Антигетьманське повстання (листопад-грудень 1918р.) та падіння Гетьманату П. Скоропадського
Щож спонукало Павла Скоропадського вдатися до різкої зміни курсу із позицій відстоювання самостійності Української Держави перейти до проголошення федерації України з Росією? Розглядаючи дане питання,слід узяти до уваги міжнародний контекст подій. 9 листопада 1918 р. у Німеччині вибухнула революція, у результаті якої владу кайзера Вільгельма II було повалено. 11 листопада підписано Комп'єнське перемир'я, Що поклало край першій світовій війні, і того ж дня головне німецьке командування віддало наказ про евакуацію своїх військ зі Східного фронту. Напередодні, 16 жовтня 1918 p., союзником Німеччини - австрійським імператором цісарем Карлом I - було видано маніфест, яким оголошувалося про перетворення Австро-Угорської імперії на федерацію.
Революційні події у Німеччині й Австро-Угорщині та поразка останніх у війністали кінцем їх впливу на події в Україні. Опинившись відтак без підтримки і взагалі без власної регулярної армії, правитель української Держави вирішив шукати допомоги у країн Антанти, які, видаючись непереможними, виступали за збереження єдиної (принаймні федеративної) Росії. Проте, саме федеративна грамота гетьмана від IIлистопада 1918 р. стала каталізатором антигетьманського повстання.
Того ж дня ввечері, о 20-й годині, у приміщенні міністерства шляхів Української Держави, у кабінеті О. Стокоза, урядовця особливих доручень мри міністрі шляхів, розпочалося таємне засідання президії УНС. На цьому засіданні були присутні представники різних політичних партій, що входили до союзу, а також військові, які підтримали ідею повстання. Для керівництва повстанням було вирішено створити колегіальний орган - Директорію, на кшталт подібної структури доби Великої французької революції XVIIIст. Як і її прототип, український відповідник мав відігравати роль революційного уряду з усією повнотою влади. Головою Директорії обрано Володимира Винниченка (представника УСДРП), членами - Симона Петлюру (УСДРП, кандидата Січових стрільців), призначеного Головним отаманом повстанських військ, Федора Швеця (Селянська спілка), Панаса Андрієвського (УПСС) і Андрія Макаренка (безпартійного, кандидата залізничників). Спочатку передбачалося, що Директорія складатиметься з трьох осіб - Винниченка, Петлюри і Швеця, а інших двох вирішено було прийняти до складу тимчасово, аби репрезентувати якомога більше громадських груп під час повстання.
Для організації повстання з метою боротьби за відновлення Української Народної РеспублікиДиректорія виїхала до Білої Церкви, де була дислокована основна військова опора повстанців - Окремий загін січових стрільців під командуванням Євгена Коновальця. 16 листопада 1918 р. розпочалося збройне повстання проти гетьманського режиму виступом січовиків у Білій Церкві, коли їх перша сотня без бою зайняла місто. Того ж дня ще один відділ Окремого загону січових стрільців відправився залізницею та зайняв уночі Фастів - важливий залізничний вузол. Вранці 17 листопада туди перебралися Директорія та решта січовиків, а у Білій Церкві залишилися сотники М. Бісик і А. Домарадський, які мали організовувати новоприбулих повстанців і створювати з них військові відділи. Того ж дня командир Запорізького корпусу полковник Петро Болбочан видав наказ, де сповіщав населення про призначення його С. Петлюрою «головнокомандувачем військами республіки на території Харківщини, Полтавщини та Чернігівщини».
18 листопада відбувся бій під Мотовилівкою на залізничному шляху Київ - Фастів. Проти авангарду Січових стрільців (що налічував чотири сотні вояків, до 640 багнетів із бронепоїздом) був висланий загін князя Леоніда Святополка-Мирського – до 600 багнетів 1-ої Офіцерської добровольчої дружини, понад 1000 багнетів сердюцької дивізії, до 200 шабель, бронепоїзд. У підсумку офіцерський загін зазнав нищівної поразки.
Серйозний опір гетьманські формування вчинили наступальним силам Директорії на фронті Жуляни - Юровка 19 листопада. Однак у другій половині місяця загони захисників Гетьманату П. Скоропадського вже не складали значної перешкоди повстанським військам. Як згадував Олександр Удовиченко, генерал армії УНР, «по оголошенні універсалу Директорії всі українські військові частини, а саме: Запорізький корпус, Чорноморський кіш, Січові стрільці, старшини й вояки-сірожупанники та інші, всі перейшли на бік Директорії. На її бік перейшли і кадри двох корпусів, сформованих гетьманом у Вінниці й Одесі».
А тим часом на допомогу військам Директорії УНР почали прибувати народні маси, щоби взяти участь у протигетьманському повстанні. Член Стрілецької ради січових стрільців Осип Назарук так описував перші дні повстання: «Маси українських повстанців напливали зі всіх боків так скоро, що штаб Директорії втратив уявлення щодо їх числа ... Урядовці постачання, від яких найскоріше можна мати більш певну інформацію, відповідали, що зорієнтуватися неможливо, бо різні відділи прохарчовуються самі, одержуючи харчі від селян, а деякі забирають по дорозі гетьманські й німецькі магазини». Про всенародне піднесення свідчать і рядки спогадів українського поета Володимира Сосюри: «З усіх сіл йшли до нас дядьки у свитках і з торбинками, записувалися і спокійно, як до церкви, йшли на смерть».
24 листопада 1918 р. Директорія оголосила мобілізацію «всіх здатнихдо зброї громадян України від 20 до 35 років ... з метою найскорішого закріплення демократичного ладу на час до утворення постійної армії із чергових призовів». У першій половині грудня чисельність повстанських формувань, за різними даними, сягала від 100 до 300 тисяч чоловік. Однак існував інший бік справи - «для планового переведення мобілізації не мала Директорія відповідного апарату, не було відповідної кількості старшин і підстаршин, не було налагоджене теж діло озброєння та обмундирування», - писав Є. Коновалець. Він зазначає, що Стрілецька рада була проти оголошення загальної мобілізації, - і, насамперед, через небезпеку появи недисциплінованих частин. З ним погоджується й інший відомий діяч армії УНР - Михайло Омелянович-Павленко: «З різних кінців сходилися під прапор Директорії всі незадоволені режимом гетьмана, всі, хто так чи інакше вважав себе скривдженим, неоціненим по заслугах, а разом з тим чимало елементу від природи неспокійного, для якого хаос і анархія були рідною стихією». Таким чином, хоча оголошена мобілізація й сприяла швидкому розгортанню повстання по всій Україні, проте саме вона негативно вплинула на подальший стан військових формувань Української Народної Республіки, що вже незабаром мало катастрофічні наслідки.
12 грудня повстанські війська повели наступ на Київ. Після дводеннихзапеклих боїв російські офіцерські дружини були розбиті, й 14 грудня о 13-й годині гетьманське командування віддало наказ про припинення опору. Павло Скоропадський підписав своє зречення від Влади: «Я, Гетьман всієї України, на протязі семи з половиною місяців прикладав усіх своїх сил, щоб вивести край з того тяжкого становища, в якому він перебуває. Бог не дав мені сил справитися із цим завданням, і нині я, з огляду на умови, які тепер склалися, керуючись виключно добром України, відмовляюсь від влади».
Після зречення гетьмана легітимна влада Української Держави - Рада міністрів у складі голови ради С. Гербеля, міністра торгівлі й промисловості С. Мерінга, міністра внутрішніх справ I. Кістяківського, міністра фінансів А. Ржепецького, міністра народної освіти В. Науменка, міністра праці Косинського та державного контролера Петрова того ж 14 грудня 1918 р. ухвалила рішення скласти з себе повноваження і передати владу Директорії УНР.
Близько 15-ої години 14 грудня відділи Дніпровської дивізії та Січових стрільців увійшли до Києва. Деякі загони російських офіцерів, не дивлячись на наказ командування, спробували і надалі чинити опір, але він був швидко придушений. Гетьманська держава П. Скоропадського перестала існувати. Влада перейшла до Директорії й було відновлено Українську Народну Республіку.
Взагалі, слід зазначити, що фігура Павла Скоропадського в історії України є досить трагічною. Вирваний із звичного русла життя російського дворянина світовою війною та революцією, волею долі він був поставлений на чолі Української Держави. Російський офіцер, який чотири роки воював з німцями, в останній рік війни змушений був опертися на їхню допомогу, залишаючись переконаним у перемозі Антанти. Не бувши демократом і сповідуючи консервативні погляди, він прагнув залучити до будівництва стабільної української держави найширші верстви населення, незалежно від їхнього соціального і національного походження. Логіка державного будівництва змусила його захищати українські інтереси, навіть якщо його влада опиралася на чужі багнети, а більша частина міністрів говорила і думала по-російському.