Галичина

Галичина — це історична область, що обіймає південно-західну окраїну басейну рік — горішнього і середнього Дністра, горіш­нього Прута, горішнього Буга, більшу частину басейну Сяну. Тут у XI ст. розвинулося могутнє Галицьке князівство зі столицею у мі­сті Галичі над Дністром, а пізніше Галицько-Волинська Держава зі столицею у Львові.

Межі Галичини були різні, залежно від часу та могутності її воло­дарів. На півдні межа із, Закарпаттям проходить хребтом гір Карпат, а на південному сході — з Буковиною. Межі змінялися, і в XII—XIII ст., зокрема за князів Ярослава Осмомисла і Романа, на півдні сяга­ли берегів Чорного моря, а на заході від гір Карпат аж до гирла Ду­наю, на сході губилися в українських степах, тобто охоплювали су­часну Молдавію, Буковину й Басарабію, яку згідно з літописами, ко­лись замешкували українські племена уличів і тиверців.

Наприкінці X ст. князь Володимир Великий приєднав до Руси-України міста Перемишль і Червень. Галицький князь Ярослав Осмомисл (1153—1187) поширив свою владу далеко на південь аж по рі­ку Дунай. У 1199 р. князь Роман Галицький об'єднав Галичину з Во­линню і створив Галицько-Волинську Державу, в якій панували його нащадки — династія Романовичів (1199—1340 pp.). Найвидатнішим представником цієї династії був король Данило Галицький (1238— 1264), якому доля судила в 1240 р. воювати з татарськими ордами й обороняти цілу центральну Європу перед татаро-монгольською нава­лою. У боротьбі з татарами Данило шукав безуспішно союзників на Заході, включно з папою Інокентієм IV, від якого прийняв корону в 1253 р. Він збудував ряд міст та укріплень й одне з них назвав на честь свого сина Лева — Львів, а також місто Холм над Бугом та т~ ші. Не маючи союзників, мусів помиритися з татарським ханом. Йо­му вдалося об'єднати під своїм володінням велику частину земель колись могутньої київської Руси—України, включно з Києвом.

По смерті короля Юрія II у 1340 p., останнього з роду Романови­чів, Галицько-Волинська Держава перестала існувати й Галичина з Холмщиною потрапила під панування польських королів, а Волинь — під панування литовських князів. У Галичині почалося переслідування опонентів польського панування й насаджування польської шляхти на місце старих українських боярських родів та римо-католицької віри. У цей час зросла важливість "руської", тобто православної церкви, яка під проводом київських митрополитів стала заборолом русько-укра­їнської культури. При церквах організувалися т. зв. Братства, які ста­вили завдання дбати за свої храми та допомагати бідним і хворим. Із наступом польської римо-католицької церкви у XVI—XVII ст. Брат­ства поширили свою діяльність, вони організували школи, друкарні тощо і стали в обороні своєї віри й обряду. На перше місце у тій бо­ротьбі вийшло Львівське Братство при церкві Успення Богородиці, яке за свою культурну й релігійну діяльність в 1589 р. отримало від єру­салимського патріарха право ставропігії, згідно з якою воно підпоряд­ковувалося не місцевому єпископові, але безпосередньо патріархові. Коли ж у 1596 р. дійшло до церковно-релігійного об'єднання Україн­ської Православної Митрополії з Римом у т. зв. Берестейській Унії, Братства виступили проти Унії, вважаючи її першим кроком до лати­нізації і полонізації української церкви. Завдяки братствам Галичина найдовше зберегла православ'я і щойно після того як Українська Пра­вославна Церква була повністю підпорядкована Московському патрі­архові (1686 p.), а Уніятська Церква виявилася гідним оборонцем прав українського народу, в 1692 р. Унію прийняла Перемиська єпархія, в 1700 р. — Львівська, а в 1709 р. і львівське Успенське Братство, яке бу­ло перетворене на Ставропігійський Інститут.

У XVIII ст. колись могутня Польща, у складі якої знаходилися величезні простори Білорусі і Правобережної України, від Дніпра аж до Карпатських гір, хилилася вже до упадку. її роз'їдала внутрішня боротьба польської шляхти, магнати якої не визнавали жодної цен­тральної влади. З другого боку, нелюдська поведінка панів-дідичів зі своїми підданими, які вперто не тільки зберігали, але й надужива­ли своїми феодальними правами, викликала численні повстання гноблених, які ще більше ослаблювали її потужність. З цього скори-стали її сусіди, на північному сході — Росія, на північному заході — Прусія, а на півдні — Австрія. На початку серпня 1772 р. з ініціати­ви пруського короля Фрідріха Великого, вони поділилися частиною територій Польщі.

Австрія зайняла Галичину, покликуючись формально на те, що в XIII ст. Галицько-Волинська Держава була короткий час під па­нуванням угорських королів, які в тому часі титулували себе гех Galiciae et Lodomeriae — король Галичини і Володимири (від міста Володимир на Волині). Цісарева Марія Терезія, захопивши Гали­чину, прийняла теж титул королеви Галичини й Володимири', і той титул австрійські цісарі носили аж до 1918 р.

У 1792 р. відбувся другий, а в 1795 р. третій і останній переділ Польщі.

Австрія захопила місто Краків з околицею й решту Сандомирського воєводства та територію поміж ріками Віслою й Бугом, де знаходи лися заселені українцями Холмщина й південне Пщляшшя. Всі ці ве­ликі простори одержали тоді спільну назву Галичина (Galizien), не­зважаючи на те, що корінно польські землі ніколи не входили до Га-лицько-Волинської Держави. Але для відрізнення польських земель від українських надано першим назву Westgalizien (Західна Галичина), а українські землі названо Ostgalizien (Східна Галичина).

Згідно з Шенбрунським договором поміж Австрією й Наполе­оном від 14 жовтня 1809 p., Австрія також була змушена відступи­ти йому всі землі, які вона захопила у третьому поділі Польщі, а також місто Краків, які Наполеон прилучив до Варшавського Кня­зівства. Так само згідно з Шенбрунським договором Наполеон зму­сив Австрію віддати Росії східну смугу Галичини на захід від Збру­ча аж до річки Серет з містами Тернопіль, Теребовля і Заліщики, яку названо Тернопільським краєм.

Формальна передача Тернопільського краю Росії відбулася щой­но 15 червня 1810 р. і тут створено нову російську адміністраційну й судову владу, в якій головні місця зайняла місцева польська шлях­та і нижчі урядові інстанції були обсаджені виключно поляками. Тернопільський край поділено на дві адміністративні округи — Заліщицьку та Тернопільську, яка була вдвоє більша від Заліщицької. Тому незабаром з неї виділено третю — Теребовельську окру­гу. На чолі Тернопільського краю Олександер І назначив сенатора Ігната Тейльса, який усе своє урядування провадив виключно ро­сійською мовою. Окружні уряди очолювали старости, родовиті ро­сіяни, що мали свого помічника "секретаря округи", яким завжди був галицький поляк. На місце дотеперішньої урядової німецької мови, стала мова російська, а побіч неї польська мова. Всі урядові документи друкувалися в польській мові. Це вказує на те, що цар повністю знехтував українське населення Тернопільського краю й не вважав за відповідне вводити українську мову навіть у найниж­чих інстанціях для місцевого населення.

Після закінчення Наполеонівських війн, згідно з домовленням на Віденському Конгресі 3-го травня 1815 p., Австрія 6-го серпня 1815 р. знову перебрала під свою владу Тернопільський край. Так са­мо в часі Віденського Конгресу 1815 р. більшість Варшавського Кня­зівства перетворено в Польське Королівство, королями якого мали бути російські царі. У Польському Королівстві залишено й українсь­кі землі Підляшшя та Холмщину. Місто Краків проголошено віль­ним містом під протекторатом Австрії, Прусії й Росії. Власне після Наполеонських війн усталено кордони Галичини, бо в минулому во­ни значно різнилися від сучасних.

У XVIII ст. для інтелігентних верств українського народу була байдужа національна приналежність, за те сильніша була конфе­сійна. У Галичині й на Закарпатті ті верстви були уніатські, на Бу­ковині православні. "Уніяти ідентифікували себе більше з римо-католиками, а що ті були поляками й мадярами, то уніяти не вва­жали зовсім ніяким злом приймати польську чи мадярську мову за свою рідну; православні робили те саме з румунською і тим спо­собом відчужили себе одні й другі цілком від власного народу й перейшли по неволі в чужий табор".

Східна Галичина становила 55 300 квадратних кілометрів, тобто бл. 5% усієї території замешкалої українським народом. На півдні вона межувала із Закарпаттям, а на південному сході сусідувала з Буковиною і межа між ними проходила у північному напрямку вздовж річки Черемош аж до її злиття з річкою Прут, а далі су­шею до Дністра і на схід аж до впадання лівобічної притоки Збруч. Тут повертала на північ і пробігала річкою Збруч аж до її верхів'я, і там повертала на захід. На північному сході Галичина межувала з західною Волинню і тут лінія проходила сушею у північно-захід­ному напрямку, на північ від міст Збаража, Бродів і Сокаля до рі­ки Буг. Це була границя, що відділяла Галичину від східної Укра­їни, тобто кордон поміж "Австрійською та Російською імперіями. На північному заході кордон проходив сушею до річки Сян коло міста Нісько, а далі на південь вздовж річки Сяну аж до княжого міста Сянока. Тут річка Сян становила західну межу Галичини з деякими відхиленнями на захід, зокрема коло Перемишля відділяла польські терени від українських. Коло Сянока починається ук­раїнська Лемківщина, що вузьким клином вигинається на захід вздовж Карпат аж до річки Попрад. На півдні Лемківщина межує із українськими селами західного Закарпаття — Пряшівщини на південному схилі Карпат.

Австрія застала Галичину у величезному занедбанні, без шкіл, без доріг, без великих міст, без промислу й торгівлі, з бідним цілковито закріпощеним польською шляхтою сільським населенням. І тому не дивно, що українське населення Галичини радо привітало окупацію Австрії, вірячи, що гірше ніяк не може бути, ніж під польським па­нуванням. Ці сподівання, бодай на час володіння Марії Терезії (1772—1780) та її сина Иосифа II (1780—1790), дещо справдилися. Для культурного й господарського піднесення проведено деякі ре­форми. Найважливішою було скасування кріпацтва в 1782 р. і запро­вадження замість нього панщини.

Коли Австрія захопила Галичину, у Відні не орієнтувалися в на­ціональному складі населення новонабутого краю. Акт поділу Польщі й підданства Австрії підписали самі польські шляхтичі-вельмо-жі, бо про українських вельмож і бояр й чути не було. Не було тоді ні маєтного українського міщанства, ні багатих купців; ремес­ло стояло низько і вся торгівля була у жидівських руках. Отже, в розумінню австрійського уряду Галичину заселяли поляки. Першим, хто звернув увагу австрійському урядові у Відні, що населення Га­личини не є польським і не говорить польською мовою, був ав­стрійський урядник чех Вацлав Коранда. У 1774 р. Галичину відві­дав син цісаревої Марії Терезії Иосиф, що був її співрегентом, який також переконався, що новонабуті землі — цс не одностайний край з польським населенням, але живе там ще й інший нарід. Він власне ствердив, що населення Галичини українське, а польська тільки шляхта. Так само цісарський намісник у Львові граф Перген у сво­єму звіті до цісаря зазначив, що більшість населення Галицької землі — це не поляки, а русини (тобто українці). Він, між іншим, також ствердив, що між українським уніатським і польським римо-католицьким духовенством існує велика ворожнеча. Одночасно пропо­нував поліпшити економічне положення селян, які перебувають у крайній нужді, щоб таким чином вони могли в разі потреби стати пригожим знаряддям проти польської панівної верстви1.

Львівський єпископ Лев Шептицький доводив перед віденським урядом, що русини-українці — це самостійний, окремий від поляків народ, та домагався справедливого трактування для свого народу.

Першим посередником поміж цісарським двором у Відні та новозайнятою українською Галичиною був священик Іван Гудз, що перебував у Відні як приватний учитель. У міжчасі монаший чин от­ців василіан, який намагався унезалежнитися від греко-католицького єпископату в Галичині, користаючи з нової політичної ситуації, звернувся з відповідним проханням до цісареви Марії Терезії. Це, очевидно, творило б шкідливе двоєвладдя в церковній адміністрації й тому єпископи виступили проти василіанського плану. Маючи у Відні греко-католицького священика Івана Гудза, львівський єпис­коп Лев Шептицький та його офіціал священик Антін Левинський написали листа до Марії Терезії в тій справі й передали Іваном Гудзом, який того листа доручив цісаревій у березні 1774 р. Незважа­ючи на те, що Польща як держава перестала існувати, Римо-католицька Церква, як і польська інтелігенція, різними способами на­вертали українських людей до латинського обряду, що рівнялося першому ступневі у переході до польської національносте. У зв'язку з тим ще в липні того самого року о. І. Гудз подав знову цісаревій від єпископа Шептицького дві скарги на польське духовенство, яке перетягало багатших і знатніших українців на латинський обряд. Марія Терезія полагодила ті справи згідно з просьбою єпископа й одночасно зацікавилася долею русинів.

З початком 1775 р. цісарева Марія Терезія покликала до себе о. І. Гудза і, після довшої розмови з ним обіцяла заопікуватися га­лицькими русинами. У тому цісареву підтримав її син Йосиф.

Згідно з деякими даними, населення Галичини разом з Букови­ною в 1820 р. налічувало 3 893 000 осіб. За переписом населення в 1846 р. у Східній Галичині залишилося 3 120 тис. населення, з то­го 70,7% становили українці, решту поляки, жиди, вірмени, німці тощо.

За часів Иосифа II захоплені від Польщі території з офіційною назвою Галичина й Лодомсрія поділено на 18 округ, на чолі яких стояли старости. Функції адміністративної й судової влади на міс­цях виконували дідичі —- власники маєтків або їхні ставленики, за­тверджувані окружними старостами. З того 12 округ становили Східню Галичину з більшістю українського населення, а саме: Белзький, Брідський, Бережанський, Заліщицький, Коломийський, Ліський, Львівський, Перемиський, Самбірський, Станіславівський, Стрийський, Тернопільський. У цих дванадцяти округах у 1831 р. проживало 2 957 700 осіб, які становили 65,4% населення всього Королівства Галичини й Лодомерії. У 1849 р. кількість населення Східньої Галичини зросла до 3 113 320 осіб. З того українців було 2 210 460 осіб, або 71% населення, поляків 635 113, або 21%, жи­дів 245 950 (7,9%), німців 18 680 (0,6%), решта інші. Тут слід під­креслити, що у деяких містах Галичини жиди становили найбіль­шу групу населення, наприклад, в 1842 р. в Тернополі — 54%, а в Станіславові — 53,5%.

Як Галичина, так і Буковина прийшли під владу Австрії у дуже занедбаному економічному й культурному стані. Основою економіки Східної Галичини було сільське господарство, причому величезні природні багатства краю були власністю польської шляхти, церкви й держави. Шляхта становила приблизно 3,6% населення, серед якої магнатські роди князів Радивилів, Яблоновських, Любомирських, графів Потоцьких, Дідушицьких, Лянцкоронських тощо володіли де­сятками й сотнями галицьких сіл і містечок. Чисельним був прошарок дрібної української шляхти (кілька десятків тисяч осіб), що складалася з нащадків давніх збіднілих бояр, вільних поселенців. Всі інші селяни були зобов'язані відробляти безплатно для своїх панів-поляків на панських дворах і фільварках, так звану панщину.