Сполучені штати америки

Але крім внутрішньої міграції, відбувалася еміграція й до інших країн, де були вільні землі. До таких належали в першу чергу Сполучені Штати Америки та Канада. У цей час Сполучені Штати Америки були вже самостійною державою, а Канада — домінією Британської імперії. Північна Америка з її демократичними законами для українців, що довгі роки були позбавлені своїх політичних, релігійних й економічних свобід, і покидали рідні землі в пошуках кращих можливостей, була найбільш привабливою.

Історичні джерела свідчать, що до Сполучених Штатів Америки перші українці приїхали ще за колоніальних часів, коли велика частина північно-західного побережжя Атлантійського океану була англійською колонією. Коли ж 13 колоній під проводом Джорджа Вашінгтона розпочали революцію проти англійського панування в 1763 p., багато українців брало активну участь у боротьбі за незалежність, про що свідчать українські прізвища у списках борців.

Згідно з доступними нам документами, до Нью-Йорку 1865 р. прибув священик і революціонер Агати Гончаренко (1832—1916), родом з Сквирського повіту на Київщині. Справжнє його прізвище Андрій Гумницький, син священика Онуфрія Гумницького. У 1853 р. він закінчив Київську духовну семінарію вищого відділення і вступив до монастиря Києво-Печерської лаври, прийняв ім'я Агапія і став на працю в Київського митрополита Філярета. В кінці 1857 р. був переведений на службу до церкви російської амбасади в Атенах, де незабаром зв'язався з російськими революціонерами і став дописувати до революційного часопису "Колокол", що його видавав Олександер Герцен у Лондоні. У своїх дописах він вимагав, щоб принаймні монастирі звільнили своїх селян кріпаків. Це, очевидно, були вже революційні погляди і за те його незабаром стала переслідувати російська розвідка, яка схопила Агапія і намагалася доставити до Росії. Але йому вдалося втекти з корабля і він кілька наступних років мандрував по Англії, Греції, Туреччині та Єгипті. Від 1861 р. ієродиякон Агапій Гумницький виступає під прізвищем Агапій Гончаренко. Є підстави вважати, що псевдонім, який згодом став прізвищем, взято з політичних мотивів, бо на Київщині в Андрія-Агапія Гумницького лишилися батьки, брати, сестри, які могли б зазнати переслідувань.

Під кінець 1864 p., щоб уникнути подальших переслідувань російських шпигунів, Гончаренко виїхав до Америки. На Новий 1865 рік він прибув до Нью-Йорка, де спершу вчив грецької мови, відправляв богослужения по-грецьки і старослов'янськи для малих ще тоді колоній греків і росіян, та дописував до часописів.

Саме тоді уряд США відкупив від Росії Аляску і йому були потрібні люди, що могли б роз'яснити населенню нової території про нову владу і нові закони. Уряд домовився з Гончаренком, щоб він організував російське видавництво для людності Аляски. Гончаренко переїздить до Каліфорнії у Сан-Франціє ко. Згідно з його твердженнями, він там застав українців (політичних емігрантів з Росії) і з них організував т. зв. Клуб декабристів. Це, мабуть, була перша слов'янська політична організація на терені США. Гончаренко видавав протягом п'яти років газету двотижневик "Alaska Herald — Свобода" англійською та російською мовами, призначений для колишніх громадянРосійської імперії, які залишилися на Алясці. Діяльність Гончаренка не подобалася російському урядові, і він через своїх шпигунів намагався знищити цю організацію, що частково вдалося осягнути.

Першим іммігрантом із Західної України в США вважають Івана Макогона з Заліщик, що в Галичині, який прибув у 1860-х pp. і поселився в Колорадо. Українська еміграція до США почалася щойно в 1870-х pp. і то головно із західного Закарпаття та галицькоїЛемківщини. Емігранти працювали як робітники на фермах, а пізніше й самі закладали власні господарства у штатах Массашусетс, Вермонт, Коннектикат і Нью-Йорк. З кінцем 1870-х pp. українці переселювалися до штату Пенсильванія. У 1871—1880 pp. головна маса імміграції до США приходила з Англії, Ірляндії і Німеччини, разом бл. 2 млн. іммігрантів, а з Центральної і Східної Європи лише 181 тис, у тому числі ще дуже мало українців. Щойно в 1890-х pp. до Америки почали прибувати більшими групами також й українці з Галичини та Буковини.

Позбавлені державної незалежності, ці іммігранти, здебільшого бідні й неграмотні, називали себе по-різному, найчастіше русинами, або залежно від того, з якої займанщини приїхали, австрійцями, коли з Галичини, чи мадярами, якщо із Закарпаття. Слово "русин" в англійській мові часто інтерпретували як росіянин і так їх записували в реєстр. Таке неправильне реєстрування емігрантів з України тривало в Америці довгі роки.

З цієї причини урядова статистика не виявляла громадян українського роду навіть у тих частинах Америки, де вони довгі роки заселювали цілі квартали міст. Наприклад: журнал Історичного товариства "Roots", що виходить у Міннесоті, опублікував статистику про різні національні групи штату за 1860—1920 pp., але там про українців не було жодної згадки, незважаючи на те, що в 1900-х pp. у містах Міннеаполісі, Чісгольміта Сейнт Пол жило не менше 5000 українців.

Починаючи з 1899 p., американці запровадили докладну реєстрацію іммігрантів, їхньої раси й національності. І з того часу українців стали записувати як русинів чи руснаків, як це вживалося в Австрії. Новий імміграційний закон від 3 березня 1903 р. пожвавив хвилю імміграції. Якщо із Західної Європи 1901—1910 pp. прибуло 2 млн. осіб, то з Центральної, Південної і Східної 6 100 999 іммігрантів, в тому числі певна кількість українців. Але докладного числа не можна виявити.

Згідно зі статистикою Юліяна Бачинського у його праці "Українська імміграція у Злучених Державах", яка з'явилася в 1914 p., до 1898 р. до США прибуло 108 тис. емігрантів українців, а за 1899—pp. — понад 280 тис, тобто з природним приростом в р. українців, галичан і закарпатців було бл. 470 000. Від загальної кількості населення США українці становили 0,5%. Однак церковні джерела налічували на 1914 р. самих греко-католиків бл. 500 000. Найбільші українські скупчення були тоді в східних штатах, приблизно дві третини жило в Пенсильванії, Нью-Йорку й Нью-Джерзі. У 1914 р. на території цих трьох штатів розміщалося 76% усіх греко-католицьких парафій.

Церква була першою інституцією, до якої горнулися українські переселенці. За віровизнанням основна частина емігрантів з України в 1870—1900 pp. належала до Греко-католицької Церкви. Приїхавши до Америки, де Греко-католицької Церкви не було, українські поселенці належали до місцевих латинських костелів, польських чи словацьких, і багато з них там і залишилися, засимілювавшись з тими національними групами. Це свідчить про те, яку велику роль відіграла церква у збереженні українських традицій, культури та взагалі національної свідомості.

З часом більші українські скупчення почали організувати свої власні парохії. Цей рух зміцнів, коли в 1884 р. львівський митрополит Сильвестер Сембратович призначив до Америки першого греко-католицького священика Івана Волянського (1857—1926), який став душпастирем у Шенандоа, штат Пенсилванія. Там він збудував першу в США греко-католицьку церкву та заснував допомого-ве Братство св. Миколая. У 1887 р. Волянський почав видавати український часопис "Америка", спочатку нерегулярний двотижневик, а потім тижневик, який виходив аж до 1890 р.

У 1889 р. на посаду пароха церкви в Шенандоа приїхав з Галичини священик Григорій Грушка (1860—1913). Він заснував часопис "Свобода", перше число якого з'явилося 15 листопада 1893 р. На його сторшках о. Грушка пропагував створення в інтересах українських емігрантів братського запомогового товариства. Цю ідею здійснено 22 лютого 1894 p., коли у містечку Шамокін (Пенсильванія) засновано Руський Народний Союз, завданням якого "було дбати про згуртування, освіту й допомогу українцям в Америці, зокрема ж про їх життєве забезпечення". Першими урядниками були обрані Михайло Євчак, його заступником о. Іван Констакевич, секретарем Іван Глова, 10 радних і контрольна комісія, до якої ввійшло три священики1. Раніше засноване Братство ім. св. Миколая стало ядром для створення Руського Народного Союзу. У скорому часі "Свобода" стала офіційним органом Руського Народного Союзу, який переніс своє головно бюро і видавництво до Джерзі Сіті у штаті Нью-Джерзі. Керівними органами Союзу були збори, які спершу відбувалися щороку, а від 1898 р. — щодва роки, і обирали свій "головний уряд".

Руський Народний Союз, як також і його відділи, не були тільки братською допомоговою організацією, а стали культурно-освітніми осередками української еміграції в США. Не можна забувати, що кінець XIX і початок XX ст. був періодом інтенсивного українського національного усвідомлення. Це був час, коли в Україні як під російською, так і під австро-угорською займанщинами русини, малороси і хохли перетворювалися в національно свідомих членів української нації. Цей процес захопив також і українців поза Україною. Внаслідок того Руський Народний Союз на своїй XIII конвенції у Баффало 1914 р. замінив назву на Український Народний Союз,

Про ідейно-програмові напрямні Руського Народного Союзу чи не найкраще свідчить його заклик до американських українців у "Свободі" від 17 жовтня 1900 р. п. н. "До діла, браття". У цьому заклику стверджено, що єдиний вихід із трудного положення українського народу є — З'єднання всіх українців в одну самостійну державу, з порядками наскрізь демократичними (виділення з оригіналу). А закінчується цей заклик оптимістично, що при добрих зусиллях і співпраці всіх українців успіх буде забезпечений.

"Лише до діла, браття, не спіть, просніться та пізнайте, що ми не найгірші й що нас не мала горстка, а понад 30 мільйонів, отже майже половина стільки людей, скільки живе в цілих З'єдинених Державах,— стверджує заклик. — Ми можемо, ми повинні, ми мусимо мати свою власну українську країну, в якій не німець, не москаль, не поляк і мадяр, але українець буде панувати. А коли здвигнемо велику і вільну українську державу, без холопа і без пана, тоді не будемо тинятись по заморських країнах, мов ті сироти бездомні, але вернемо назад до нашого українського краю, до нашої української хати, бо в своїй хаті своя правда і сила і воля! Лише до діла, браття". Слова справді гідні уваги, висловлені далеко від України на самому початку XX ст., ще й досі не втратили своєї вартості та мають неабияке значення.

На X конференції Руського Народного Союзу 1910 р. у місті Клівленді штату Огайо, під впливом єпископа С. Ортинського, що був головою Статутової комісії, винесено ухвалу, щоб змінити назву Руського Народного Союзу на Греко-католицький Руський Союз. Крім того, єп. Ортинський настоював, щоб Союз був підпорядкований кожночасному єпископові, та що тільки греко-католики могли бути його членами.

Ухвала зі зміною назви організації наробила великих заколотів і роздорів вже на самій конференції, але ще більше після неї. Навіть самі делегати, які на конференції голосували за зміну назви, почали виступати проти неї, повернулись додому. Деякі відділи та й поодинокі члени на знак протесту виступили з членства Руського Народного Союзу й заснували Новий Руський Народний Союз, який пізніше (1918 р.) персназвали на Український Робітничий Союз. Була це так само, як і Руський Народний Союз, братська забезпеченева й культурно-освітня інституція, яка від самих початків виявила себе як демократична загальноукраїнсько і неконфесійна. Український Робітничий Союз був толерантний до всіх релігійних віровизнань і спершу мав антиклерикальне спрямуванню Політично він орієнтувався на демократично-радикальні групи в Галичині. З 1911 р. Український Робітничий Союз став видавати свій власний пресовий орган тижневик "Народна Воля". Остаточно головна канцелярія Українського Робітничого Союзу, як і редакція "Народної Волі", осіли в місті Скрентон штату ЇІенсильванія.

Але створення "нового" Руського Народного Союзу не закінчило суперечок усередині первісного Руського Народного Союзу, бо незабаром, як тільки адвокати ствердили, що зміна назви на "греко-католицький" є протизаконна, єп. С. Ортинський вийшов зі своїми відділами з Союзу і заснував Союз Руських Греко-католицьких Братств "Християнська Любов", який у 1912 р. перейменовано на "Провидіння", з виразно релігійним характером і метою надання морально-релігійної та матеріальної допомога українським іммігрантам і їхнім родинам. Від 1914 р. осідком "Провидіння" стало місто Філядельфія, де знаходився також і осідок єпископа Ортинського. Того ж року "Провидіння" почало видавати також свій пресовий орган тижневик "Америка".