Індустріалізація на Україні

Запровадження НЕПу зумовило відродження приватної ініціативи, сприяло поліпшенню економічної ситуації. Промисловий розвиток СРСР у середині 20-х рр. досяг довоєнного (1913) рівня, однак країна суттєво відставала від передових капіталістичних держав: значно менше вироблялося електроенергії, сталі, чавуну, добувалося вугілля і нафти. Господарство в цілому перебувало на до індустріальній стадії розвитку. Перед СРСР стояла альтернатива: або низькі темпи розвитку всього господарства на базі НЕПу і прогресуюче відставання від провідних капіталістичних країн, або ж відмова від ринку, повернення до адміністративних методів, концентрація наявних ресурсів і форсований ривок головної ланки господарства – важкої індустрії.

Курс на індустріалізацію проголосив ще ХІV з’їзд ВКП(б) у грудні 1925 р. Основними завданнями визначалися: забезпечення економічної самостійності й незалежності, зміцнення обороноздатності СРСР, створення матеріально-технічної бази для модернізації як промисловості, так і сільського господарства, стимулювання зростання продуктивності праці і на цій основі підвищення матеріального добробуту й культурного рівня трудящих.

У грудні 1927 р. XV з’їзд ВКП(б) проголосив пріоритет державного плану над ринком. У доповіді Сталіна з’явилася така формула: наші плани – це не плани-прогнози, а плани-директиви. З’їзд накреслив надзвичайно високий, 19% щорічний приріст промислової продукції. Під час розробки першого п’ятирічного плану на 1928/29–1932/33 рр. директивні темпи зросли ще більше, посилюючи розбалансованість народного господарства.

Перший рік п’ятирічки розпочався з жовтня 1928 р. і мало відрізнявся від попередніх. Та наприкінці 1929 р., після появи статті Сталіна «Рік великого перелому», керівництво ВКП(б) взяло курс на «прискорене соціалістичне будівництво», успіх якому мала забезпечити форсована індустріалізація. Ставилося за мету забезпечити переважний і першочерговий розвиток галузей групи А (паливної, енергетичної, хімічної, машинобудівної та ін.). Це дало б змогу перетворити СРСР на могутню державу з великим військово-промисловим потенціалом.

Особливо високі темпи розвитку важкої індустрії були заплановані для України.

Політика в галузі промисловості характеризувалася гіпертрофованою централізацією управління. Велика промисловість перейшла у розпорядження загальносоюзних наркоматів. Трестівський госпрозрахунок замінив госпрозрахунок підприємств. Проте ті не дістали прав, якими користувалися трести.

Продиктований генсеком темп зростання промислового виробництва був величезним – 37,7%. Та він залишився на папері, хоча промисловість безперебійно одержувала потрібне фінансування, і в дійсності становив менше 15%.

Індустріальна гонка призводила до істотного обмеження добробуту трудящих. Економічні труднощі (завжди підкреслювалося: тимчасові) оголошувалися органами пропаганди неминучими й цілком природними.

Вже з 1928 р. ДПУ (Державне політичне управління, створене на базі ЧК) почало розкручувати маховик репресій. Після «шахтинської справи» в Донбасі, що започаткувала цькування спеціалістів з дореволюційними дипломами і зачепила до 1000 осіб, в суспільстві свідомо створювалася атмосфера масового психозу щодо «шкідництва». Теоретичним підґрунтям репресивної політики була висунута Й. Сталіним теза про загострення класової боротьби в країні з просуванням її по шляху до соціалізму.

Запровадження карткової системи в умовах заборони торгівлі не дозволяло робітникам і службовцям використати зароблені гроші на придбання товарів понад гарантований мінімум. А за картками «отоварювалося» не більше чверті заробітної плати. Владою ж величезні зусилля вживалися для організації масового виробничого змагання. Ініціативу в розгортанні соцзмагання віддали донецьким шахтарям.

З 1929 до 1932 рр. капіталовкладення в основні промислово-виробничі фонди зросли майже втричі, що дозволило подвоїти виробничі потужності великої промисловості. Символом індустріалізації став Дніпрогес. Його почали будувати навесні 1927 р. Турбогенератори для електростанції поставляла американська фірма «Дженерал електрик». Вони були на той час найдосконалішим здобутком світової техніки.

В Донбасі в експлуатацію були введені 53 великі шахти. У вуглевидобутку відбувся перехід до врубових машин і відбійних молотків. Менш вагомими виявилися успіхи в механізації транспортування вугілля. До кінця 1932 р. було видобуто 156 млн. т вугілля проти передбачуваних п’ятирічним планом 204 млн. т. Дефіцит вугілля болісно позначався на промисловості і залізничному транспорті. Різко скоротилося використання вугілля для побутових потреб.

У металургію пішла чверть капіталовкладень, які були в розпорядженні промисловості. Були збудовані такі великі металургійні заводи як Запоріжсталь, Криворіжсталь, Азовсталь. Обсяг виробництва у машинобудуванні і металообробці за першу п’ятирічку зріс у 4,5 рази. Активно розвивалася хімічна промисловість, відчутно гірше – легка і харчова.

У великій промисловості на початку 1929 р. працювало 690 тис. робітників, а наприкінці 1932 р. – майже наполовину більше. Робітниче поповнення складалося, в основному, з молоді. Щоб не уповільнити темпів роботи, нові кадри прискорено готували безпосередньо на виробництві. Це призводило до поломок устаткування. Почастішали аварії, різко погіршилася якість продукції.

У першій половині 1932 р. поряд з легалізацією продовольчого ринку було вирішено відмовитися від «підхльостування» країни. На другу п’ятирічку пропонувалися помірні середньорічні темпи зростання промислової продукції – 13–14%.

Стабілізація виробництва була досягнута приблизно за 2 роки. Це дозволило звернути увагу на матеріальне становище робітників. У 1935 р. вирішили скасувати стелю у заробітках, яку робітники охрестили «виводилівкою». Віднині скільки виробив, стільки й заробив. Перехід від карткової системи до вільного продажу товарів через магазини давав змогу витратити додатково зароблені гроші.

Для підвищення продуктивності праці було вирішено організувати новий робітничий почин. Рекорд організували на кадіївській шахті «Центральна-Ірміно» у 1935 р. Молодий шахтар О. Стаханов застосував прогресивний метод роботи, заснований на поділі виробничих операцій між вибійниками і кріпильниками. За допомогою двох помічників-кріпильників, імена яких для історії так і залишилися невідомими, він вирубав за зміну 102 т вугілля – при нормі 7 т, тобто в 14,5 рази більше норми, розрахованої тільки на вибійника.

Спочатку стаханівський рух супроводжувався істотним поліпшенням якісних показників. Але його швидко забюрократизували. Поширилася практика приписок, з’явилися липові рекордсмени – «олівцеві стахановці». Дні, а потім тижні й місячники ударної праці оберталися пізнішим спадом виробництва. Серед стахановців, котрі стали своєрідною робітничою аристократією, виявилося немало авантюристів, які своєю безграмотною працею спричиняли аварії й псування техніки.

Держава використала стаханівський рух для істотного підвищення норм виробітку і планових завдань в бік їх збільшення на 35–45%. На підприємствах, які не мали достатніх резервів, це призвело до перенапруження виробничого процесу і зривів, які розглядалися як шкідництво або саботаж. Дуже швидко «стелю» в заробітках відновили.

Соціальна ціна технічної реконструкції, здійсненої в роки перших п’ятирічок, виявилася надзвичайно високою.

Джерелами фінансування індустріалізації стало: перекачування коштів із легкої та харчової у важку промисловість, податки з населення, різниця в цінах на сільгосппродукцію та промислові товари, внутрішні позички, спочатку добровільні, згодом – «під контролем громадських організацій», інфляційний випуск грошей, розширення продажу горілки, збільшення вивозу за кордон нафти, лісу, хутра та хліба, режим надзвичайної економії, надзвичайна експлуатація трудового потенціалу селянства й робітничого класу, інших верств населення, багатьох мільйонів в’язнів ГУЛАГу.

Все ж результати розвитку важкої промисловості стали вагомими. В ході індустріалізації Україна випередила за рівнем розвитку окремих галузей ряд західноєвропейських країн. Вона зайняла 2-ге місце в Європі (після Німеччини) за виплавкою чавуну, 3-тє – за виробництвом сталі (після Німеччини та Англії), 4-те місце в світі за видобутком вугілля.