Буття суспільне

Буття суспільне, суспільне буття — реальний процес життєдіяльності людей. Звичайно розглядалось у співвідношенні із суспільною свідомістю.

Поняття «Буття суспільне» до Карла Маркса фактично не вживалося. Природа, клімат, народонаселення, середовище, що оточує людину, — все розглядалось як визначальне щодо свідомості її. Маркс, критикуючи зведення суспільного буття окремо до природного або ж політичного чи духовного життя, вводить для його позначення термін «соціальне життя». Для Маркса буття суспільне є матеріальним природноісторичним процесом, де природні умови перетворюються на суспільні, історичні умови виробництва; ці історичні, тобто суспільні, умови визначають не лише свідомість, а й усе життя людей, усі суспільні відносини їх.

Специфічність суспільного буття полягає в його соціально-історичній визначеності, яка охоплює суспільну практику, предметну діяльність, різноманітні історичні зв'язки і особливі форми духовної Діяльності, цілепокладання, опанування й розвиток культури минулого, проектування майбутнього, самосвідомість тощо. Різні типи детермінованості людської діяльності (природні, соціальні, історичні, психічні) становлять особливу ієрархію, в якій складніші надбудовувалися над простішими і впливали на них. Буття суспільне— не тільки зовнішня, а й предметноперетворювальна людська діяльність, внаслідок якої ця реальність переходить, з одного боку, в предметні форми олюдненої дійсності, а з іншого — в практичнодуховні й теоретичні способи її освоєння.

Упродовж тривалого часу буття суспільне ототожнювалося з державою, хоч уже Платон формулює парадигму, що відкриває можливості їх розрізнення, пов'язуючи необхідність у державі з явно «неполітичними» потребами людини. Методологічно вирішальну роль відіграє певна аналогія між структурою організованого суспільства, держави та людини; індивідуальної людської душі й «душі суспільства» (держава — певним чином «макрос антропос» — «величезна людина»).

Ця ідея розвинута Арістотелем, який осмислює з погляду «влади», «панування» не тільки його макро, а й мікроструктуру. Основний тип соціального зв'язку для нього — «панування — підкорення». Однак в Арістотеля є й інша конструкція соціальних зв'язків, де на першому плані — етичні відносини дружби. Для XVII—XVIII ст. характерні два підходи: відповідно до першого це — штучне утворення, що дисонує з природними нахилами людей і є виявом необхідності; для другого підходу є розвитком і виявом природжених потягів і почуттів людини — виявом свободи.

І. Кант пов'язує суспільне буття з ідеєю людства, взятого в історичному розвитку, що постає як розгорнутий у часі процес виховання людського роду. Для Гегеля буття суспільне, складається з сім'ї (моральної сфери), громадянського суспільства (системи всебічної залежності) й держави як здійснення свободи, О. Конт розглядає суспільне буття за аналогією до біологічного організму взагалі, звідси й послідовне наголошення на необхідності розглядати всі соціальні явища у зв'язку із «загальним станом цивілізації», інтерес до функціональної диференціації соціального організму. Під час спроб визначити суспільне буття таким чином, щоб під нього можна було підлаштувати будьякі історичні типи суспільства, це поняття в західній соціології тлумачиться дедалі абстрактніше — під нього підпадає будьякий соціальний зв'язок. Екзистенціалізм зводить буття суспільне до індивідуального буття й намагається виокремити зв'язок індивідуальної людини з її середовищем у самостійну особливу сферу — «незалежну реальність», в «тут буття», «в світі буття», «із світом буття», «в світі для себе буття».

Буття суспільне є живою тотальністю суспільних форм у їхньому існуванні. Саме ця розмаїтість усіх сформованих і таких, що формують, відносин є основою людської історії. Зведення основи Б. с. до матеріального виробництва призводить до втрати головного принципу суспільного буття — всезагальності. Цілісність визначається всесуспільними відносинами, сукупністю відносин між матеріальною й духовною сферами за визначальної ролі матеріальної, точніше кажучи, спосіб взаємозв'язків між усіма сторонами цілого. Буття суспільне в будь-який момент і в будьякій точці надає визначеності людська практика. Саме вона і є тією конкретною мірою олюднення світу, яка визначає межі людського буття, становить суперечливий рух загального і безпосередньо дійсного.

формы государственного территориального устройства