Українська РСР на початку перебудови

Коли у квітні 1985 р. Михайло Горбачов прийшов до влади, він не міг знати, що через шість з половиною років змушений буде покинути її через причину, на яку він найменше звертав увагу. Серед усіх питань, що чекали найшвидшого розв'язання, національне він поставив у самому кінці свого списку. Важко сказати, чи це був просто вияв традиційного для марксистів недогляду щодо національного питання, чи просто прагматичне небажання ворушити раніше часу приспаного привиду міжнаціональних конфліктів. Мабуть, у Горбачова не було продуманої теорії, як реформувати радянське суспільство; ініційована ним «перебудова», за словами Ернеста Гелнера, була «Реформацією без Біблії, Просвітництвом без «Енциклопедії».

Його нерозуміння національного питання проявилося вже під час візиту до Києва у червні 1985 p., коли він двічі назвав Радянський Союз Росією. Навряд чи це було просто мовним ляпсусом. У 1991 р. Горбачов характеризував СРСР як «тисячолітню державу» та «природний результат історичного процесу». Таке ототожнення СРСР з Росією не залишало місця для окремої української ідентичності. Сам Горбачов, хоч і признавався до українського походження (одна з його родинних ліній виводилася з Чернігівщини), проте в його уявленні Україна завжди перебувала у нерозривному зв'язку з Росією.

У ставленні Горбачова до України ці ідеологічні засновки поєднувалися з цілковито прагматичним підходом. Якщо у Москві появлялися статті-викриття про сталінські злочини, дозволялася критика колишніх лідерів СРСР (окрім, зрозуміло, Леніна), зміщалися перестарілі й скомпрометовані члени ЦК, то нічого такого довгий час не відбувалось у Києві. Українські сюжети - як от голод 1932-1933 pp., розправа над українською інтелігенцією, ліквідація автокефальної й греко-католицької церков та ін. - підозріло були відсутні у головному віснику «гласності» - московському журналі «Огонек», хоча його головним редактором став колишній український шістдесятник Віталій Коротич. Але найбільш промовистим було збереження аж до вересня 1989 р. на посаді першого секретаря ЦК КПУ Володимира Щербицького, який із членів старшого, «брежнєвського» складу ЦК КПРС утримався при владі найдовше. Україна тривалий час була справжнім «заповідником застою». Очевидно, що Горбачов радо жертвував «перебудовою» і «гласністю» в Україні заради збереження політичної стабільності у найбільшій неросійській республіці СРСР.

У перші роки правління Горбачова «перебудова» в Україні, як і в усьому Союзі, набрала характеру регульованої ініціативи «зверху». Виразним прикладом такої ініціативи був економічний експеримент, що проводився на машинобудівному об'єднанні ім. Фрунзе у Сумах. Суть його зводилася до введення «самофінансування» - права підприємства самовільно розпоряджатися своїми прибутками після сплати обов'язкового державного податку. Цей засіб, що виводився ще з реформаторських спроб 1960-х pp. iбув заново відроджений під час короткого правління Андропова, трактувався як панацея для підупалої радянської економіки. Досвід сумського заводу покладено в основу рішень серпневого (1987) пленуму ЦК КПРС і закону СРСР про державне підприємство (червень, 1987).

Але коли сумський експеримент, принаймні, не зашкодив, антиалкогольна кампанія 1985 р. завдала тяжких збитків Україні: були нещадно вирубані виноградники у Криму й на Закарпатті, а різке (майже вдвічі) зменшення обсягу випуску державного алкоголю викликало збільшення виробництва самогону й у результаті призвело до того, що цукор - основна сировина для виготовлення самогону - у 1988 р. в Україні, головному виробникові цукру в СРСР, став відпускатися лише за картками (раціоновано). Лицемірство офіційної лінії щодо поглиблення «демократизації» й «гласності» сповна проявилось після Чорнобильської катастрофи 26 квітня 1986 р. Офіційне попередження про загрозу для здоров'я, що становить викид в атмосферу радіоактивних елементів, місцеве населення почуло лише 5 травня, на дев'ятий день після катастрофи. До цього центральні та республіканські засоби масової інформації переконували, що аварія на Чорнобильській АЕС є цілком нешкідливою за своїми наслідками для здоров'я (хоча, настроївшись на хвилі західних радіостанцій, будь-який житель України міг почути ті серйозні попередження, з якими зверталися міністерства охорони здоров'я європейських держав до своїх громадян). Найкращим доказом байдужості партійної верхівки до долі своїх громадян було проведення у Києві 1 травня багатолюдної урочистої демонстрації, хоча саме напередодні, 30 квітня, у столиці було зафіксоване підвищення радіоактивного фону.

Катастрофічні екологічні й економічні результати Чорнобиля не піддаються точним оцінкам. Досить сказати, що до початку 1990 р. в Україні було дегазовано 3,5 млн. га орної землі й 1,5 млн. га лісу, що становило близько 12% території республіки. У цілому жертвою радіоактивного зараження стали понад 1000 українських міст і сіл. Число людей, які загинули й загинуть від радіоактивного опромінювання та викликаних ним хвороб, є предметом постійних дискусій між ученими-спеціалістами. Heменш важливими, окрім екологічних і економічних результатів, були політичні наслідки Чорнобиля. Чорнобильська катастрофа відкрила очі мільйонам українських громадян на колоніальне становище України. Рішення про замовчування справжніх наслідків аварії приймались у Москві; на неї ж падала й основна відповідальність за зволікання з прийняттям контрзаходів. Як показали матеріали пізнішого судового розслідування, питання про проведення першотравневої демонстрації в Києві вирішувалось у Москві. Слідство встановило, що перед початком демонстрації Щербицький голосно заявив: «Він мені [Горбачов. - Р.В.] сказав: якщо зірвеш демонстрацію - виключимо із партії».

Тема Чорнобиля стала однією з центральних у протистоянні українських опозиційних сил з московським і київським партійним керівництвом. Поняття «Чорнобиль - руйнівна катастрофа» - все частіше поширювалось і на опис інших сторін тогочасного життя в Україні (тема «духовного Чорнобиля», «мовного Чорнобиля»). Перші несміливі голоси протесту вийшли із середовища інтелігенції, яка за своїм фахом безпосередньо була пов'язана з українською мовою і літературою. 15-16 квітня'1987 р. на з'їзді українських учителів окремі делегати скаржились на викреслення української мови з процесу навчання і вимагали зміни цього незадовільного стану. У червні 1987 р. пленум Спілки письменників України висловив неспокій станом української культури та екологічної ситуації у республіці. СПУ звернулася до Президії Верховної Ради Української РСР з пропозицією впровадження навчання українською мовою у всіх школах на території республіки та надання їй статусу державної.

Передвісником далекосяжних змін стали кадрові переміни в партійному керівництві, ініційовані січневим (1987) пленумом ЦК КПРС. У березні 1987 р. були звільнені перший секретар Львівського обкому партії В. Добрик і Дніпропетровського обкому В. Бойко, а в липні цього ж року пішов на пенсію Голова Ради міністрів О. Ляшко. У цілому до початку 1988 р. було замінено 1912 працівників вищого рівня, у т. ч. 110 як такі, що не справилися з роботою. Виступаючи на січневому (1988) пленумі ЦК КПУ, Щербицький уперше критикував усіх членів Політбюро, секретарів ЦК, членів уряду і президії Верховної Ради, не забуваючи й самого себе. Всі ці заходи, ясна річ, планувалися не у Києві й, що характерно, вони не зачіпали самої верхівки республіканської влади. Однак їхнім головним результатом стало винесення у 1987-1988 pp. на поверхню всіх тих номенклатурних діячів, які зіграли перші ролі у пізніших подіях - С. Гуренка, В. Івашка, В. Масола, Л. Кравчука.

политические сознание