Гра, гра в історії

Гра, гра в історії - форма вільного самовиявлення людини, що характеризує переважно дорефлексивні рівні діяльності, відносин, спілкування, поведінки та духовного життя. В античній філософії (Сократ) гру пов'язували з іронією, що підкреслювало відстороненість її від буденного життя. В середні віки (Франциск Ассізький), добу Відродження (карнавальна культура), за романтизму (Ф. Шлегель, Жан Поль) гра невіддільна від сміху чи романтичної іронії, що виражало умовність будь-яких ієрархій та авторитетів. Можна виокремити два основні етапи філософського осмислення гри: класичний і некласичний.

Класична філософія гри заснована на суб'єктоб'єктному баченні світу історії. В межах такого підходу І. Кант пов'язує гру з «безцільною цілевідповідністю», що є однією з необхідних передумов можливості суб'єкта здійснювати цілісне, незацікавлене пізнання, не приписуючи цю цілісність самому світові. Переосмислюючи ідею Канта, Ф. Шіллер зробив спробу витлумачити засновані на ігровому принципі теоретичні моделі як певні ідеали, яким мають підпорядковуватись як реальний процес історичного розвитку («естетична держава»), так і процес осягнення світу («естетичне пізнання»). Шіллеру вдалося виявити певні істотні особливості гри як культурно-естетичного феномену, розглядаючи її як безкорисливу діяльність, у якій людина утверджує в історичному процесі свою реальну свободу, долає відчуженість від інших людей і досягає гармонійного пізнання світу.

Важливі ігрові елементи людського життя простежує Г. Сковорода - через такі поняття, як «веселие сердечное», «сродный труд», концепцію двох натур і трьох світів. Однак при зіткненні з історичною реальністю зазначені класичні концепції виявляють свій утопічний характер. Некласичний підхід до гри й виникає як прагнення позбутися цього утопізму.

Дальший розвиток філософії гри пов'язаний із десубстанціалізацією історії й культури (В. Дільтей, О. Шпенглер, Й. Гейзінга). Як самостійна галузь дослідження гри виступає передусім у Гейзінги, який створює універсальну ігрову концепцію культури. Він розглядає гру як єдність вистави й змагання, як основу людського співжиття в будьяку історичну епоху, витлумачуючи її як один із головних засобів подолання стихії пристрастей і цивілізування людини в ході формування та розвитку історичного процесу чи її індивідуальної соціалізації. М. Гартман, М. Гайдеггер, Г. Гадамер здійснюють онтологічний поворот у філософському розумінні гри та її ролі в історії.

За Гайдеггером, гра - це своєрідна «мова трансценденції», можливість, що відкриває себе свободі людського вчинку. Гадамер елімінує суб'єктивність учасників «маятникового ігрового руху», підкреслюючи примат гри самої по собі щодо свідомості гравців і розкриваючи значення автентичного розуміння гри для осмислення своєрідності історії, мови, мистецтва та його витворів. У ракурсі філософії історії та філософської антропології гру досліджують Ж. П. Сартр, А. Камю, Е. Фінк, які розглядають її як засіб динамічного вияву можливої повноти екзистенції. Серед концепцій, що інтенсивно використовують поняття гри та ігрових моделей, - філософськоісторична теорія Г. Маркузе, теорії «мовних ігор» Л. Вітгенштейна, «соціальних ролей» Дж. Морено, «сценаріїв» Е. Берна тощо. В сучасному світі особливого значення набуває філософське осмислення гри як своєрідної передумови і складової поступальних історичних змін, подолання насильства, звільнення зпід гніту економічного, соціального, ідеологічного примусу.