Козацька старшина і гетьманування Апостола

Ще Петро І розпочав активне використання південнослав’янських вихідців для проведення своєї політики в Гетьманщині. За його дорученням канцлер граф Голіцин направив до Сербії Михайла Милорадовича підбурювати місцеве населення проти правління Порти, а також закликати добровольців під знамена російського царя.

За царським указом у 1716 р. сотником іркліївським був призначений воєвода венеціанський Славуй Миколайович Требинський. У Дербентський похід він призначався наказним полковником переяславським, потім наказним полковником над козаками і компанійцями (600 чол.), посланих до фортеці Святого Хреста, де був два роки. Тим часом у полк для слідства був посланий майор лейбгвардії Преображенського полку і генералмайор Рум’янцев, який призначив наказним полковником з баришівських сотників Стефана Афендика Полкова ж старшина на чолі з Семеном Новаковичем 5 липня 1726 р. звернулася в Сенат з проханням призначити на уряд повного полковника С. Требинського. Останній полковником не став, проте його вплив на події у Переяславщині був значним.

Найвищого рангу з південнослов’янських вихідців досяг рід Апостолів, представник якої Данило (1653/1654.17.12. — 1734.17.01.) став навіть козацьким гетьманом. Його батько, Павло, за даними російського генеалога Лобанова–Ростовського був сином Єфрема Апостола і доньки молдавського боярина Катаржи. Шляхтич гербу «Юньчик» Павло Єфремович (1628–1678) став ротмістром у князя Я. Вишневецького, був сотником хомутецьким (? — 1658 — ?), разом зі старшим сином Василем був посланцем до царя від миргородського полковника Степана Довгаля (1658), відомий як наказний гетьман на місце Івана Силки (1659), полковник гадяцький і миргородський (1659–1660). Ці факти свідчять про значну роль Апостола, яку він відіграв серед противників Лісницького і прибічників Гладких. Тоді рід Апостолів уже осів в українських землях Чигиринщини і Миргородщини. Підтвердженням цього є інформація про сестер Павла, які були заміжні і мешкали у Гетьманщині. Так, у 1658 р. документи згадують племінників Апостола Тимошку Іванова і Матюшку Мартинова. Під Чудновим Павло Апостол потрапив у польський полон. Король відпустив його, але Чернецький тримав рік його у дубенському замку, звідкіля він утік. Б. Крупницький вказує на якусь його службу у Тетері і Опари. З приходом до влади Петра Дорошенка Д. Апостол став генеральним осавулом, проте ненадовго. Якісь невідомі нам причини змусили його повернутися на Миргородщину як славетного військового товариша. Розпочату у 1664, 1669, 1671 та 1672 рр. скупку земель у селах Хомутцях і Бакумівці продовжував будучи, полковником миргородським. У 1672 р. придбав ліс у с. Харківцях поблизу р. Хорол. Мабуть, увійшов у довіру до Гладких, бо каденції його полковникування (1671, 1672, 1673, 1676–1678) перемежовувалися з їх каденціями і, як бачимо, розпочалися ще за часів гетьмана Ігнатовича. Можливо, цьому сприяло його перебування у кальницькоуманському регіоні під час повстання 1664 р., де були Ігнатовичі, його попередня служба у Опари. За гетьманування Самойловича Апостол зміцнив свій статус у полку, проте у нас немає фактів, які б дозволяли стверджувати про те, що «можна припустити, що протектором Апостола став Самойлович». Перебування у козацькостаршинському середовищі дозволило Павлу Апостолу породичатися з відомими старшинськими родинами. У 1677 р. він висватав за свого сина Данила Уляну Василівну Іскрицьку (? — 1662–1742.29.10.), рід якої мав коріння серед уманської покозаченої шляхти і з батьком якої Данило Апостол, ймовірно, співпрацював у Тетері, якому Іскрицький доводився племінником.

Привертають увагу родинні зв’язки Апостолів і Зеленських. Дмитро Зеленський був дядьком Данилу Апостолу (це не виключає, що N Єфремівна Апостол була за Зеленським). Дослідниця Н. Герасименко пропонує версію, що дружина Павла Єфремовича Апостола була з роду Зеленських, тобто Дмитро Зеленський був її рідним братом.

У 27 років Данило Апостол став полковником у Миргороді. Не можемо погодитися з твердженням Б. Крупицького, що Данило Апостол не мав протиріч з іншими старшинськими родами. Під час приходу до полкового пірнача його стан багато у чому залежав від позиції родини Гладких, їх численної родини, яка протягом 40–70 рр. була найвпливовішою на Миргородщині. Прийшовши до влади у полку з благословіння попереднього полковника Григорія Гладкого, Апостол підім’яв під себе його нащадків. «Данило... отца моего, как он был жив, хотя отрешить от законного наследства и владения дома..., в городе Сорочинцах держал в тюрьме и, по смерти отца моего, оной Данила, не допустя мать нашу и меня с братом до наследия, якобы сожалея о нашем малолетстве... жалованную грамоту и всякие пожитки до совершенного возрасту забрал к себе». Доведені до «великой скудости» «пришли к нему и сами во служение, который обнадёжил меня с братьями всяким награждением и неоставлением». Служили у Апостола Гладкі кілька років. Згодом Данило Апостол «оставя от обещания, ругаясь...содержал нас при доме своём хуже служителей своих в великой нужде». Якось полковий писар Іван Руновський відкрив Петру Гладкому, що царську грамоту Апостоли тримають не по праву, і останній, залишивши дружину, дітей і брата у Попівці, «тайно сошёл» і в грудні 1742 р. суть справи стала відома у ГВК. Це був не поодинокий випадок. Крім Гладких, у нього на службу у так звану полковничу дворянську корогву потрапили представники 74 родин, серед яких варто відзначити Баранів, Бистрицьких, Богунів, Зеленських, Кальницьких, Кравченків, Леонтовичів, Павловичів, Сербинів, Черкас, які репрезентували навколо Апостолів нащадків старшини як лівобережних, так і правобережних полків.

Загальновідомо, що Данило мав трьох синів і п’ятьох доньок, шлюби яких породичали Апостолів з найвідомішими старшинськими родинами Гетьманщини: Жураковськими, ДунінимиБорковськими, Кулябками, Горленками (з 1700 р.), Кочубеями, Скоропадськими (з 1725 р.). Доньку Тетяну видав заміж за сина генерального обозного Івана Івановича Ломиковського, Марію — за сина полковника прилуцького Андрія Дмитровича Горленка. Третю доньку видав заміж за сина генерального судді Чуйкевича, Параска була за Михайлом Васильовичем ДунінимБорковським, Петро Іванович Кулябка, сотник шишацький, був зятем Данилу Апостолу через шлюб з донькою Ганною. У 1708 р. донька Марфа вже була дружиною Василя Васильовича Кочубея, у грудні цього року народивши йому сина Павла.

Поза увагою дослідників залишився той факт, що шлюбом сина Івана з Оленою Михайлівною Корсак (рід РимськихКорсаків) Апостоли породичалися і з родиною її матері — доньки сумського полковника Андрія Кондратьєва.

Безумовно, Данило Апостол був причетним до справи Василя Кочубея . Так, коли Мазепа направив Трощинського, «волох полку Танського», комонників Юрія Кожуховського, щоб заарештувати Іскру і Кочубея, то Апостол через свого слугу Андрія Лося попередив їх.

У доповіді Верховної Таємної Ради 16 травня 1727 р. рекомендувалося: «отпустить в Малую Россію по прежднему в Миргородской полк полковником, а здесь для лутчаго уверения оставить сына ево» . А вже 18 травня Данило присягнув «верным, добрым и послушным рабом быть»

Відомі генеральні уряди за Апостола: обозним був Яків Лизогуб, суддями — Андрій Кандиба , Михайло Забіла, Іван Борозна, писарем — Михайло Турковський, осавулами — Іван Мануйлович і Федір Лисенко, підскарбієм — Андрій Маркович, хорунжими — Яким Гречаний і Яким Горленко, бунчужним — Іван Бороздна. 10 старшин з 10 родин посідали генеральні уряди.

Новим для старшинського середовища такого рівня був Турковський. Походження Турковських, на жаль, не вияснене. Поколінний розпис засвідчує досить пізню їх появу у керівних колах Гетьманщини. Михайло Турковський розпочав службу «при боку» гетьмана Мазепи, був у шведському полоні. «Дозорця» почепівський, потім сотник мглинський (? — 1706–1707 — ран. 1708.12.). Стан у Стародубському полку зміцнив його шлюб з донькою місцевого судді полкового Марфою Іванівною РакушкоюРомановською. Очевидно, не підтримав активно мазепинців і був призначений «господарем» Гадяцького замку (1710–1712 — ?), став значним військовим товаришем (? — 1714–1718), а потім вдруге посланий на ту саму посаду до Гадяча (1718–1725 — ?). Був одним із кандидатів на 2–го суддю генерального (1727), а потім — писаря генерального (1728.16.12. — 1734).

За Апостола чітко простежуються можливості неформального впливу на гетьмана не генеральної старшини, а вибраної самим гетьманом групи людей. Так, 31 січня 1729 р. «сего числа рано прибили из Москви старшини Енеральние и прочия персони которые в кандидатах били положены и вручили Его Ясновельможнейшего Предостойнейшего императорского величества Грамоту, в которой означена Енеральная старшина. А именно: обозный Енеральний пан Яков Лизогуб, судьи пан Михайло Забела да пан Андрей Кандиба, за писаря Енерального до указу Михаил Турковский, асаулы пан Іван Мануйлович да пан Федор Лысенко, хорунжий Енеральный пан Яким Гречаний (?)». Але вже 2 лютого частина призначеної генеральної старшини і невдалих кандидатів роз’їхалися до своїх маєтностей: Лизогуб до Седніва, Лисенко в Березну, Бороздна в Горінь, Гнат Галаган до Прилук, Мартин Стишевський у Гадяч, Іван Гамалія в Лохвицю . Гетьман же видав універсал, згідно з яким «квартири при нас» повинні були мати генеральний суддя Андрій Кандиба , син гетьмана Петро Апостол, писар Михайло Турковський, хорунжий Яким Горленко, бунчужний Бороздна, полковник полтавський Семен Кочубей, бунчуковий товариш Петро Корицький, суддя полковий стародубський Микола Ханенко, сотник воронізький Іван Холодович. Вони і становили найближче оточення гетьмана і керівний центр Гетьманату.

Іноді гетьманові вдавалося відстоювати свої кандидатури на старшинські уряди. У 1732 р. помер обозний полковий миргородський Василь Родзянко, полчани запропонували на вакантну посаду дві кандидатури: сотників голтвянського Федора Остроградського і уставицького Василя Петрова. Враховуючи, що Остроградський «человек доброправен, обходителен, добре изучен грамоте и в войсковых делах искусен». Апостол свій вибір зупинив на ньому. С. Наришкін же вважав, що «Федора Остроградского определить сумнительно». Гетьман же заявив: «Я де лучше знаю всех в Миргородском полку» і взагалі ніякої уступки російським урядовцям не зробив. Проте навіть звернення останніх до столиці не принесло їм втіхи. Г. Головкін 21 вересня 1733 р. відписав Наришкіну: «сыну Федору Остроградскому держание тогда отца его под караулом за подозрение причитать не надлежит. Но когда его полком в обозные выбраны, и гетьман определил, то велеть ему в том полку обозным быть». У цьому випадку не допомогли Наришкіну і аргументи, що це призначення сталося лише «только за тем, что имеется ему господину гетьманові в свойстве».

У секретній інструкції князю Шаховському зазначалося: «Ежели тамошняя старшина будут вам...намерения свои показывать, или просить о выборе гетьмана, то надлежит вам пристойным образом советом своим им радец ждать и от того отвращать, и при том проведывать и смотреть недреманным оком, кто из старшины в те гетьманы будут желательны и не будутли собирать такихже челобитен, как и прежде сего было». Ставлення до імператорської величності, а, відповідно, і до імперії підтверджувалось як головний критерій кадрової політики: «Усматривать во всяких обхождениях, кто из старшины и из казаков к Нам и Нашей стороне доброжелательны, и в такой случай, когда придёт где полковникам и старшине перемена, устраивать вам, чтоб в те чины верные и доброжелательные Нам люди произведены были».

Практика ж призначення на вільні посади, що склалася, повністю відповідала наданій інструкції: Шаховський разом з генеральною старшиною подавали до Сенату у канцелярію малоросійських справ кандидатури, а паралельно «в Кабинет Наш, кому из тех кандидатов пристойнее быть надлежит, доносить секретно», що і було вирішальним у призначенні того чи іншого кандидата.

Федір Москов службу розпочав у Миргородському полку з 1735 р. «...во время де бывшей турецкой войны он... был в разных трудных походах и не приступах, а при взятии Перекопа, Кизляра, Бахчисарая, Аймечети и Ачакова и знатные свои службы оказал, и всю тое службу отправлял на своем коште, а во время де той службы хутор его за Днепром, немалого иждевения стоящий, в 1736 году неприятелем весь разорен, от чего, будучи он в чужестранстве, не имеет себе ныне никакого пропитания».

У Чигринодубравській сотні точилася боротьба між Булюбашами і «чужестранным человеком» Олександром Бутовським. З давніх давен місцеві сотники на ранг мали лише село Гусине. Іван Федорович Булюбаш (сотник 1707–1734 рр.) ще перед своїм урядуванням «от 1698 осадил на вольном... степу перво хуторамы, которых поселители были перво Горбин Сидори и Гринки». Згодом хутори розрослись і стали селами, їх і тримали як власність Булюбаші. З Молдавії вийшли чотири брати Бутовські. Зазвичай більшість служила у російських військах (Юрій — капітан Ландміліційного корпусу, Сергій — прапорщик Молдавського гусарського полку, про Костянтина не маємо свідчень), а Олександр був спочатку при фельдмаршалі фон ГессенГамбургзькому у Польщі, а потім за заслуги перед ним призначений сотником до ЧигринДубрави. Він і почав оспорювати права на вищезгадані села неначе як рангові. Та претензії були шиті білими нитками. Булюбаші в конфлікті вийшли переможцями.

Москов, який став полковим обозним, називався серед однодумців Капніста. Останній «по спеси своей «укази ГВК «безсовестно презирает». Повів боротьбу проти сотника уставицького теж з грецьких волонтерів Дмитра Ламана. Капніст в Уставиці кинув козакам: «Или де ещё вы Ламана не убили?».

Складніше було з російськими офіцерами на українській службі. Полковник чернігівський О. Дуров не лише сам «взятки безмерные» бере, «но и жена его». Полчани подали на нього скаргу гетьманові, але гетьман, «будучи хорым приказал наши челобитны писареві Генеральному принять, а на указ бил бы де челом разве самой Государыне императрице. Бо мне на нево суда і наказания нельзя учинить для того что он из русских полковников стал». Ініціатора ж подання скарги Івана Шаркевича Дуров кинув до в’язниці.

Інший полковник Іван Семенович Хрущов був сином стольника, одного із керівників кримського походу 1687 р. Він 13 років керував у Ніжинському полку , хоча вже у 1728 р. Апостол звертався з приводу його відсторонення від уряду. Після відставки з полковництва ніжинського, прослуживши ще чотири роки у російській армії, вийшов у відставку у званні бригадира і до смерті (1749.2.02.) був поміщиком Каширського і Веневського повітів.

За Хрущова наказними полковниками були Григорій Романовський і Леонтій Шрамченко. З 1731 р. обоз очолював Іван Величковський , суддями були Михайло Забіла і Семен Чуйкевич, писарями — Леонтій Грановський і Василь Ренчків, осавулами — Іван Моргацький, Петро Вишневський, Григорій Філіпович, Григорій Панкевич.

Полковими сотниками були Євстафій Тарасевич  і Леонтій Магеровський, а наказними — Іван Семека, Іван Голян, Григорій Борсук, Веркіївської сотні — Іван Адасовський і наказний Олексій Яблоновський, Борзнянської — Пантелеймон Забіла і наказні Герасим Богатирський і Михайло Греков, Івангородської — Андрій Безпалий і наказний Василь Лучченко, коропівської — Григорій Химич і наказні Вакула Соломка та Мойсей Савченко, Новомлинської — Іван Шишкевич і наказний Петро Моцарський, Батуринської — Іван Костенецький, Бахмацької — Василь Покотило і наказні Кирило Покотило та Тиміш Риба, Олишівської — Іван Шрамченко, Конотопської — Осип Костенецький і наказний Пантелеймон Лобода, Шаповалівської — Федір Купчинський, Григорій Чуйкевич , Омелян Величковський та наказний Кирило Лазкевич, Глухівської — Федір Омелянович та Степан Уманець , Янишпільської — Михайло Оболонський і наказний Василь Косинський. У Дівицькій сотні відомі лише два наказні сотники: Григорій Кубраковський і Гнат Сулимов.

Реєстр сотників полку нараховує 37 чоловік з 33 родин (2 Тарасевичі, Покотили, Костенецькі, Борсуки). Разом в Ніжинському полку зафіксовано 47 старшин з 37 родин (по два Величковські, Забіли, Левицькі, Чуйкевичі, Шрамченки, Тарасевичі, Покотили, Костенецькі, Борсуки).

Стародубського полковника Пашкова, який за зверненням полчан був знятий , змінив Олександр Дуров. Гетьманська кандидатура Андрія Миклашевського до уваги взята не була. Обозним був Опанас Єсимонтовський, суддями — Микола Ханенко і Опанас Єсимонтовський, наказними суддями — Степан Старосельський і Григорій Скорупа, писарями полковими — Степан Максимович і Федір Косович.

Новоміським сотник був Тиміш Силенко, наказним — Андрій Силевич, новгородськими — Данило Кутневський, Василь Христичевський, наказними — Дем’ян Нестерович, Петро Поморанський, Данило Зіневич, топальськими — Іван Гамалія і Пилип НемировичДанченко, мглинськими — Максим Турковський, наказними — Максим Нечай, Іван Чернявський, Матвій Соханський, шептаківським — Іван Маньківський, погарськими — наказні Кирило Панюшко і Панас Білий, наказний почепський Дмитро Рославець, бакланські сотники Леонтій Галецький, Іван Ширяй, Василь Косач.

Реєстр нараховує 24 сотники з 22 родин (по 2 Галецькі і Губчиці), разом 38 старшин з 34 родин (по два представники Єсимонтовських, Яворських, Губчиців і Галецьких).

Михайло Богданов продовжував очолювати Чернігівський полк, суддями були Василь КаневськийОболонський та Іван Мокрієвич, полковими писарями Іван Полонецький та Микита Васильович, осавулами — Стефан Славатинський, Михайло Мокрієвич, хорунжими — Іван Товстоліс і Гнат Медушевський.

Полкову сотню очолювали Іван Мокрієвич і Федір Посудевський, Любецьку — Іван Савич, Березнянську — Олександр Брежицький, Городницьку — Федір Молявка і наказні Тит Євдокименко та Петро Лемешовський, Вибельську — Микола Тризна і наказний Стефан Губар, Білоусівську — Василь Корсаков і Андрій Товстоліс, Седнівську — Іван Римша  і наказний Іван Воєнов, Синявську — наказний сотник Павло Татарин, Столенську — Іван Бобир.

Реєстр склали 22 сотники з 22 родин, всього 31 старшина з 27 родин (по два представники родин: Лисенки, Сахновські, Товстоліси і Медушевські).

Гнат Галаган з наказним полковником Петром Носенком, суддями Василем Зеленським, Михайлом Ягельницьким, прапорщиком Маценком Антоном здійснювали керівництво Прилуцьким полком.

Варвинські сотні очолювали Матвій Себастьянович і Матвій Тарновський, Журавську — Федір Тарасевич, Іваницьку — Петро Миницький, Монастирищанську — Іван Романович. До реєстру включено 15 сотників з 14 родин (2 Тарновських), загалом 25 старшин з 24 родин.

У Київському полку пірнач зберігав Антін Танський, наказними полковниками були Григорій Карнович і Михайло Солонина, писарями — Iван Столпановський, осавулами — Остап Гречка, Зборовицький, Якiв Борсук, Григорiй Закревський, Матвiй Шум, хорунжими — Федiр Ханенко, Іван Прутянул, Трохим Катрич (шляхтич гербу «Грабе»), Петро Жила, прапорщиком — Iван Завадський.

Київським сотником був Ярема Жила, остерським — Михайло Солонина, наказним — Василь Цибульський, моровським — Петро Зорич, носівськими — Іван Прутянул, Іван Шаула, гоголівським — Матвiй Соболевський, кобизьким — Семен Мандрика, наказними — Іван Куліш, Тиміш Гурбич, Ничипір Мандрика.

З 15 сотників Київського полку три належали до роду Солонин, по два — до Мандрик і Жил. Загалом відомі 33 старшини з 25 родин (5 Жил, 3 Солонини, 2 Шаули, Мандрики). Наявність представників старовинних українських старшинських родин дозволяли гетьманові впливати на указного полковникаволоха Танського, який вважав за можливе не виконувати гетьманських вказівок

До Полтавського полку на вакантну посаду полковника був призначений гетьманський родич Василь Кочубей, суддею був Василь Зеленецький, осавулом — Михайло Руденко.

Полкові сотні очолювали Іван Тарновський і Герасим Кованько, Великобудищанську — Андрій Сулима, Старосанжарську — Іван Левенець, Григорій Заньковський, Санжарську — Григорій Бич  Білицьку — Матвій Цесарський, Василь Юхименко, Кобеляцьку — наказні сотники Стефан Плакса і Ілля Матвіїв, Сокологорську — Федір Федорів, Матвій Волковецький, Царичанську — Василь Балясний, Китайгородську — Ярофій Семенів, Келебердинську — Павло Тройницький. Разом зафіксовано 27 сотників з 26 родин (2 Левенці), усього 37 старшин з 34 родин (4 Левенці).

Полковником у Гадячі був колишній сербський полковник Гаврило Милорадович . Дати його призначення і звільнення вперше навів В. Модзалевський . Після звільнення Милорадовича за насильства і хабарі, після перемоги у суперництві з господарем замку Гадяцького Турковським і полковим суддею Штишевським  уряд посів непримиренний ворог Милорадовичів Григорій Грабянка, каденцію якого зазначив ще М. Максимович. Наказним полковником вперше В. Модзалевським згаданий Василь Велецький . Нам вдалося встановити, що Пилип Васильович Борзаківський замінив у 1730 р. Граб’янку на уряді обозництва і був ним ще у 1738 р. Каденцію суддівства Мартина Штишевського визначив О. Лазаревський , але помилково, вказавши кінцеву дату 1732 р. Наявні джерела подовжують його перебування на цьому уряді до 31 травня 1738 р.

М. Костомаров назвав час призначення на полкове писарство Олександра Ситенського 1712 р., Ю. Гаєцький визначив кінцеву дату — 1729 р. . В. Модзалевський вказав кінцевий рік осавульства Якова Гречаного . Крім того, нам вдалося встановити двох осавулів (Іван Бутович і Мойсей Клименко), які отримали цей уряд у 1729 р. Хтось з родини Величковських у 1729 р. був полковим хорунжим  Не вдалося детальніше встановити, хто перебував на цьому уряді протягом 1728, 1731–1734 рр.

Не вдалося розширити часові рамки сотникування у Лютенській сотні Федора Келембета , але джерела свідчать, що наступного 1729 р. сотником вже був Онисим Величай, якого згодом у проміжку 1729–1735 рр. змінив Лук’ян Засядько.

Ю. Гаєвський каденцію сотництва веприцького Леонтія Масюка закінчував 1729 р. . Нам вдалося встановити наказних сотників Івана Дубовика та Матвія Бездідька, який став і повним сотником, будучи ним до 1734 р. У попередній літературі не маємо жодних даних щодо сотників зіньківських від 1725 р. 1шу Зіньківську сотню очолювали два представники родини Рожанських — Василь, який був сотником ще у 1729 р., а не у 1725, як вважалося раніше, його змінив Іван, невідомо у якому році, і сотникував до 1734 р. 2–гу Зіньківську сотню Мелентій Жадько продовжував очолювати і після 1725 р.  — до 1735 р, коли його на 1 рік змінив Данило Неділька. На сотництво Івана Корицького у Опішнянській, Петра Зеленського у Рашівській (його каденція подовжена з 1734 р. до 1736 р.), Іллі Милорадовича у Грунській сотнях вказав В. Модзалевський. Нам вдалося виявити свідчення про наказного сотника грунського Івана Родальського. У Котельві продовжував сотникувати Роман Гнідич . У Комишнянській сотні вдалося встановити, що у 1729–1736 рр. сотником був Іван Яценко, але це не кінцеві дати його каденції, у Куземинській — Михайло Семенів по 1739 р. Ковалівським сотником до 1738 р. був Дем’ян Перехрест, тим самим подовжена його каденція на цьому уряді з 1725 р.  ще на 13 років. За гетьманування Апостола відомі у Гадяцькому полку 20 сотників з 19 родин (2 Пирятинських), а всього 31 старшина з 29 родин (по два представники Милорадовичів і Пирятинських).

На уряді миргородського полковника Апостола замінив син Павло. З наказних В. Модзалевський згадав Матвія Остроградського і Якима Троцького. Обозним полковим був Степан Родзянко

Л. Окіншевич вказав кінцеву дату суддівства Матвія Остроградського , Б. Крупицький назвав писарем Петра Лисеневича у 1732 р., він був писарем і протягом 1725–1732 рр., але це не кінцеві дати перебування його на цій посаді. В. Модзалевський назвав осавулами Антона Волевача і Олександра Лагоду  Додатково вдалося встановити полкового осавула Семена Галагана, хорунжих — Олександра Лагоду, Василя Бежана, прапорщика — Софрона Семенович. З названих родин полкої старшини Лагоди були спорідненими з Апостолами.

Полкову сотню очолював Данило Павелко, Шишацьку — Іван Дросенко, Остапівську — Кирило Шкурченко, Федір Базилевський, Білоцерківську — Лаврін Базилевський, Омельницьку — Григорій Остроградський і наказні сотники: Федір Зубалій, Петро Лавриченко, Олександр Авраменко, Власівську — Михайло Майборода, Богацьку — наказний сотник Іван Прохоренко, Потоцьку — Трохим Крушевський, Уставицьку — Василь Короленко і наказні сотники — Андрій Улезько та Тиміш ЯкубовичБарло, Яресківську — Роман Леонтієв.

У полку згадуються 26 сотників, з яких 5 наказних з 25 родин (Остроградські мали двох представників на цьому уряді). Разом в полку відомо 38 старшин з 34 родин (Остроградські — 3, Родзянки і Базилевські — по два).

Лубенським полковником став син гетьмана, але два роки наказним полковником, який фактично правив, був обозний Мартос. Відомі обозний і суддя (по одному), писарі, осавули, хорунжі (по два), 17 сотників (з них 2 наказні) з 15 родин (Кулябки і Жуковські — по два сотники). Разом в полку встановлено 24 старшини з 21 родини (Столпановські, Кулябки і Жуковські мали по два представники на старшинських урядах).

Переяславським полковником був Василь Танський, наказними полковниками — Лукаш Васильович, Павло Ракович, Василь Томара. Наказними суддями були Яків Рустанович, Карпо Бурляй, писарем — Павло Черняхівський, осавулом — Лукаш Васильович Коломійченко, хорунжим — Петровський.

Терехтемирівським сотником був Сава Гриневич, у Баришівці сотникував Семен Сулима , наказними ж були Яків Жидченко, Яків Іванович, Іван Великий, Влас Батюк, у Воронкові сотником був Микола Афендик , наказними були Іван Берло, Грицько Головко, Аврам Рубан, Кіндрат Недождей, у Лепляві — Василь Лазаревич, а наказними — Григорій Зубченко, Іван Лисак, Захар Князенко, Кузьма Давиденко. Кропивненським сотником був Дмитро Дараган, наказними — Леонтій Бутенко, Іван Кривонос.

Деякі сотні мали лише наказних сотників: у Борисполі — Максим Гаркун, Лук’ян Яковенко, Костя Яковенко, Березані — Яків Загорульченко, у Бубнові — Олефір Гуржій, у Домонтові — Ничипір Дорофей, Матвій Гавриленко, у Гельмязеві — Григорій Андрусенко, в Басані — Семен Хмарський і Григорій Самойленко.

У Піщанці наказними сотниками були Іван Кандиба, Гнат Шарата, Григорій Лукашевич. Лише у травні 1733 р. Михайло Кандиба став повним сотником У Яготині наказними сотниками були Дмитро Феодосіїв і Петро Карпович. Лише 3 червня 1733 р. Пилип Купчинський став повним сотником. У полку відомі 59 сотників (з них 38 наказних) з 53 родин (3 Кандиби, по 2 Афендики, Бутенки, Рубани, Дарагани), 69 старшин з 63 родин.

Загалом за гетьмана Апостола відомі 383 урядники з 317 родин (5 Жил, 3 Кандиби, Тарновські, Борсуки, Столпановські, Левенці, Лисенки, Тарасевичі, Солонини, Остроградські, 2 Яворські, Шуми, Шрамченки, Чуйкевичі, Ханенки, Турковські, Троцькі, Товстоліси, Танські, Сулими, Соболевські, Савичі, Сахновські, Савицькі, Рубани, Родзянки, Покотили, Пирятинські, Петровські, Ограновичі, Милорадовичі, Медушевські, Мандрики, Максимовичі, Левицькі, Купчинські, Кулябки, Костенецькі, Коденці, Кальницькі, КаневськіОболенські, Забіли, Жуковські, Єсимонтовські, Дарагани, Губчиці, Гамалії, Галецькі, Галагани, Апостоли, Афендики, Базилевські, Величковські). Впадає у вічі прогрес у зменшенні частки українців на ключових полковничих посадах з 90% за Скоропадського до 60% за Апостола, причому росіяни утримували 30%.

Ставлення до еволюції влади старшинських родин у цей період засвідчує відсутність значних ротацій (зберегли владу і влив 192 родини, повернули — 44, новими були 52, втратили владу — 154).

Спостерігається різке зменшення кількості козацько–старшинських родин взагалі. З 52 нових родин 27 належать до тих, хто посів лише уряд наказного сотника.

Після смерті Апостола генеральна старшина була взята під жорсткий контроль. Так, під час поїздки з польського фронту до Петербурга генерального обозного Лизогуба (червень 1734 р.) російським місцевим органам наказувалося: «Под образом вспоможения в пути, придать одного из унтерофицеров, доброго и надёжного, или при нём отправить одного из офицеров, под претекстом, будто для своих нужд едет в С.Петербург с ним в одной компании, придав ему, под образом деньщиков, 2–х человек солдат и велеть ему, по присяжной его должности, в пути весьма секретно за ним смотреть и проводить до Петербурга, отнюдь не дав ему в том никакого виду, будто он для него послан»

Різко збільшилася кількість сотників із військових канцеляристів ГВК. Особливо після царського указу 1734 р., згідно з яким вимагалося «войсковых канцеляристов достойных за службы в полковую старшину и сотники определять»