Консолідація козацької державності на лівобережжі

60-80-ті роки XVII ст. відомі в історії України як Руїна. Спадкоємці Б. Хмельницького не змогли успішно завершити його починань. Руїна почалася з усунення в 1657 р. Ю. Хмельницького від влади. І. Виговський та його прибічники фактично здійснили державний переворот. Безпорадність та амбіції нових лідерів, втрата підтримки народу, ускладнення геопо-літичної обстановки призвели до катастрофи — до поразки Визвольної війни. Доба Руїни принесла жахливе спустошення українських земель. Загострилась боротьба за гетьманську булаву. Доходили до межі соціальні конфлікти, відбулася девальвація моральних норм суспільного життя. Порушення суверенітету України її сусідами призвело до фатального розколу на Правобережну і Лівобережну Україну.

У кінці XVII — на початку XVIII ст. центр політичного і духовного життя України зосереджується на Лівобережжі. Українці називали його Гетьманщиною, а росіяни — Малоросією. Після Б. Хмельницького ще зберігалися чіткі ознаки державності — виборністьгетьмана та старшини, система місцевого управління, судочинство, козацьке військо. У Гетьманщині існувала своя система адміністративно-територіального поділу {сотенно-полкова), до якої входили 10 полків (СтародубськиЙ, Чернігівський, Ніжинський, Прилуцький, Київський, Гадяцький, Переяславський, Лубенський, Миргородський і Полтавський). Це був густоза-селений край з розвинутою економікою. На той час на Лівобережжі вже було 11 великих міст, 126 містечок та 1800 сіл, в яких проживало 1,2 млн. чоловік. Окремі міста (Київ, Переяслав, Полтава та ін.) користувалися магдебурзьким правом. Основу населення Гетьманщини складали козаки, українська шляхта, селянство та міщанство. Панівною верствою була козацька старшина та українська шляхта. Точніше про це говорить Т. Яковлева. Правда, вона описує соціальний склад населення Гетьманщини в середині XVII ст., але воно фактично не змінилось і у XVIII ст. Отже, соціальна структурасуспільства Гетьманщини була слідуючою: шляхта, козацька старшина, міщани, духовенство, селянство, козацтво.

Громадянська війна в Україні скінчилася з підписанням «Вічного миру» 1686 р. та обранням Івана Мазепи у 1687 р. на посаду гетьмана. Він займав цю посаду найдовше з усіх гетьманів — більше 20 років. І. Мазепа майже до останніх днів свого гетьманування зберігав добрі стосунки і довір'я Петра І.

Однак Петро І порушив основну умову Березневих статей — захист України. Тим самим він звільнив І. Мазепу від обов'язку союзника Росії. За допомогою союзу з шведським королем Карлом XII гетьман спробував зберегти автономію України, та це йому не вдалося.

Постать І. Мазепи складна й неоднозначна. В одній особі поєднуються захисник української державності і кар'єрист, тонкий дипломат і улесливий царедворець, меценат і жорстокий гнобитель народних мас. Його портрет відображає складність історичних процесів кінця XVII — початку XVIII ст., а також особисті риси характеру. Суперечливість поведінки гетьмана зале - жала від збігу його, власних інтересів із загальнодержавними.

Факти свідчать, що І. Мазепа не зраджував Петра І, а сам був зраджений російським союзником. Не був він зрадником і українського народу, бо, за умовами договору зі Швецією, Україна мала стати великим князівством під номінальним протекторатомкороля Швеції.

Студенти мають зрозуміти, що з 80-х років XVII і до початку XVIII ст. царизм обмежував автономію України, що викликало опір українського керівництва, завершальним акордом якого була національно-визвольна акція І. Мазепи.