Ліквідація уніатської церкви в Україні

На Правобережжі України, як і Білорусі, існувала Уніатська (Гре-ко-Католицька) Церква, яка творила Київську митрополію і була незалежна від уряду. Тому польський уряд намагався мати на митрополичому престолі людей, які співпрацювали б з ним і допомагали б латинізувати вірних. Перед захопленням Правобережжя Росією Київська митрополія простягалася на більшу частину Правобережжя України й на Білорусь і в 1771 p., тобто рік перед розподілом Польщі, нараховувала 1 925 парафій і 251 монастирів. Багато з цих парафій і монастирів поліквідовувала цариця Катерина II й тому в 1804 р. Уніатська Церква в межах Російської імперії мала чотири великі єпархії: Литовська з осідком Київського митрополита у Вільні, білоруська Полоцька архієпархія, Луцька і Берестейська єпархії. Цар Павло І, як і його син Олександер І, виявилися більш ліберальними до Уніатської Церкви й не переслідували її, як це робила Катерина II, і за царювання Олександра І російські урядовці сприймали її, як "конечне зло". У 1804 р. вона нараховувала 1 466 парафій, 1985 священиків, але змаліло число монахів до 666 і монастирів до 78. Насправді за царювання Олександра І вона навіть дещо зросла й у 1825 р. налічувала, включно з білоруськими єпархіями, 1388 парафіяльних церков, 1681 священиків, 768 монахів і 87 монахинь у 94 монастирях.

Під час першого розподілу Польщі у 1772 р. Росія захопила частину білоруських земель з однією архієпархією Полоцькою. Цариця Катерина II у договорі з Польщею від 18 вересня 1773 р. забезпечила Уніатській Церкві "ненарушимість і свободу". Однак уже у скорому часі проголосила "указ", в якому сказано "коли в якій уніатській громаді забракне або умре парох, то треба спитати громаду, якого віроісповідання священика вона бажає, щоб влада могла громаді дати такого священика, якого хоче громада"2. На перший погляд указ видавався дуже ліберальний, але у практиці було зовсім інакше, бо громади в таких випадках ніхто не питав, але питали начальство, яке всюди було московське, або в найкращому випадку місцеве, або москвофільське і яке на розпорядження згори завжди вимагало православного священика.

У 1779 р. помер київський митрополит Лев Шептицький і його наслідником став архієпископ Полоцька Язон Смогожсвський, який, переїхавши до Києва в 1780 p., утримував Полоцьку архієпархію під своєю юрисдикцією. Цариця Катерина II погодилася на те, щоб архієпископ Язон став київським митрополитом, але коли він переїхав до Києва, щоб перебрати провід над Київською митрополією Уніатської Церкви, вона позбавила його російського громадянства, бо Київ був ще у складі Польської Речі Посполитої. Полоцька архієпархія залишилася без духовного провідника.

Застосовуючи указ про волю громади, якого віроісповідання пароха вона хоче, а на ділі місцевого начальства, Полоцька єпархія втратила впродовж трьох років, 1781-1783 бл. 800 церков і більше як 100 000 вірних. Всі ті втрати парохій на користь Російської Православної Церкви стосувалися головно Білорусі, а не України.

Під час другого розподілу Польщі "свобода" унії була теж гарантована договором у Гродні 13 липня 1793 р. Артикул VIII згаданого договору запевняв, що "Римські католики обидвох обрядів, які з уваги на другий уступ теперішнього договору переходять під панування її царського величества всієї Росії, могтимуть не тільки в цілому російському царстві визнавати свою релігію, згідно з панівною в ньому (тобто в нашому царстві) терпимістю, але також у провінціях, відданих згаданим уступом, точно зберігатимуть теперішній стан їх одідичених посілостей. На цій же основі її Царське Величество усієї Росії обіцює невідклично, за себе, за своїх наслідників і спадкоємців удержувати згаданих католиків обидвох обрядів по вічні часи в непорушному посіданню всіх їхніх привілеїв, посілостей і церков, забезпечити їм свобідне визнання їх релігії та заявляє за себе й за своїх наслідників, що ніяким чином і ніколи не покористується своєю владою на шкоду римо-католицької релігії обидвох обрядів у провінціях, які на основі сьогоднішнього договору перейшли під її владу"1.

Хоча цю гарантію заприсягла цариця Катерина II, але ще таки того самого року відбулися у Петербурзі наради, які вирішили розпочати "місійну" роботу над наверненням уніятів на православ'я, яку доручено мінському єпископові Вікторові Садковському. Для допомоги у його місійній праці уряд призначив 20 000 рублів річно, а військові команди одержали наказ допомагати місії і доставляти стільки війська, скільки буде потрібно для "місійної діяльності"2.

У квітні 1794 р. єпископ Садковський видав відозву до всього Українського уніятського духовенства й населення, де заявляв, що унію введено насильно проти волі народу й тепер кожний може вернутися до "батьківської віри". Услід за тим московські місіонарі враз з військовими відділами ввійшли на Волинь, Холмщину й Полісся й почалося "навертання" на православ'я. Відбулося це дуже просто, вистачило, щоб у громаді зголосилося до "місіонарів" кількох "православних" і "місіонарі" у супроводі війська, брали в посідання українську уніатську церкву, священика ув'язнювали й вивозили або в кращому випадку проганяли. Так само вірним, які ставали в обороні своїх душпастирів, або рішуче не хотіли прийняти православ'я, конфісковували майно, а їх самих вивозили. Застосовано також ще й інші драконські міри навертання і таким чином, ще заки померла Катерина IT, у 1795 р. змінено 2 300 уніатських церков на православні. Того ж самого року Катерина II проголосила указ, яким зліквідувала уніатські єпархії на Волині, Луцьку й Берестейську та Пинську на Поліссі, а на їх місце заснували чотири православні, дві в Україні, Подільську й Волинську та Литовську й Білоруську1.

Уніатська Церква, ставши національною церквою в Галичині й на Правобережній Україні, заважала російському урядові здійснювати його політику, бо стояла на перешкоді російщення Правобережжя. Водночас і поляки посилили свій наступ на Уніатську Церкву, намагаючись латинізувати її, а вслід за тим полонізувати її вірних.

Під час Листопадового повстання 1830 р. трапилася нагода вдарити по Уніатській Церкві. Хоча маси українського населення не підтримували польського повстання, московська влада постановила ліквідувати в Україні останки української самобутності й окремішності від російського народу під релігійним оглядом.

Користаючи з того, що деякі монахи василіани брали участь у польському повстанні проти російського панування, цар Микола І вирішив уневажити Берестейську Унію з 1596 p., а Уніатську Церкву "возз'єднати" з Російською Православною Церквою. Він створив навіть окремий комітет, який мав завдання російщити Правобережжя і в цьому процесі Православна Церква мала своє призначення.

У 1831 р. російський уряд відібрав від монашого чину Василіан Почаївський монастир, виховний осередок й одну з найбільших святощів українського народу, який ПО років був у руках уніатів. При монастирі була друкарня — важливий осередок церковного та світського книгодрукування, а отже, і важливий культурний осередок України. Багато з видань Почаївської друкарні посіли визначне місце в історії українського друкарства. "Уніатський період Почаївської друкарні, це період її найбільшої слави, хоч і служила вона лише частині українського народу",— стверджував проф. І. Огієнко. У тій друкарні надруковано 148 книжок церковно-слов'янською та українською мовами, 32 польською і 7 латинською, разом 187 книжок. З переходом під адміністрацію російської православної ієрархії Почаївська Лавра перестала бути важливим осередком книгодрукування, але 1832 р. стала кафедрою Волинського православного архієрея, який у 1833 р. дістав титул архієпископа. Російський шовінізм у Почаївському монастирі збільшився в кінці XIX і на початку XX ст. Найактивнішими шовіністами в тому часі були архієпископ Антон Храповицький і зрусифікований архімандрит монастиря Віталій Максименко, родом з Волині1. Почаївська Лавра стала центром русифікаційної діяльності на Волині, у XX ст. тут друкувався антиукраїнський "Почаевский Листок", який був речником антиукраїнського "Союза Русскаго Народа".

Напередодні ЇЇ ліквідації Уніатська Церква в межах Російської імперії налічувала вже тільки 1339 церков, змаліло число монахів до 432, монахинь до 74, а монастирів до 42. Зате зросло число вірних до 1 504 278, що сталося, мабуть, внаслідок природного приросту уніатського населення. Однак збільшення кількості священиків до 2 006 є безперечним доказом того, що церква в народі знаходила собі належну моральну й матеріальну підтримку. Насамперед першим кроком до ліквідації Уніатської Церкви був Указ Миколи І від 9 лютого 1826 p., яким заборонялося продавати католицькі молитовники у місцевостях, де не було уніатських церков й на кожному молитовнику мусіло бути зазначено, що він призначений тільки для уніатських церков та уніатів.

Російський уряд проводив планові й організовані акції проти Уніатської Церкви. На єпископські кафедри призначалися прихильні до московської політики люди, застосовувалися всі засоби "переконування", терор і переслідування, ув'язнення і заслання, обман. За сорок років такого "навертання" Уніатська Церква втратила дев'ять мільйонів вірних. До боротьби з Уніатською Церквою приступили також польські римо-католики (особливо могилівський архієпископ Стрженьцевич) і колегія, створена Олександром І у 1801 p., яка мала наглядати за католиками та уніатами, і шкодила уніатам иа кожному кроці.

Отже, польське повстання було тільки одним із приводів до ліквідації Уніатської Церкви. Ліквідовано 1832 р. Чин Отців Василіан, а їхнє добро поділено між московською ієрархією й державою. Того ж самого року вийшов указ, згідно з яким діти змішаних подруж (католики-православні) мусіли виховуватися тільки в православ'ї. Восени 1832 р. цар видав указ, що діти Волині, Поділля, Холмщини й Білорусії можуть бути переслані до Росії для відпочинку. Самі батьки мали просити забезпечення для дітей. Зголо-шених переодягали у різний військовий одяг і доставляли до військових таборів у Росії. Чотири такі транспорта по стоп'ятдесят хлопців, а потім додано ще і п'ятий, вислано на Київ. Дітей забирали із захоронок або зі школи, навіть без відома батьків. Матері протестували й кидалися на конвойних йояків, але то не багато допомагало.

У 1833 р. цар поновив указ цариці Катерини И від 1779 р. про те, що коли б хтось "із католиків, а передусім з уніатів, світських або духовних вищого або нижчого стану, словом, письмом або чинно виступив проти панівної релігії, тобто православ'я, того будуть уважати ребеліантом і він, чи вона буде відповідно покараний". Коли ж у 1835 р. православні священики прийшли до шляхтича Маковійського, селяни під його проводом зважилися на спротив. За те Маковійського заслали на Сибір, а його маєток уряд сконфіскував, але навернення села на православ'я забрало три роки. У селі Радомилі на Поліссі мешканці села боронили свою церкву три дні і три ночі проти озброєної поліції, аж врешті силою зброї були примушені прийняти православ'я.

Остаточної ліквідації Уніатської Церкви доконав єпископ Иосиф Сємашко (1798-1868), який намовляв останніх єпископів, Василя Лужинського, що був адміністратором білоруської полоцької єпархії, та Антонія Зубка, єпископа берестейського. Обидва єпископи відмовлялися, але Сємашко загрозив карними санкціями, вони заломалися і вкінці підписали акт возз'єднання. У 1837-38 pp. понад 160 священиків уніатів заслано на Сибір, де вони знайшли му-ченичу смерть на тяжких роботах у голоді й холоді3. Єпископ Сємашко, щоб доказати свою вірність московській Церкві, наказав свого рідного батька, католицького священика, вивезти на Сибір. Але зроблено виїмок і старого Сємашка заслали тільки у глиб Росії. Так безоглядно повівся син зі своїм батьком.

Сємашко власне допоміг російському урядові "навернути" уніатів на православ'я й ліквідувати Уніатську Церкву як організацію. 25 березня 1839 р. на зібранні святішого Синоду святочно проголошено прийняття Уніатської Церкви в лоно Російської Православної Церкви. Цей акт в імені двох і півмільйона вірних підписало... 21 священик, бо всі інші були на Сибірі або в могилі4^ У заплату за добру роботу для Російської Православної Церкви Иосифа Сємашка московський Святіший Синод підніс в чині до архієпископа.

Того самого 1831 р. відмінено в Україні Магдебурзьке право для всіх міст за винятком Києва, яке цар скасував у 1835 p., незважаючи на те, що воно було гарантоване для України Переяславською угодою 1654 р.

У 1840 р. усунено Литовський Статут, кодекс прав, виданий у XVI ст., один з найкращих кодексів права свого часу, яким користувалося українське судівництво, і введено всюди московські закони. Кодекс охоплював норми судовопроцесуального, карного, цивільного й господарчого права, поруч з постановами державного права. Цей кодекс був писаний тодішньою "руською" канцелярською мовою. Так повільно московські царі ліквідували рештки української самобутності, щоб якнайменшою стала різниця між українським і російським народом.