Культурницький етап українського руху у Східній Україні в ХIХ столітті

Як вже зазначалось, українці на початку ХIХ ст. брали участь в російських та польських таємних організаціях. Діяльність українців ще не вирізнилась в окремий чинник політичного руху. Таким вона стає з середини ХIХ ст. з появою різночинської інтелігенції і виробленням нею свого розуміння національної ідеї.

У 1846–1847 рр. у Києві засновується і діє таємне "Кирило-Мефодіївське товариство". На чолі якого стояли професор історії М. Костомаров, чиновник канцелярії генералгубернатора М. Гулак і вчитель кадетського корпусу В. Білозерський. Пізніше до них приєднались П. Куліш та Т. Шевченко. Товариство охоплювало 12 постійних членів та приблизно сто співчуваючих – вчителів, викладачів, чиновників, студентів. Програма товариства викладена в праці М. Костомарова "Закон Божий. Книга буття українського народу". В ній проголошувались антикріпосницькі, антицарські ідеї, необхідність створення всеслов'янської федерації з вільних слов'янських народів та національноговизволення України. Товариству не вдалось розгорнути свою діяльність. Воно обмежилось кількома зборами, де обговорювались різноманітні проблеми, спробою розповсюдження своїх теорій, вироблення проекту про заснування сільських шкіл. Скоро товариство було викрито, а його діячі зазнали репресій.

Діяльність Кирило-Мефодієвського товариства свідчила про зростання національної самосвідомості, про початок національного руху, який перебував ще в межах культурно-просвітницької програми.

Важливим кроком у розвитку національного руху стала діяльність громад – напівлегальних товариств ліберально-демократичної інтелігенції. Перша така громада створена В. Антоновичем і діяла на початку 60х років в Києві. За її зразком почалось створення таких товариств в інших містах України. Метою громадівського руху був розвиток українського культурного життя в таких напрямках, як видавнича діяльність, народна освіта, літературна діяльність і т. д. Деякі з громад, переживши репресії царату (Валуєвський – 1863 р. та Емський – 1876 р. укази), зміцнили внутрішню структуру і склад учасників та збереглись до 90х років ХIХ ст. Найвідомішою стала діяльність так званої Київської "Старої громади". Її очолив В. Антонович, а до складу входили такі відомі представники української інтелігенції, як М. Зібер, М. Драгоманов, П. Житецький, О. Кистяківський, П. Чубинський, Т. Рильський, М. Старицький.

Навіть обмежена культурно-просвітницька діяльність і програма українофілів розглядалась імперським режимом як політичний сепаратизм, тобто спроба відірвати Україну від Росії. Таким чином, український рух опинився на роздоріжжі – культурництво не давало ніяких наслідків, а ідеї політичного руху лякали національну інтелігенцію.

Одним з перших, хто проголосив необхідність вести політичну боротьбу, став Михайло Драгоманов (1841–1885). Вимушений залишити Батьківщину, М. Драгоманов у Женеві починає видавати перший український соціально-політичний часопис "Громада". В часописі друкуються матеріали, присвячені вирішенню національного питання, розвитку України в складі Росії, необхідності вироблення політичної програми національного руху. Разом з М. Зібером, С. Подолинським Драгоманов звертається до західноєвропейської політичної думки – до соціалізму та марксизму. Намагаючись пристосувати ці доктрини до української дійсності, він відкидає ідеї радикальної боротьби та централізму, натомість пропагуючи так званий етичний соціалізм, "громадівський соціалізм". Не знайшовши підтримки серед старшого покоління українофілів, М. Драгоманов вимушений був припинити свою активну політичну діяльність за кордоном.

Таким чином, суспільний рух у Наддніпрянській Україні в другій половині ХIХ ст. обмежувався культурно-просвітницькими вимогами. Лише в 90х роках українська студентська молодь починає брати участь у політичній боротьбі через створення братства Тарасовців і таємних політичних гуртків у Києві, Харкові, Петербурзі, Дерпті і т. д.