Внешнеполитический курс гетманского государства п. Скоропадского

После государственного переворота 29 апреля 1918 гетман П. Скоропадский стал авторитарным правителем и, согласно введенному законодательства (вместо отмененного демократически республиканского), был объявлен "высшим начальственных всех сношений Украинского Государства с зарубежными государствами" .1 Однако, такая существу полновластная, регламентация его функций, вовсе не означала свободы выбора и осуществления внешнеполитического курса. Австронимецька оккупационная администрация пошла на смену правления в Украине, рассчитывая опереться на более жесткий и одновременно более послушный режим ради беспрепятственного и полного выполнения условий Брестского мира. Такими, собственно, были "дух и буква" ультимативных австронимецьких требований прихода к власти, на которые П. Скоропадский согласился еще за несколько дней до переворота. Ими же определялись не только направления внутренней политики Украинского государства, но и значительно больше, чем в УНР, уровень зависимости от оккупантов в зовнишньополитичнгих видносинах.2

Взять хотя бы такой красноречивый пример. Когда АвстроУгорщина решила в одностороннем порядке аннулировать тайные протоколы Брестского о Галичине, гетман заявил австро послу И. Форгач, что, не имея сил боротпся против произвола, Украина заявит специальной нотой свой протест. В ответ главе Украинского государства без особой заботы о дипломатическом этикете было сказано, "что АвстроУгорщина всякую ноту, где будет критика заявления об аннулировании договора и намеки на Галичину будет рассматривать как вмешательство в ее внутренние дела и, как что министр иностранных дел обратится с такой нотой к нему, то он, граф Форгач, будет в решительный способ Требовать, чтобы министра устранить из кабинета ".3

Полной мере безвыходность положения компенсировалась тем, что во главе внешнеполитического ведомства оказались действительно талантливые люди, пылкие патриоты, для которых национальный интерес был важной точкой измерения своей деятельности: с 30 апреля по 20 мая 1918 министром иностранных дел (он же глава правительства) был М. Василенко, а с 20 мая по 14 ноября 1918 Д. Дорошенко (глава кабинета Ф. Лизогуб. Во многом благодаря их усилиям удалось реа. яизуваты объективные возможности, которые возникли на международной арене для вхождения Украины в европейское пространство как нового субъекта международной жизни.

Если в сутки Центральной Рады Украинской Народной Республике чде юре1 'признали четыре государства АвстроУгорщина, Болгария, Германия, Турция, то в сутки гетманата к ним добавились еще восемь. Это четыре национальнодержавних образования бывшей Российской империи: Азербайджан, Грузия, Дон, Кубань и четыре центрально страны Польша, Румыния, Финлянди5и и Швейцария. Кроме того, "дефакто" было начато сношения еще с восемью государствами Бельгией, Арменией, Голландией, Грецией, Данией, Норвегией, Персией и ИПвециею (здесь только Армения принадлежала прежнего имперского пространства).

В 11 странах успели открыть постоянные дипломатические представительства Украинского Государства, которые возглавили известные авторитетные политические и общественные деятели В. Липинский (АвстроУгорщина), А. Шульгин (Болгария), Ф. Штейнгель (Германия), М. Суковкин (Турция), Е. Лукасевич (Швейцария) и др.

Определенное развитие получила консульская служба. В 7 городах Киеве, Екатеринославе, Николаеве, Одессе, Полтаве, Харькове и Херсоне было открыто 33 консульских учреждения 20 государств. Началась "встречная" работа по устройству консульских пунктов Украинской Державы за рубежом. Более тридцати консульств был открыт в бывшей Российской империи, в том числе в РСФСР, в частности генеральные консульства в Петрограде и Москве. Всего было запланировано размещение в 22 страны 56 консульских закладив.4

Были сделаны первые шаги по налаживанию функционирования вийсьководипломатичнои службы (атташату), пидготовкри кадров для внешнеполитической деятельности (открытие консульских курсов) и т.д.

Бесспорно, что успехи на дипломатическом поприще моглри быть и значительно существеннее, если бы австронимецьки власти сознательно не ограничивали контакты Украины с внешним миром, в частности с их супернпкамы в мировой войне, которая продолжалась.

Поэтому вольно или, очевидно, больше невольно в системе зовнишньополитричних приоритетов на первое место выдвигались задачи реализации "хлебного мира с Германией и АвстроУгорщиною. I внешне подчеркнуто дружеские отношения гетманской администрации с оккупационными властями, Киева с Берлином, а гетмана П. Скоропадского с кайзером Вильгельмом II были, таким образом, детерминированные обстоятельствами, изменить которые, либо, сколько-нибудь повлиять на которые, украинская сторона была не в состоянии .

Стоило это Украина очень дорого. Весь срок гетманом П. Скоропадского, несмотря на частые усилия изобразить его периодом внедрения "строя и порядка", вылился в перманентную крестьянскую войну против режима и оккупантов, в жесткий массовый забастовочный супротрив рабочих, особенно железнодорожников, в радикальную оппозиционность национальной интеллигенции, собранной преимущественно в партиях Украинский эсеров, социалдемократов, социалистивфедералистив есть тех, кто определял свое время политическое лицо и ориентации Центральной Ради.5 To же, если исходить из аксиомы, что внешнеполитический курс государства должен обеспечить как можно сприятливищи обстоятельства для оптимальной реализации национального интереса, национального развития, придется признать: Украинский Государство практически не имела возможностей для осуществления подобной природной миссии. Руководители внешнеполитической сферы хорошо понимали всю сложность ситуации и пытались осторожно получить хотя ограниченную свободу для воплощения в жизнь собственных цилеии и планов. "Виносины в Германию были летом 1918 года основннм вопросом не только нашей внешней политики, но и вопросом самого нашего существования, как государства, не раз подчеркиваю ^ ав Д. Дорошенко Это состояние залежности от Германии был образования факту присутствия на украинской территории несколько сотен немецкой и австро армии, пришедшей к нам за хлебом. Одже дело медленного, без потрясений, выхода из этого состояния зависимости от чуждой силы, не порывая добрых отношений с державадш, что эту силу как помощь и спасение нас выслали, это было осью нашей политики. .. Нимци видимо понимали наши устремления и поэтому старались как можно дольше держать нас в зависимом состоянии, не давая нам скрепить свою территорию, а главное формировать армию ".6 Причины такого поведения немцев были вполне понятными" помог збудуватри большую вкраинску государство, виизискаты ее как в широких размерах, взять из нее все, что можно ...". "Вообще немецкая политика на Украине делалась грубыми солдатскими руками и не только не умела никого к себе присоединить, а наоборот отталкивала" .7

Действительно на переговорах о конкретных размерах "обмена товарамии,? Немцы и австрийцы добивались явно непропорционального спиввидииошення взаемопостачання, а надаяи при каждой возможности шантажувалии украинскую сторону несоблюдением с ее стороны взятых на себя обязательств." В Австрию шли уже тысячные вагоны украинского хлеба, спасая голодный Вена, а к нам из австрийского товара не пришло ничего за выемкой галицкой соли, табака и спичек, о которых рассказывали, что это товар, вывезенный с юга Украины, яко военный "приз", а затем привезен снова назад на продажу, как австрийский продукт ", с горечью вспоминал министр иностранных дел Украинской Держави.8

He лучше обстояло дело и с обещанной немецкой сельскохозяйственной техникой. Хоть на морально уже устарели машнны было установлено чрезмерно высокие цены, и они поступали в Украину в чрезвычайно ограниченном количестве. А о том, чтобы их продавать населению по предложенным ценам могли не думати.9

Однако, ни украинские дипломаты, ни чиновники экономических министерств поделать ничего не могли. Более того, результатом давления со стороны Германии и АвстроУгорщины стало то, что Украина (которая действительно не могла выполнить обещанных поставок хлеба, другого сырья за Брестский договоренностями) продлила "торговый договор" с 1 июля до 31 августа, а по дополнительному прото колом от 10 Сентябрь 1918 обязалась вывезти союзникам 35% нового урожая (в случае невозможности осуществить грабительские и зазделегидь нереальные масштабные условия хлебом предусматривалась "компенсация" сахаром) .10

Речь шла о гигантских цифры. Если по Брестской соглашением с Украиной должны были вывезти 1 млн. т. зерна (60 млн. пудов), то урожай 1918 оказался очень хорошим (превышал 15 млн. т.) значит к центральноевропейских государств к 15 июня 1919 должно поступить уже более 5 млн. т. хлеба есть, в 5 раз больше, чем при апрельским экономическим протоколом. Очевидно нереальность такого объема была настолько очевидной, что пришлось установить "минимум" 75 млн. пудов 1,2 млн. т.11

Как следствие, по две цифры ("разрешено" и "обязательно") были внесены и по ряду других позиций: крупный рогатый скот 11 и 6 млн. пудов (в живом весе), овцы 300 тыс. и 160 тыс. штук и т. ин.12

He менее впечатляющие масштабы и по другим позициям протокола о зобовьязанння Украинского Государства относительно поставок в центральноевропейские страны сырьевых и других товаров 10% произведенного сахара, 30% металлопродукции, 20% спирта. В ответ Германия и АвстроУгорщина обязывались, начиная с сентября 1918 г. ежемесячно поставлять в Украину по 9 млн. пудов угля, 5 тыс. т. нефти и других нефтепродуктов, задовольнитии потребности Украины в сельскохозяйственных машинах и технике, в частности оборудовании для горной, угольной, метаяургийнои и спиртовой промисловости.13

Даже беглого взгляда неспециалиста достаточно чтобы заметить существенную асимметрию в одобренных экономических показателях, хотя их авторы, скорее всего, не без умысла, стремились даже за счет формы (где проценты, где пуда и тонны, где вообще голые абстракции) сгладить общее негативное впечатление, которое вызвал документ, по возможности "спрятать" его неуместности, односторонности.

Однако, осознавая неравноправие в отношениях, их очевидную убыточность для украинства, представители режима (и сам гетман П. Скоропадськрий, и глава правительства Ф. Лизогуб и министр иностранных дел Д. Дорошенко) во время официальных визитов в Берлин в сентябре ~ ноябре 1918 г. вынуждены унизительно проспты немцев не выводить оккупационных войск из Украины, поскольку собственных сил, прежде всего, военных в государственной организации не было, что четко и однозначно вырисовывали будущее государства в пессимистическом свете.

Едва ли не единственным вопросом, который приобрело международный характер и обещало развязаться в пользу Украины, был вопрос о приобщении Крыму. В свое время по демократическим соображениям Центральный совет сочла целесообразным надатри татарском народ} 'полуострова право самоопределиться. 3 приходом в Украину немцев вытеснили с полуострова украинские войска, и власть в Крыму захогшлы российские и татарские политические силы. Сформированное ими правительство во главе с генералом татарином по национальности) С. Сулькевичем придерживался общей ориентации на единую и неделимую Россию, развернул кампанию против украинофильских организаций, начал преследовать украинские газеты, запретил официальное употребление украинского языка и т.п.

Тогда гетманский правительство решило прибегнуть к экономической блокадный полуострова и "таможенной войны". Очень быстро выяснилось, что без связей с Украины полуостров просто нежиттеспроможною. Это поняли и немцы, заинтересованы в бесперебойном вывозе из Крыма сырья, в частности богатейшего урожая фруктов. Они не стали прибегать к поиску силовых методов решения проблемы, а лишь настоятельно просили соответствующими нотами в Киев оперативно найти выход. Поскольку же по Крыму никаких обязательств перед немцами украинская сторона на себя никогда не брала, оставалось одно заставить правительство С. Сулькевича поладить с гетманским кабинетом. Хотя С. Сулькевич и его окружение считали обращение в Киев капитуляцией, после определенные трения они направили в столицу Украины почтенную делегацию, включавшую и представителей нанчисленниших национаяьностей, населявших Крым.

В результате переговоров (с участием немецких официальных лиц) было произведено условия прелиминарный договора: в составе Украинской Державы Крым получил широкую автономию, свой краевой Сейм, территориальное войско, при Совете Министров вводилась должность статссекретаря по делам Крыма. Были все основания рассчитывать, что эти условия будут с одобрением встречены татарськпм "Курултаем", другими общественными организациями полуострова.

Немцы, со своей стороны, согласились на передачу Украины захваченной ими части флота с базой в Севастополе. На 22 военных кораблях запестрели украинские флаги. Фактически Крым переходил под украинским владу.14 Однако, довести до конца дело не удалось гетманат упал. Поэтому, говорить о положительный баланс в отношениях с Германией, при любых подходов, в конце не приходится.

Еще хуже оказались для Украинского Государства достижения в отношениях с АвстроУгорщиною. Кроме торговых зноспн, основой для серьезных противоречий стали территориальные проблемы. Первоначальное нежелание выполнять положения тайных протоколов о создании "коронного края" и приобщения к Украине Холмщины и Подляшья переросло в открытые поиски путей зргиву соглашения, осуществление резких, вероломных шагов в этом направлении. Основном австрийцы не координировали своих действий с немцами, однако в случае необходимости обращались к ним за поддержкой и, как правило, находили понимание.

АвстроУгорщина оказалась единственным государством, которое так и не ратифицировала Брестского мира с Украиной. Малый Совет зробнла это еще до 17 марта, а гетман специальным указом 14 июня еще раз утвердил и ратифицировал договор. Свои грамоты о ратификации соглашений в июле августе 1918 г. передали Украина Болгария, Германия и Турция. Принуждены подписать мир в ИЗерести внключно тяжелыми обстоятельствами, частично под давлением мощных союзников, австрийские, а еще больше венгерские политики считали его просто позорным. В Вене и Будапеште само существование независимой Украины воспринималось как противоестественное и даже в чем обидное. Закономерным результатом войны чиновники Габсбургской монархии предпочитали видеть не разделение Галиции, на которую в целом претендовала Польша, и хотя ограниченные автономию австрийских украинский, а приобщение к АвстроУгорщины новых территорий Подолья и Волини.15 Одним из самых ярких и самых ярых олицетворений такой позиции был посол АвстроУгорщины в украинском Государству граф И. Форгач, по оценке Д. Дорошенко, "убежденный враг славянства вообще и украинства специально," настроенный против Украинский национальнодержавнои дела ".16

Посол оказался ключевой фигурой в аннулировании договора о разделе Галиции и саботировании дела воплощения в жизнь протоколов о Холмщины и Шдляшшя. 3 приближением обещанной даты (20 июля 1918) подготовки законопроекта о "коронный край" из Восточной Галиции и Буковины усилился польськоугорський тпск на официальный Вена, который, в свою очередь, развернул массовую публичную кампанию о несоблюдении Украиной обязательств по поставкам АвстроУгорщршы хлебом . Действительно, из запланированного силу множества причин удалось реализовать лишь 20% 17, однако и это было несравнимо больше уровня выполнения обязательств партнерамп.18 Однако, лицемерно обвиняя лишь одну сторону в изриви "Брестского мира, официальная Вена дал полякам обещание вообще аннулировать тайный протокол о Галиции, В совершенно секретной телеграмме австрийском послу в Киеве из Вены от 1 июля 1918 отмечалось: "... Ратификация договора невозможна. Мы не можем выполнять секретный протокол от 8 февраля об объединении Галичины и Буковины в единый коронный край. Мы о нем даже вспоминать не можем. Секретный протокол приинято поспешно, он служит украинским интересам, что неприемлемо для АвстроУгорщины. Это касается и тайного соглашения от 4 марта 1918 между АвстроУгорщиною и Украины о вхождении Холмской земли в Украине ".19

В соответствии с инструкциями И. Форгач 4 июля 1918 зробпв визит П. Скоропадскому и неожиданно для гетмана без каких предупреждений и объяснений заявил, что АвстроУгорщина в одностороннем порядке отказывается от договора о Галиции. Протесты, демарши, заявления, обращения к правительству АвстроУгорщиинии П. Скоропадского, Д. Дорошенко, В. Липинского вызывающе видкидалрися. Зато И. Форгач, как собственно, и чиновники в Вене, цишично нажимали на то обстоятельство, что власть в Украине слаба и должна покориться силе. Они даже требовали, чтобы и факт аннулирования соглашения было утаемничено.20 Д. Дорошенко и В. Липинскому под прямыми угрозами И. Форгач пришлось отказаться от попытки обнародования секретных протоколов, подписанных в Бресте. Были отброшены и планы связать выполнения обязательств АвстроУгорщины о создании с украинских территорий "коронного края" с согласием украинский на определенные уступки в вопросе об изменении границы в Холмщине в пользу Польщи.21

Hi к чему не привели и апелляции к Германии, которая уже обменялась с украинским государством ратификационными грамотами Брестского мира. Німецький посол фон Мумм повідомив гетьманський уряд, що на домагання АвстроУгорщини 16 липня 1918 р. було спалено той єдиний оригінальний примірник договору иро Галичину, який ще навесні 1918 р. українські дипломати передали на зберігання до міністерства закордонних справ у Берліні.22

Фінал цієї драматичної історії Д. Дорошенко передав так: "...Гетьману не залишалось нічого иншого, як відповісти Форгачеві при слідуючому побаченні, що він мусить уступити перед силою, хоч погодитисть з фактом анульовання договору не може і протестує протп нього. За те він зажадав негайної ратифікації миру, допущення української адміністрації до повітів Холмщини, окупованих австроугорським військом, і виводу на Україну дивізії ген. Сокири Яхонтова (т. зв. сірожупанників).

Я настоював на тому, щоб протестувати як найгостріще (мною була вже зложена й передана Гетьманові відповідна нота) і зробитіі цілу справу публічною, оголосивши спеціяльний комунікат, a потім скласти за це всю відповідальність на мене: я мав би по опубликованні справи податись до димісії, нібито виновник цього опубликовання. Але все розбилося супроти того факту, що німці були рішуче проти всяких різких заходів з нашого боку, a австрійці тримали на нашій території двісти тисяч свого війська, якому поки що ми не могли протиставити майже нічого. Мою димісію Гетьман рішуче відкинув, а наражати молоду державу на якінебуть потрясення, звязані неминуче з боротьбою, коли б ми її почали, він не зважився. Довелося з болем в серці (як Гетьман заявив у розмові з Форгачем) і затаєним почуттям кривди піти на цю жертву в імя вищих інтересів нашої держави, одклавши до слушного часу полагодження галицької справи відповідно до наших потреб і бажань".23

He кращим виявився і перебіг подій навколо таємних угод щодо Холмщини і Шдляшшя, спроб їх реалізації. Північна частпна Холмщини і Підляшшя належали до німецької зони окупації, a п'ять південних повітів Холмщини були окуповані австрійцями. Німці поводилися помірковано. Хоча і з застереженнями та обмеженнями, вони все ж згодились на урядування призначеного Центральною Радою краєвим комісаром О. СкорописаЙолтз'ховського.

Австрійські власті діяли зовсім інакше. He допустивши комісара до виконання функцій, вони всіляко сприяли якнайскорішій полонізації краю, проводили відверто антиукраїнську політику, особливо відчутну в культурноосвітній, релігійній, сферах. Полякп депортували українців і здійснювали посилену імміграцію поляків у Холмщину. Однак українські ноти протесту, намагання домовитрісь про припинення антиукраїнських акцій під час візитів керівників Української Держави до Відня і Берліна результатів не давали. А граф Й. Форгач тим часом почав атакувати у Києві міністерство закордонних справ, настійно доводячи доцільність зміни погодженого у Бересті кордону між Польщею і Україною. Зневажаючи науковим, етнографічним принципом, він наполягав на тому, що найпринятніший варіант це "природний" кордон по Бугу. Згода на таку пропозицію для Києва означала зречення Холмщини, заселеної перважно українцями.

Австрійський посол інтригував, переконував українців, що поступки з їх боку можуть прискорити ратифікацію всіх домовлеио стей у Бересті в цілому. А німецькі власті, окрім непевних усних обіцянок, далі не йшли. Справа опинилась у глухому куті.24 Розв'язка настала в листопаді. Німецькі окупанти залишили ті частини Холмщини і Підляшшя, які належали до їх зони. Край повністю окупували поляки. О. СкорописЙолтуховський разом з крайовою адміністрацією були заарештовані та інтерновані до польського табору.

Отже, попри всі зусилля молодої української дипломатії, хоча б часткової реалізації умов Берестейського договору щодо територіальних питань на західних кордонах домогтися так і не вдадося.

Порівняно уєпішно розвивалися двосторонні стосунки з іншими партнерами по підписаним у Бересті угодам Туреччиною і Болгарією, особливо з останньою державою. Болгари направили послом до Киева родича М. Драгоманова, професора І. Шишманова, з великим задоволенням сприйняли рішення про призначення послом до Софії одного з провідних діячів українського руху О. Шульгіна, постійно надавали підкреслено важливого значення зміцненню українськоболгарського співробітництва.

He зовсім рівно складались відносини з Румунією. Основною причиною суперечностей в даному випадку було все те ж територіальне питання. Наприкінці 1917р. на початку 1918 p., здавалось, розвивались обнадійливі тенденції, свідченням чого були кроки Румунії щодо встановлення дипломатичних контактів з УНР. Однак, паралельно було відомо і про зазіхання румунів на Бесарабію і частково на українські землі, які прилягали до цього району. Власне експансія на Півдні, в Подунав'ї почалася уже а січні 1918 р. Вона активізувалася після заключення 5 березня Бухарестського миру з центральноєвропейськими державами. За умовами договору урізана на західних кордонах, Румунія, у якості конпенсації, одержувала "свободу рук" на сході, чим і не забарилася скористатися. Оперативно була окупована Бесарабія, а місцевий парламент "СфатулЦерій" проголосив прилучення Бесарабії разом з прилеглими українськими територіями до Vy мунії. Заслабка Центральна Рада не могла нічого вдіяти, окрім того, що офіційно не визнала акцію "СфатулЦерія" за вільне волевиявлення населення і в ряді нот вимагала проведення референдума для з'ясування питання про бажання населення окремих спірних районів (етнічноукраїнських) з приводу їх входження до УНР.

Гетьманський уряд продовжив "нотні атаки" на Румунію, спростовуючи права останньої на Бесарабію і, навпаки, доводячи, що справедливим розв'язанням питання була б політично автономна Бесарабія у складі Української Держави. Звісно, у зворотних norax румуни доводили протилежне, хоча й настійно пропонували заключити торговельний договір з Україною. Підготовка відповідного документа наштовхнулась на внутрішню протидію ряду членів кабінету Ф. Лизогуба. I коли, врешті, договір було таки підпісано, часу для його реалізації не стало почалося антигетьманське повстання.25

Румунія розглядалась дипломатією України і як зручний місток для встановлення контактів з Антантою, вкрай зіпсованих Берестейським миром. Порозумітиея з цим блоком країн уявлялося тим нагальнішим, чим наочніше вимальовувалась кінцева поразка у війні австронімецького союзу. Однак лідери Антанти Англія та Франція, разом з ними і США і чути нічого не бажали про Українську Державу, влаштувавши справжню обструкцію її посллнцю І. Коростовцю, що з метою зондажу прибув до Ясс.26

Природно, далеко не останню роль в долі України грали відносингі з Росією. За умов наявності в різних регіонах відразу кількох урядів, які не лише конкуруваяи, а й ворогували, єдиного вектору політики щодо них, зрозуміло, бути не могло.

Пріоритет у виробленні орієнтирів належав стосункам з більшо вицькою Москвою. За підписаним 3 березня 1918 р. між центральноєвропейськими державами і РРФСР договором Радянська Росія зобов'язалася підписати з Україною мирний договір, і визнати Берестейський договір між УНР і Четверним союзом, звільнити територію України від червоногвардійських військ і припйнити будьяку пропаганду проти суверенної держави.27

Більшовики України домоглися на II Всеукраїнському з'їзді Рпд у Катеринославі (1517 березня 1918 р.) підтримки підписаного Москвою договору, оголосили УСРР самостійною радянською державою, надіслали до столиці Росії надзвичайне посольство України, що мало символізувати новий характер міждержавних стосунків. Однак окупація всієї території України австронімецькими військами і відновлення влади Центральної Ради переводили ці стосунки зовсім в іншу площину.

Ще 30 березня 1918 р. Рада Народних Міністрів УНР надіслала РНК РРФСР телеграму з пропозицією припинити стан війни, укласти договір, який врегулював би питання про кордони та правові стосунки. У відповідь з Москви 3 квітня надійшла нота, якою пропонувалось розпочати мирні переговори. Українська сторона не заперечувала. Після певних тертів, пов'язаних з вибором місця переговорів (пропонувались Смоленськ, Курськ, Ніжин), визначенням персонального складу делегацій, коливаннями РНК (чи варто матрі справу з гетьманським урядом, якщо реально влада в Україні належить німцям тощо), радянська делегація прибула до Києва. її очолювали Х. Раковський і Д. Мануїльський, а до складу входили групи експертів, спеціалістів, дипломатичних кур'єрів, технічних представників, журналістів, охоронців всього 80 осіб.

Українську делегацію очолив С. Шелухін. А її членами були відомі державні діячі І. Кістяковський, Х. Барановський, П. Стебнтщький, М. Славинський та ін. В окремих засіданнях брали участь і міністри закордонних справ Української Державй М. Василенко та Д. Дорошенко.28

Сам факт переговорів, що офіційно розпочалися 23 травня 1918 p., був надзвичайного знаменим. Вперше за два з половиною століття Україна виступала у стосунках з Росією, вчорашнім іюневолювачем як рівна з рівною (переговори Центральної Ради з Тнмчасовим урядом, РНК наприкінці 1917 р. не мали рангу повноцінно міждержавних). Це було безперечним завоюванням Української революції, українського народу.

Високий фаховий рівень учасників переговорів, їх жагуче обопільне бажання досягти позитивного результату, здатність до розумних компромісів, та просто добра воля дозволили подолати безліч ускладнень, що виникали з першого ж дня (уточнення рівня повноважеь делегацій, прерогатива самих державних утворень, що репрезентувались на переговорах; природна негативна реакція на розвиток контактів України з адміністрацією російських територій, ворожих РНК; черговість розгляду взаємопов'язаних питань; взаємні майнові претензії, зокрема щодо залізничного рухомого складу тощо) і врешті таки домовитись у найголовнішому.29

12 червня 1918 р. між Україною і РСФРР було підписано угоду про попередні умови переговорів, що стала рівнозначною встановленню перемир'я. Згідно з нею на весь час переговорів на всіх фронтах припинялися воєнні дії, встановлювалися правила евакуації громадян обох країн та визнавалося їх право переїхати на свою батьківщину разом з майном, відновлювалися залізничне сполучення, телеграфний і поштовий зв'язок, торговельні відносинн, для чого у тижневий термін пропонувалося створити паритетну комісію. Сторони обмінювалися консулами. Товариства Червоного Хреста обох країн повинні були вжити заходів з метою спрощення проїзду військовополонених та інших громадян обох держав. і надання їм допомоги в дорозі. Передбачалося негайно розпочати переговори про укладання мирного договору.30

Особливої гостроти, як і передбачалося, набуло питання про демаркаційну лінію між РСФРР і Українською Державою.31 Хоч обидві делегації в цілому погоджувалися, що висхідним моментом тут мав бути етнографічний принцип, насправді кожна з них домлгалася вирішення спірних питань на свою користь, виходячи і з військовостратегічних міркувань, реальної сили, нерідко при цьому посилаючись на необхідність з'ясувати позицію місцевого населення щодо включення їх регіону до тієї чи іншої держави. Неодноразово делегації вдавалися до аргументації своєї позиції уже наявними постановами різних зборів населення про бажання відійти до України (південні повіти Курщини й Воронежчини), чн, навпаки, до Росії (прифронтова смуга Черніговщини, Київщинп), до наукових даних (статистики, переписів населення, діалектологічних карт).

Певний ефект мало посередництво німецьких дипломатів, які долучилися до переговорів як зацікавлена сторона щодо встановлення договірної лінії розташування військ на північному кордоні України.32 Російська делегація змушена була піти на певні територіальні поступки відповідно до воєнних реалій.

Довго не вдавалося досягти прогресу і в питаннях про розподіл майна й дату припинення відповідальності України за російські зобов'язання (борги), у підготовці торговельного договору (обмсжену угоду на товарообмін обсягом 1617 млн. крб. (рублів) обпдві сторони вважали недостньою). Чимдалі переговори ставали кволішими. Якщо на початках більше українська сторона намагалася скористатися зі скрутного воєнного становища Росії, то з середини літа, в умовах невщухаючих селянських повстань, страйків робітників, дедалі очевиднішої воєнної скрути для покровителів гетьманату німців і австрійців, наростаючою дестабілізацією режилгу в Україні прагнула якомога ефективніше скористатися уже російська делегація. Саме з їх ініціативи почастішали паузи в переговорах, поїздки дипломатів до Москви на консультації.33

Останнє викликалось, чи пояснювалося частково такими подіями як заколот лівих есерів, убивство німецького посла в Росії В. Мірбаха, замах на В. Леніна тощо. Однак, існували і значно грунтовніші причини. Радянську сторону дуже турбувало й, навіть дратувало дружнє відношення Української Держави до Всевеликого Війська Донського на чолі з генералом П. Красновим адміністративнодержавного утворення, яке оформилося за допомогою німців і стало основним плацдармом зародження і зміцнення білого руху. Такий розвиток подій РНК вважав порушенням умов Берестейського миру34, а українська сторона, навпаки, не вбачала тут ніяких суперечностей, претензії до себе кваліфікувала як надумані. Зокрема, українці розраховували, що вони мають всі підстави розв'язувати питання про кордони з Донською областю, що природно самовизначається, без згоди на те РРФСР.

Москва не могла змиритись і з фактичним встановленням контролю Української Держави над Кримом, продовжуючи розглядати його як власну суверенну територію.

Українці мали "зустрічні" претензії. Постійні виступи в московській пресі з симпатіями щодо антигетьманських настроїв, виступів, виразне співчуття страйкарям, повстанцям кваліфікувалпсь як втручання у внутрішні справи незалежної держави, як підбурювання антиукраїнських елементів і їх провокування на протиправні дії.35 Ще з більшим обуренням сприймались фактрі допомоги, яку надавали антигетьманським силам з Росії. I буквально гнів викликали спроби окремих членів російської мирної делегації вести антиурядову пропагандистську роботу не лише користлгючись трибуною конференції (ноти, меморандуми, заяви, протести, інтерв'ю), а порушуючи елементарний етикет, нехтуючи природною ввічливістю до господарів, в колективах, організаціях, під час несанкціонованих поїздок по Україні тощо. Врешті, дійшло до того, що керівники делегації РРФСР увійшли у прямі таємні зносингт з провідними діячами опозиційного Українського Національного Союзу, який став на шлях підготовки антигетьманського повстання. У помешканні члена УСДРП, товариша міністра фінансів В. Мазуренка голова УНС В. Винниченко, його колеги затіяли нелегальну змову з офіційними представниками РРФСР на міждержавних переговорах. Сам майбутній Голова Директорії зізнавався: "Під час підготовки повстання, шукаючи скрізь з усіх боків забезпечення успіху своєї справи, ініціятори руху увійшли в переговорп з представниками російської совітської мирової делєгації Х. Раковським і Д. Мануїльським для координації наших виступів підчас повстання. Вони згоджувались піддержувати нас не активно, а усиленням своєї розвідочної діяльности на фронтах, щоб тим притягати увагу німецькогетьманських військ. Вони зобовязувалися визнати той лад, який буде встановлено новоюукраїнською владою й абсолютно не втручатись у внутрішні справи Української Самостійної Народної Республіки. 3 свого боку ми обіцяли лєгалізацію комуністичної партії на Україні.

Д. Мануїльський, з яким я переважно вів ці переговори, пропонував мені грошей на піддержку справи, а також поїхати на кордон для підписання цього договору. He надаючи значіння ніяким підписам, гадаючи, що й без цього можна додержати договір, коли е щирість і бажання додержуватись його й зламати з підписом, коли того бажання немає, я їхати кудись підписувати відмовився, так само як і від пропонованих грошей. Але договір лишався договором".36

Дещо з подібних фактів ставало відомо охоронним службам гетьманату, і вони вдавалися до арештів членів російської делегації, співробітників консульства РРФСР в Одесі, до періодичних трусів і вилучення документів. Одного разу спробували навіть затримати Х. Раковського під час його повернення до Москви. Історія миттєво набула скандального характеру і до крайності загострились українськоросійські відносини.

Природно, все це не могло сприяти успіхові переговорів. Російська делегація навіть налаштовувалась на перенесення конференції до Берліна, начебто спеціально підкреслюючи тим зневагу до режиму П. Скоропадського як маріонеткового і бажання матн справу зі справжніми господарями становища в Україні. Що ж до Києва, то, очевидно., було вирішено вдатись до тактики зволікань, не підписуючи скількинебідь серйозних документів, і дочекатись падіння гетьманату, яке уявлялось не лише невідво ротним, але й недалеким. Відтак вся дипломатична діяльність звелас. ь до пропагандистських акцій. Та й ті згасли з початку жовтня 1918 р.

Тимчасом закінчились невдачою сподівання на прилучення до України етнічно спорідненої Кубані. Конкретні плани щодо цього (військовий десант на Катеринодар) багато в чомубули авантюрH1IM1I, залежними від позицій німецьких окупантів. А ті вели подвійну гру, не менше, ніж українців, підтримували "добровольців", що й зірвало задуману операцію. Поваливши на Кубані радянську владу, генерал М. Алєксєєв перетворив її не лише на оплот антибільшовизму, але й антиукраїнства37 Д. Дорошенко з великим жалем писав:

"Таким способом замість приязної або навіть прилученої до нас Кубані повстала територія, опанована Добровольчею російською армією ген. Алексєєва з її ворожими до українства настроями і плянами відбудови єдинонеділимої Росії. Кубанська Рада мусіла коритись добровольчим генералам, котрі скоро добре дались їіі у знаки, а ми мусіли обмежитись заснуванням на Кубані українських консульств і таємних агентур для агітації. Все, що було на Україні активноворожого до української державности (з антібільшевицьких елєментів) почало орієнтуватись на опановану добровольцями Кубань. Туди переніс своє видавництво відошш ворог українства, редактор "Кіевлянина" В. Шульгин, і між Київом та Катеринодаром почали снуватись таємні нитки зради й повалення української державности. I як частина українських націоналістів шукала. для зруйнування Української Держави помочи в російських большевиках, так само українцірусофіли шукали її в російських добровольцях".38

Однак, поразка Четверного союзу у війні, розпад АвстроУгорщнни і демократична революція в Німеччині, як наслідок неминучий впвід з України окупаційного війська поставилн перед гетьманом питання про нових союзників, без яких жодних надій на пролонгацію режиму просто не існувало. Жодного вибору тут не існувало: єдиний порятунок вбачався в "нерадянській Росії", тобто в білій армії, оплотом якої стали суміжні території Дону й Кубані. Та, власне, ще з самих початків свого правління П. Скоропадський відверто симпатизував російському офіцерству, сприяв спробам його консолідації і перетворення на реальну загальноросійську силу. Тому в нових скрутних обставинах була цілком логічною таємна зустріч П. Скоропадського з донським отаманом П. Красновим на станції Скороходово 3 листопада 1918 р. Секретність розмов, що там велись, зберегти не вдалось. А мова йшла про те, щоб саме П. Скоропадський взяв на себе ініціативу у відновленні єдиної і неподільної Росії.39 Власне про зміну орієнтацій уже 14 листопада було офіційно заявлеио в гетьманській Трамоті". "Нині перед нами нове державне завдання, говорилося в документі. Держави Згоди здавна були приятелями колишньої єдиної Російської Держави. Тепер, після пережитих Росією великих заворушень, умови її майбутнього існування повинні, безумовно, змінитися. На инших принципах, принціпах федеративних повинна бути відновлена давня могутність і сила всеросійської держави. В цій федерації Україні належить заняти одно з перших місць".40

Уряд Ф. Лизогуба "як германофільський" тоді ж було відправлено у відставку, а в новому уряді С. Гербеля Д. Дорошенка на посаді міністра закордонних справ змінив Г. Афанасьєв.

Цим та іншим маневрам, покликаним оперативно зреагувати на карколоімні реалії, змінити зовнішньополітичну орієнтацію Української Держави на Антанту, не судилося збутися. Розпочате Директорією антигетьманське повстання набуло вибухоподібного, широкомасідтабного характеру, під ударами якого режим упав.

Таким чііном, зовнішньополітичний курс гетьманської державн формувався в надзвичайно складних обставинах. Існуючі суттєві обмеження практично не залишали можливостей для маневру, для вибору політики, відповідної українським інтересам. Реалізація ж уже визначеної програми стикалася з не менш серйозними труднощами, перешкодами, на подолання яких витрачалися величезні зусилля, однак результат виявився всеодно далеkilm від бажаного.

Однак, при всьому тому продовжувався процес утвердженння України на геополітичному просторі, налагоджувалося функціолування інститутів дипломатичної служби, набувався дуже цінний (в чомусь гіркий) досвід міжнародної діяльності, закладались підвалнни наступних зрушень у одній з основних сфер життєдіяльності молодої незалежної держави.

критерии политической модернизации