Велике князівство литовське
Внаслідок Батиєвої навали Київ, колись могутнє місто, залишився лиш тінню колишньої своєї слави. Місто покинули багато бояр, великих купців, навіть православний митрополит. Протягом тривалого часу й князя Київ свого не мав. Майже 80 років титул володаря українських теренів належав монголо-татарам. Але внутрішні чвари між правителями Золотої Орди заважали їм здійснювати безпосереднє управління цими землями.
Довго так тривати не могло. Першими з такої можливості скористалися литовці – до XІІІ ст. відсталі язичницькі племена. Ще за часів Міндовга (1230–1263) вони рушили на західноруські (білоруські) землі. Під проводом наступника Міндовга Великого князя Гедимінаса (1316–1341) почалося включення до складу Литовського князівства сучасних українських теренів. З метою збирання «руських земель» правитель застосовував як воєнні, так і дипломатичні й династичні заходи. Після раптової смерті Юрія ІІ Болеслава на княжому столі Волині закріпився син Гедимінаса Любарт, котрий номінально вважався і галицько-волинським князем.
Крім того, Гедимінас, що іменував себе «королем Литовців і Руських», вів активну боротьбу з Тевтонським орденом, завдав кілька поразок німецьким лицарям.
Справу батька продовжив князь Альгердас (Ольгерд Гедимінович, 1345–1377), який проголосив: «вся Русь просто повинна належати литовцям». До 1350-х років він поширив свою владу на дрібні князівства, розташовані на лівому березі Дніпра, а в 1362 р. його військо зайняло Київ.
Експансії Литви сприяла слабкість Золотої Орди (після смерті хана Джанібека 1357 р. тут розпочинається хвиля міжусобиць, а в 1362 р. Орда розколюється на дві частини з кордоном по Волзі). У 1363 р. литовці рушили на Поділля, завдавши нищівної поразки татаро-монголам у битві біля Синіх Вод (басейн Південного Бугу).
Поступово підпорядкувавши значну частину Білорусі й України, Велике князівство Литовське стало найбільшим в Європі.
Цей перший етап литовського проникнення на Русь історики назвали «оксамитовим». Українці охоче приймали прихід литовців, бо панування останніх було сприятливішим, ніж жорстоке ординське іго. Місцеве населення отримувало захист від нападів татар зі Сходу та Півдня, католиків – із Заходу. Тож опору литовцям воно не чинило, а часто навіть навпаки збройно їм допомагало у боротьбі з ворогом.
За браком людей литовці дозволяли місцевій українській знаті займати найвищі адміністративні посади. Руські князі та бояри на підставі угод з великим князем литовським служили йому як васали. Кредо литовців було: «Старого ми не змінюємо, а нового не впроваджуємо».
Литовська верхівка сама досить швидко потрапляла під культурні впливи своїх слов’янських підданих, переймаючи мову й звичаї, адже в державі переважав українсько-білоруський етнічний елемент (майже 90% населення). Багато князів з династії Гедимінасів прийняли християнство. Так, 10 з 12 синів Альгердаса були православними. Навіть наприкінці ХVІ ст. у Литовській державі діяло 11 тис. православних церков і лише 700 костелів. Руська мова, а тогочасне населення Білорусі й України називали себе русинами, стала офіційною мовою в литовській державі.
Литовці запозичили руський досвід військової організації, будування фортець, налагодження податкової системи, формування структури князівської адміністрації. Державною правовою основою слугувала «Руська правда».
Литовські князі надавали привілеї – спеціальні особливі грамоти – окремим землям Русі. Хоча українські терени вважалися власністю династії Гедиміновичів, вони зберігали, особливо на перших порах, попередній політико-адміністративний устрій, певну автономію, давні місцеві звичаї. Тож майже до кінця XІV ст. Велике князівство Литовське виступало своєрідною федерацією земель-князівств, повноцінними, рівноправними суб’єктами якої були землі Київщини, Чернігово-Сіверщини, Волині та Поділля.
Всі ці факти дозволяють стверджувати, що Велике князівство Литовське багато в чому продовжило державні традиції Київської Русі. У цій новоутвореній країні від народу-завойовника, по суті, залишилася тільки назва. Навіть офіційний титул литовського князя починався словами: «Великий князь Литовський і Руський».
В історичній науці сформувалися два напрями розгляду політичноїісторії України цього періоду. Згідно з поглядами багатьох російських істориків, у тому числі радянської доби, українські та білоруські землі були загарбані Литвою, а згодом відійшли до Польщі, тож протягом тривалого часу місцеве населення, спираючись на допомогу Московського князівства, вело боротьбу за звільнення, за об’єднання в єдину державу. Другий напрям представлений працями польських, литовських, багатьох українських та деяких російських дослідників. Вони розглядають Велике князівство Литовське і Московське князівство як дві рівноправні держави, дві Русі, що розвивалися осібно.