­ну частину галицького Прикарпаття, Буковини й Закарпаття. Третій, період — кінець XVIII — перша половина XIX ст., коли рух опришків посилився че­рез примусову рекрутчину та збільшення податків.

Гайдамаччина.

Якими непримиренними були су­перечності між верхами і низами українського су­спільства, показали соціальні рухи в першій половині XVIII ст. на Правобережній Україні під назвою Гай­дамаччини. Народні маси, для яких прикладом волі залишались козаки, із зброєю в руках боролись проти поневолення. Учасниками гайдамацьких виступів були переважно незаможні селяни, що втікали від своїх панів, : робітники з ґуралень, млинів та панських фільварків. До повстанців приставали також міщани, дрібна шляхта, поповичі, а гайдамакам симпатизували в широких масах населення. Гайдамаки збирались в невеликі ва­таги, що дозволяло їм легко уникати боїв з великими військовими підрозділами польської армії. Навіть найбільші з них, що складались з двох-трьох сотень, попередньо заславши розвідку, блискавично наскаку­вали на панські маєтки і багаті містечка, грабували і вбивали їх мешканців.

Перше велике повстання гайдамаків почалося в 1734 p., коли російська армія разом з гетьманськими полками ввійшла на Правобережжя для підтримки кан­дидатури Августа III. Гайдамацький рух зародився на

Київщині і розповсюдився на Поділля. Тут його очо­лив козак Верлян, сотник надвірної міліції князів Лю-бомирських. Верлян посилався на грамоту імператриці Ганни, яка нібито наказувала нищити ляхів. Загони Верляна діяли аж під Львовом і зайняли Броди. По­встання тривало кілька років, поки загони повстанців не були розбиті польськими військами. Сотник Вер­лян утік з невеликою ватагою своїх прихильників. Доля його залишилась невідомою. Як завжди, у приборканні повстання був винен зрадник, козак Сава Чалий, якого потім його ж товариші вбили.

Коліївщина. Більш широкого за розмахом і силою подій, за кількістю учасників і територією розповсюд­ження була Коліївщина. Почалось повстання в 1768 р. У повстанні соціальні мотиви тісно переплітались з релігійними. Польська влада досить послідовно і жор­стоко намагалась знищити на Правобережжі право­слав'я разом з його носіями. Оборону православної цер­кви організував ігумен Мотронинського монастиря Мельхиседек Значко-Яворський. Своїми поїздками і письмовими зверненнями ігумен підтримував у на­роді віру і надію на звільнення від польської неволі, а його тісні зв'язки з Січчю це підтверджували. Більш того, Мельхиседек добився від Катерини II обіцянки втрутитися в справу православних у Польщі.

Саме тоді польська шляхта, ігноруючи заходи свого уряду зі стабілізації становища в країні, організувала конфедерацію в Барі проти короля. Воєнні дії конфе­дератів супроводжувались розправами над україн­ським і білоруським населенням і були поштовхом до початку Коліївщини. Останній король Речі Поспо­литої Станіслав Август Понятовський, не маючи дос­татньо сил для боротьби з бунтівливою шляхтою, звер­нувся за допомогою до Росії. На Правобережну Україну вступив корпус генерала М. Кречетнікова.

Гайдамаки розраховували на підтримку російсь­ких військ.

На перше місце серед ватажків повстанців вийшов послушник Мотронинського монастиря козак Максим Залізняк. Наступаючи на Умань на чолі ба­гатотисячного загону, М. Залізняк взяв по дорозі Жа-ботин, Смілу, Черкаси, Корсунь, Канів, Богуслав, Ли-сянку. У самій Умані на початку облоги на бік по­встанців перейшов сотник надвірної міліції Іван Гонта. Тому Умань була швидко захоплена гайдамаками, а ЇЇ населення: шляхту, ксьондзів, уніатських попів, арен-дарів було вирізано, як тоді казали, до ноги. В таких надзвичайно гострих формах виявилась тут ненависть поневоленого народу до своїх гнобителів. Як писав Т. Шевченко:

Горить Сміла, Смілянщина Кров'ю підпливає. Горить Корсунь, горить Канів, Чигирин, Черкаси.

Гайдамаки виступили з широкими планами оста­точного звільнення України від поляків. Максима За­лізняка було проголошено гетьманом, а Івана Ґонту — уманським полковником. Та їм не вдалося організу­вати повстанців в одну армію. До того ж не виправ­далась надія на Росію. Генерал М. Кречетніков спо­чатку ніби симпатизував гайдамакам, а потім заманив їх у свою резиденцію на бенкет і під час урочистої зустрічі заарештував, і віддав їх польським властям. Як бачимо, в основі всіх соціальних конфліктів ле­жать підлість і зрада.

Івана Ґонту було піддано жорстоким тортурам, а потім страчено. Польські суди в Кодні і Сербах надзвичайно люто розправились з захопленими в по­лон гайдамаками. Навіть сам Потоцький обурював­ся несамовитою поведінкою польських судів і помс­тою шляхти. Максима Залізняка спочатку засудили на смерть, а під час виконання вироку за таємною вказівкою смерть йому замінили довічною каторгою в Сибіру.

Показовою є доля сотника Івана Ґонти. Завдяки хисту, здібностям і

старанності ця людина селянського походження добилась майна як сотник надвірної міліції. Забезпеченість з деяким ореолом привілейо­ваності серед безвихідно важкого стану всього народу вигідно вирізняла таких людей - А попереду мріла віддалена приманка шляхетства, .якою інколи обдаро­вували видатних осіб за вірну службу. Усе це до пев­ної міри гарантувало відданість такого надвірного ко­зака своєму панові. І козак цей демонстрував відда­ність рівно до тієї миті, поки не захоплював його вибух народного обурення, змішуючи з масою в загальному почутті ненависті і злості. Такий момент повторював­ся в Україні протягом XVIII ст. два рази.

Дехто з істориків відкидає сам термін «Коліївщи­на» як придуманий польсько-шляхетською історіо­графією. До них відноситься Г. Ю. Храбан. У своїй монографії «Спалах гніву народного (Антифеодальне, народно-визвольне повстання на Правобережній Ук­раїні у 1768-1769 pp.)»—K., 1989.— автор здійснює спробу спростувати низку уявлень про Коліївщину, що склалися. Так, Г. Ю. Храбан визначає рух народних мас України під керівництвом М. Залізняка і його соратників, як добре організоване велике антифеодаль­не, національно-визвольне повстання. Воно мало свої певні політичні цілі.

Автор заперечує доцільність ото­тожнювання цього повстання з такою стихійною фор­мою класового протесту мас, як гайдамаччина.

Час Ко­ліївщини він продовжує до початку 1769 року.

Остаточна ліквідація української автономії. Після звільнення з посади гетьмана К. Розумовського вся повнота влади в Гетьманщині зосередилась в ру­ках наступної Малоросійської колегії на чолі з гра­фом П. Рум'янцевим. Упродовж двадцяти років граф уміло проводив реформи, спрямовані на поступове пере­творення Гетьманщини в частину Російської імперії. П. Рум'янцев провів загальну ревізію земельної влас­ності. Натуральні повинності, як феодальна форма експ­луатації, були замінені грошовим податком. У 1765 р. був ліквідований полковий устрій Гетьманщини. П'ять уже названих слобідських полків підлягали не гетьма­нові, а бєлгородському воєводі.

Реформи графа П. Рум'янцева припинились з по­чатком війни Росії з Туреччиною. Знову стали потрібні Росії козацькі полки. В результаті підписання Кючук-Кайнарджайського миру 1774 р. Росія отримала вихід до Чорного моря на території між Дніпром і Півден­ним Бугом. Ізольоване від материкової частини Ук­раїни Кримське ханство фактично опинилось під про­текторатом Росії. Це дало Росії можливість і підстави для ліквідації Запорізької Січі.

Ліквідація царизмом Запорізької Січі. За планом, розробленим новоросійським генерал-губернатором Г. Потьомкіним, почалась операція проти козаків. На зворотньому шляху з театру воєнних дій, де Росія от­римала перемогу над Туреччиною, генерал П. Теке-лій на чолі більш ніж 100-тисячного війська влітку 1775 р. оточив і захопив Січ. За ультиматумом П. Те-келія старшинська рада Січі здала прапори, клейноди, скарбницю і архів військової канцелярії, які відпра­вили до Петербурга. Усі будівлі Січі, окрім фортифі­каційних споруд, були зруйновані. Верхівка козаць­кої старшини була репресована. Останнього кошового отамана Запорізької Січі Петра Калнишевського зас­лали в Соловецький монастир, де він просидів «на сми­ренні» в камері-одиночці 25 років. Коли йому ви­повнилось 110 років, він попав під амністію. Проте П. Калнишевський не захотів повертатись на батьків­щину, де на нього вже ніхто не чекав. У віці 112 років він помер і був похований на Соловках.

Тільки через два місяці з'явився царський мані­фест про ліквідацію Запорізької Січі. У ньому було сказано, що «Сечь Запорожская вконец уже разруше­на, со изстреблением на будущее время и самого на­звания запорожских Козаков...». Насамкінець Катери­на II з задоволенням констатувала, «что нет теперь более Сечи Запорожской в политическом ея уродстве, следовательно же и Козаков сего имени».

Ліквідація Запорізької Січі відкрила широкі мож­ливості перед царизмом в подальшій колонізації Ук­раїни.

Так, у 1782 р. в Лівобережній Україні було по­ширено «Учреждение для управления губерний», за яким Україна перетворювалась на звичайну губернію. У 1783 р. був виданий указ про заборону вільних се­лянських переходів в Лівобережній і Слобідській Ук­раїні. В цьому ж році козацькі полки були перетво­рені в регулярні кінні підрозділи російської армії.

На час ліквідації автономії Гетьманщини в 1783 p., тобто через 136 років після Зборівської угоди 1649 p., вільних військових посполитих в Україні вже майже не було. При цьому маєтки роздавались головним чи­ном «у чність», а не «на раю». У XVIII ст. в Росії закінчується процес створення абсолютної монархії, посилюється кріпосницьке гноблення. Цей гніт особ­ливо почали відчувати на собі українські селяни і на­віть частина козаків.

Про силу і могутність Російської імперії в цей час свідчать її воєнні успіхи. У той час, коли Росія воюва­ла зразу на два фронти — з Польщею і з Туреччиною, в імперії спалахнуло селянське повстання під прово­дом О. Пугачова, з яким уряд успішно впорався. Так само переможно для Росії скінчилися вказані війни. Одночасно з цими воєнними кампаніями Росія встиг­ла ліквідувати Запорізьку Січ.

Повстання селян в с. Турбаях. Боротьба поневоле­них трудящих мас Лівобережної України проти фео­дал ьн о-к рі посни цького гноблення добре прослідковуєть-ся на прикладі повстання в с. Турбаях (1789-1793 pp.). Історія цього села була типовою для багатьох сіл Ліво­бережжя. У Турбаях наочно проявились ті заходи, за допомогою яких українська старшина збільшувала своє землеволодіння, закріпачувала селян і козаків.

Село до 1711 р. не було покріпаченим. Серед його жителів залишилось чимало колишніх реєстрових ко­заків і тому всі селяни вважали себе вільними козака­ми. У 1711 р. миргородський полковник, а пізніше існувало 38 куренів, влада виборного кошового, своя православна церква тощо.

У 1778 р. козаки були прийняті в турецьке піддан­ство (старшина присяглася на вірність султанові).

Тим часом російський уряд давно вже тривожився з приводу існування поза Росією такого вільного військового формування, уламка Запорізької Січі. Тому росіяни почали закликати задунайських козаків пе­рейти під юрисдикцію російського царя. У 1828 p., під час російсько-турецької війни, росіяни змогли пе­реманити до себе кошового отамана Йосипа Гладкого, який, забравши клейноди і військовий скарб, перейшов на російський бік з невеликою групою прихильників (з 500 козаків). Унаслідок зради Й. Гладкого турки зруйнували Задунайську Січ, частину козаків вирізали, решту — дві тисячі — ув'язнили. Як війна скінчилась, останніх відпустили за Дунай, та про козаччину не було вже й мови. Розбиті козаки вже не змогли відновити організоване життя. Та їх нащадки ще й досі живуть в Добруджі.

Азовське козацтво. Після активної участі козаків Й. Гладкого у війні Росії з Туреччиною 1828-1829 pp. з них було утворено Окреме запорізьке військо. В 1831 р. воно було переіменоване в Азовське козацьке військо.

Його розселили між Бердянськом і Маріуполем на уз­бережжі Азовського моря в Катеринославській губернії. Азовське козацтво разом з сім'ями складало біля б тис. осіб. В обов'язок козацтва входило спостереження за східним узбережжям Чорного моря за допомогою збройної флотилії з дрібних суден. У другій половині XIX ст. козаки з сім'ями були перетворені в селян.

Бузьке козацьке військо. Росія не покидала спроб використати козацтво як військову силу. У бойових діях російсько-турецької війни 1787-1791 pp. прийма­ло участь козаче військо, сформоване з бувших запо­рожців. Ще в 1783 р. за дорученням уряду А. Голова­тий з помічниками організував полк «Вірних козаків». Кіш був поставлений в урочище Васильків біля Дністровського лиману. Так, у 1784 р. було сформовано Вузьке козацтво, яке одержало землі від Катери­ни II між Дністром і Бугом. В 1784 р. там було 12 тис. козаків. «Військо вірних козаків» згодом було пере-іменовано в Чорноморське козацьке військо. Кошо­вим став Сидір Білий, сухопутними військами коман­дував Захар Чепіга, а козачою флотилією — Антон Го­ловатий. Підкорялось військо Г. Потьомкіну, який отримав титул «Великий гетьман козачих військ».

Козакам дозволили поселитися на нових землях. Було створено три паланки: Кінбурнську, Березанську і Сло-бодзейську. Адміністративним центром було м. Сло-бодзея. Війську знову віддали клейноди «Нової Січі».

Та після війни, в 1792 p., Чорноморське козацтво пе­реселили на правий берег Кубані і з'єднали з лінійним козацьким військом. Там було засновано 40 курінних селищ. Центром Чорноморського війська став Катери-нодар. У 1860 р. уряд об'єднав Чорноморське і Кавказьке військо, і це об'єднання дістало назву Кубанського ко­зачого війська. Останнє було єдиними козачим фор­муванням, яке існувало ще в 1917 р. і мало деяку, дуже обмежену, автономію.

загрузка...