Галичина і правобережна Україна у XVIII ст

Гніт польського права в Галичині зовсім знедолив український народ. Тільки греко-католbцька церква не виправдала надій польського уряду за допомогою унії покатоличити і полонізувати українців краю. Зберігаючи свою мову і спільний з православними обряд, греко-католики сприяли розвиткові національної культури. Це особливо яскраво проявилось уже в середині XVIII ст., коли греко-католицька церква стає єдиним оплотом українських національних традицій. Тільки мешканці Карпат зберегли завдяки своєму розташуванню залишки волелюбства і схильність та здатність до протесту проти своїх пригноблювачів.

Опришки (від лат. «opressor» — порушник, знищувач). Окрім природних територіальних умов з неприступними горами і лісовими хащами, куди можна було сховатись від влади, бунтівливому населенню сприяло і його прикордонне положення між Угорщиною і Молдавією (Волощиною). Переслідувачі не мали права переходити кордони, за які ховались бунтівники. Гуцули взагалі, звикаючи з дитинства до зброї, легко вступали в невеликі ватаги лісових розбійників. При чому ці загони діяли не тільки в себе дома, айв Угорщині чи в Волощині. Спосіб життя і мораль їх була такими, що кожний гуцул вважав за честь побувати в опришках, хоча б трохи. В основі організації опришків лежав той же принцип козацького братства.

Опришки діяли на пограниччі трьох держав — Польщі, Угорщини і Молдавії. Перша згадка про опришків датується 1529 р. У їх діяльності виділяється три періоди. Перший охоплює XVI-XVII ст., коли опришки діяли в окремих районах галицького Покуття, Сяниччині, Перемишлянщині та Поділлі. Другий період — від кінця XVII ст., коли посилилась панщина в Галичині, на Буковині і Закарпатті. Відомими ватажками були Руснак, Орос, в кінці XVII ст. — Нестор, на початку XVIII ст. — Писклявий. Вершиною руху опришків були 1738-59 pp., коли на чолі їх стояли Дов-буш, Бойчук та інші, а дії опришків охоплювали значну частину галицького Прикарпаття, Буковини й Закарпаття. Третій, період — кінець XVIII — перша половина XIX ст., коли рух опришків посилився через примусову рекрутчину та збільшення податків.

Гайдамаччина.

Якими непримиренними були суперечності між верхами і низами українського суспільства, показали соціальні рухи в першій половині XVIII ст. на Правобережній Україні під назвою Гайдамаччини. Народні маси, для яких прикладом волі залишались козаки, із зброєю в руках боролись проти поневолення. Учасниками гайдамацьких виступів були переважно незаможні селяни, що втікали від своїх панів, : робітники з ґуралень, млинів та панських фільварків. До повстанців приставали також міщани, дрібна шляхта, поповичі, а гайдамакам симпатизували в широких масах населення. Гайдамаки збирались в невеликі ватаги, що дозволяло їм легко уникати боїв з великими військовими підрозділами польської армії. Навіть найбільші з них, що складались з двох-трьох сотень, попередньо заславши розвідку, блискавично наскакували на панські маєтки і багаті містечка, грабували і вбивали їх мешканців.

Перше велике повстання гайдамаків почалося в 1734 p., коли російська армія разом з гетьманськими полками ввійшла на Правобережжя для підтримки кандидатури Августа III. Гайдамацький рух зародився на

Київщині і розповсюдився на Поділля. Тут його очолив козак Верлян, сотник надвірної міліції князів Лю-бомирських. Верлян посилався на грамоту імператриці Ганни, яка нібито наказувала нищити ляхів. Загони Верляна діяли аж під Львовом і зайняли Броди. Повстання тривало кілька років, поки загони повстанців не були розбиті польськими військами. Сотник Верлян утік з невеликою ватагою своїх прихильників. Доля його залишилась невідомою. Як завжди, у приборканні повстання був винен зрадник, козак Сава Чалий, якого потім його ж товариші вбили.

Коліївщина. Більш широкого за розмахом і силою подій, за кількістю учасників і територією розповсюдження була Коліївщина. Почалось повстання в 1768 р. У повстанні соціальні мотиви тісно переплітались з релігійними. Польська влада досить послідовно і жорстоко намагалась знищити на Правобережжі православ'я разом з його носіями. Оборону православної церкви організував ігумен Мотронинського монастиря Мельхиседек Значко-Яворський. Своїми поїздками і письмовими зверненнями ігумен підтримував у народі віру і надію на звільнення від польської неволі, а його тісні зв'язки з Січчю це підтверджували. Більш того, Мельхиседек добився від Катерини II обіцянки втрутитися в справу православних у Польщі.

Саме тоді польська шляхта, ігноруючи заходи свого уряду зі стабілізації становища в країні, організувала конфедерацію в Барі проти короля. Воєнні дії конфедератів супроводжувались розправами над українським і білоруським населенням і були поштовхом до початку Коліївщини. Останній король Речі Посполитої Станіслав Август Понятовський, не маючи достатньо сил для боротьби з бунтівливою шляхтою, звернувся за допомогою до Росії. На Правобережну Україну вступив корпус генерала М. Кречетнікова.

Гайдамаки розраховували на підтримку російських військ.

На перше місце серед ватажків повстанців вийшов послушник Мотронинського монастиря козак Максим Залізняк. Наступаючи на Умань на чолі багатотисячного загону, М. Залізняк взяв по дорозі Жа-ботин, Смілу, Черкаси, Корсунь, Канів, Богуслав, Ли-сянку. У самій Умані на початку облоги на бік повстанців перейшов сотник надвірної міліції Іван Гонта. Тому Умань була швидко захоплена гайдамаками, а ЇЇ населення: шляхту, ксьондзів, уніатських попів, арен-дарів було вирізано, як тоді казали, до ноги. В таких надзвичайно гострих формах виявилась тут ненависть поневоленого народу до своїх гнобителів. Як писав Т. Шевченко:

Горить Сміла, Смілянщина Кров'ю підпливає. Горить Корсунь, горить Канів, Чигирин, Черкаси.

Гайдамаки виступили з широкими планами остаточного звільнення України від поляків. Максима Залізняка було проголошено гетьманом, а Івана Ґонту — уманським полковником. Та їм не вдалося організувати повстанців в одну армію. До того ж не виправдалась надія на Росію. Генерал М. Кречетніков спочатку ніби симпатизував гайдамакам, а потім заманив їх у свою резиденцію на бенкет і під час урочистої зустрічі заарештував, і віддав їх польським властям. Як бачимо, в основі всіх соціальних конфліктів лежать підлість і зрада.

Івана Ґонту було піддано жорстоким тортурам, а потім страчено. Польські суди в Кодні і Сербах надзвичайно люто розправились з захопленими в полон гайдамаками. Навіть сам Потоцький обурювався несамовитою поведінкою польських судів і помстою шляхти. Максима Залізняка спочатку засудили на смерть, а під час виконання вироку за таємною вказівкою смерть йому замінили довічною каторгою в Сибіру.

Показовою є доля сотника Івана Ґонти. Завдяки хисту, здібностям і

старанності ця людина селянського походження добилась майна як сотник надвірної міліції. Забезпеченість з деяким ореолом привілейованості серед безвихідно важкого стану всього народу вигідно вирізняла таких людей - А попереду мріла віддалена приманка шляхетства, .якою інколи обдаровували видатних осіб за вірну службу. Усе це до певної міри гарантувало відданість такого надвірного козака своєму панові. І козак цей демонстрував відданість рівно до тієї миті, поки не захоплював його вибух народного обурення, змішуючи з масою в загальному почутті ненависті і злості. Такий момент повторювався в Україні протягом XVIII ст. два рази.

Дехто з істориків відкидає сам термін «Коліївщина» як придуманий польсько-шляхетською історіографією. До них відноситься Г. Ю. Храбан. У своїй монографії «Спалах гніву народного (Антифеодальне, народно-визвольне повстання на Правобережній Україні у 1768-1769 pp.)»—K., 1989.— автор здійснює спробу спростувати низку уявлень про Коліївщину, що склалися. Так, Г. Ю. Храбан визначає рух народних мас України під керівництвом М. Залізняка і його соратників, як добре організоване велике антифеодальне, національно-визвольне повстання. Воно мало свої певні політичні цілі.

Автор заперечує доцільність ототожнювання цього повстання з такою стихійною формою класового протесту мас, як гайдамаччина.

Час Коліївщини він продовжує до початку 1769 року.

Остаточна ліквідація української автономії. Після звільнення з посади гетьмана К. Розумовського вся повнота влади в Гетьманщині зосередилась в руках наступної Малоросійської колегії на чолі з графом П. Рум'янцевим. Упродовж двадцяти років граф уміло проводив реформи, спрямовані на поступове перетворення Гетьманщини в частину Російської імперії. П. Рум'янцев провів загальну ревізію земельної власності. Натуральні повинності, як феодальна форма експлуатації, були замінені грошовим податком. У 1765 р. був ліквідований полковий устрій Гетьманщини. П'ять уже названих слобідських полків підлягали не гетьманові, а бєлгородському воєводі.

Реформи графа П. Рум'янцева припинились з початком війни Росії з Туреччиною. Знову стали потрібні Росії козацькі полки. В результаті підписання Кючук-Кайнарджайського миру 1774 р. Росія отримала вихід до Чорного моря на території між Дніпром і Південним Бугом. Ізольоване від материкової частини України Кримське ханство фактично опинилось під протекторатом Росії. Це дало Росії можливість і підстави для ліквідації Запорізької Січі.

Ліквідація царизмом Запорізької Січі. За планом, розробленим новоросійським генерал-губернатором Г. Потьомкіним, почалась операція проти козаків. На зворотньому шляху з театру воєнних дій, де Росія отримала перемогу над Туреччиною, генерал П. Теке-лій на чолі більш ніж 100-тисячного війська влітку 1775 р. оточив і захопив Січ. За ультиматумом П. Те-келія старшинська рада Січі здала прапори, клейноди, скарбницю і архів військової канцелярії, які відправили до Петербурга. Усі будівлі Січі, окрім фортифікаційних споруд, були зруйновані. Верхівка козацької старшини була репресована. Останнього кошового отамана Запорізької Січі Петра Калнишевського заслали в Соловецький монастир, де він просидів «на смиренні» в камері-одиночці 25 років. Коли йому виповнилось 110 років, він попав під амністію. Проте П. Калнишевський не захотів повертатись на батьківщину, де на нього вже ніхто не чекав. У віці 112 років він помер і був похований на Соловках.

Тільки через два місяці з'явився царський маніфест про ліквідацію Запорізької Січі. У ньому було сказано, що «Сечь Запорожская вконец уже разрушена, со изстреблением на будущее время и самого названия запорожских Козаков...». Насамкінець Катерина II з задоволенням констатувала, «что нет теперь более Сечи Запорожской в политическом ея уродстве, следовательно же и Козаков сего имени».

Ліквідація Запорізької Січі відкрила широкі можливості перед царизмом в подальшій колонізації України.

Так, у 1782 р. в Лівобережній Україні було поширено «Учреждение для управления губерний», за яким Україна перетворювалась на звичайну губернію. У 1783 р. був виданий указ про заборону вільних селянських переходів в Лівобережній і Слобідській Україні. В цьому ж році козацькі полки були перетворені в регулярні кінні підрозділи російської армії.

На час ліквідації автономії Гетьманщини в 1783 p., тобто через 136 років після Зборівської угоди 1649 p., вільних військових посполитих в Україні вже майже не було. При цьому маєтки роздавались головним чином «у чність», а не «на раю». У XVIII ст. в Росії закінчується процес створення абсолютної монархії, посилюється кріпосницьке гноблення. Цей гніт особливо почали відчувати на собі українські селяни і навіть частина козаків.

Про силу і могутність Російської імперії в цей час свідчать її воєнні успіхи. У той час, коли Росія воювала зразу на два фронти — з Польщею і з Туреччиною, в імперії спалахнуло селянське повстання під проводом О. Пугачова, з яким уряд успішно впорався. Так само переможно для Росії скінчилися вказані війни. Одночасно з цими воєнними кампаніями Росія встигла ліквідувати Запорізьку Січ.

Повстання селян в с. Турбаях. Боротьба поневолених трудящих мас Лівобережної України проти феодал ьн о-к рі посни цького гноблення добре прослідковуєть-ся на прикладі повстання в с. Турбаях (1789-1793 pp.). Історія цього села була типовою для багатьох сіл Лівобережжя. У Турбаях наочно проявились ті заходи, за допомогою яких українська старшина збільшувала своє землеволодіння, закріпачувала селян і козаків.

Село до 1711 р. не було покріпаченим. Серед його жителів залишилось чимало колишніх реєстрових козаків і тому всі селяни вважали себе вільними козаками. У 1711 р. миргородський полковник, а пізніше існувало 38 куренів, влада виборного кошового, своя православна церква тощо.

У 1778 р. козаки були прийняті в турецьке підданство (старшина присяглася на вірність султанові).

Тим часом російський уряд давно вже тривожився з приводу існування поза Росією такого вільного військового формування, уламка Запорізької Січі. Тому росіяни почали закликати задунайських козаків перейти під юрисдикцію російського царя. У 1828 p., під час російсько-турецької війни, росіяни змогли переманити до себе кошового отамана Йосипа Гладкого, який, забравши клейноди і військовий скарб, перейшов на російський бік з невеликою групою прихильників (з 500 козаків). Унаслідок зради Й. Гладкого турки зруйнували Задунайську Січ, частину козаків вирізали, решту — дві тисячі — ув'язнили. Як війна скінчилась, останніх відпустили за Дунай, та про козаччину не було вже й мови. Розбиті козаки вже не змогли відновити організоване життя. Та їх нащадки ще й досі живуть в Добруджі.

Азовське козацтво. Після активної участі козаків Й. Гладкого у війні Росії з Туреччиною 1828-1829 pp. з них було утворено Окреме запорізьке військо. В 1831 р. воно було переіменоване в Азовське козацьке військо.

Його розселили між Бердянськом і Маріуполем на узбережжі Азовського моря в Катеринославській губернії. Азовське козацтво разом з сім'ями складало біля б тис. осіб. В обов'язок козацтва входило спостереження за східним узбережжям Чорного моря за допомогою збройної флотилії з дрібних суден. У другій половині XIX ст. козаки з сім'ями були перетворені в селян.

Бузьке козацьке військо. Росія не покидала спроб використати козацтво як військову силу. У бойових діях російсько-турецької війни 1787-1791 pp. приймало участь козаче військо, сформоване з бувших запорожців. Ще в 1783 р. за дорученням уряду А. Головатий з помічниками організував полк «Вірних козаків». Кіш був поставлений в урочище Васильків біля Дністровського лиману. Так, у 1784 р. було сформовано Вузьке козацтво, яке одержало землі від Катерини II між Дністром і Бугом. В 1784 р. там було 12 тис. козаків. «Військо вірних козаків» згодом було пере-іменовано в Чорноморське козацьке військо. Кошовим став Сидір Білий, сухопутними військами командував Захар Чепіга, а козачою флотилією — Антон Головатий. Підкорялось військо Г. Потьомкіну, який отримав титул «Великий гетьман козачих військ».

Козакам дозволили поселитися на нових землях. Було створено три паланки: Кінбурнську, Березанську і Сло-бодзейську. Адміністративним центром було м. Сло-бодзея. Війську знову віддали клейноди «Нової Січі».

Та після війни, в 1792 p., Чорноморське козацтво переселили на правий берег Кубані і з'єднали з лінійним козацьким військом. Там було засновано 40 курінних селищ. Центром Чорноморського війська став Катери-нодар. У 1860 р. уряд об'єднав Чорноморське і Кавказьке військо, і це об'єднання дістало назву Кубанського козачого війська. Останнє було єдиними козачим формуванням, яке існувало ще в 1917 р. і мало деяку, дуже обмежену, автономію.