Революція і весна народів

Після придушення Росією Варшавського повстання багато польських повстанців втекло до Галичини, де закликали до повстання, але цим разом уже не тільки проти Росії, але також і проти Прусії й Австрії. Галичина була переповнена всякими революційними емісарами й конспіративними гуртками і під цим оглядом уважалася, поруч італійських провінцій у складі Австрійської імперії, класичним тереном різних змов і революційних приготувань. У зв'язку з цим польські революціонери намагалися прихилити на свій бік селян, апелюючи до їхнього патріотизму, не тільки на польських теренах Західної Галичини, але також і в українській Східній Галичині й обіцяли їм звільнення від панщини. Але австрійська бюрократія в Галичині також не спала й грала на антагонізмах, що існували поміж двором і селянами і під'юджувала їх, вказуючи, що власне двір є джерелом усіх селянських тягарів і злиднів, та що єдиним оборонцем села є уряд, який треба підтримувати й боронити1.

Тимчасом 12 і 13 лютого 1846 р. поліція заарештувала у Львові 35 осіб, готових до повстання, а пару днів пізніше у Познанському князівстві німці провели масові арешти польських революціонерів і захопили також начального вождя планованого повстання Людвика Мєрославського, який там перебував інкогніто. Вістка про це дійшла до Кракова зранку 18 лютого, але відмінити повстання було неможливо, бо на панських дворах збиралися вже озброєні шляхтичі, які також підбурювали селян. Щоб запобігти повстанню, уряд вислав до Кракова, що був центром польського революційного руху, військову частину, однак під впливом непсревірсних вісток, що до Кракова зближаються великі повстанські відділи, командуючий краківською залогою покинув Краків і відступив аж до Тарнова. Це також мало певний вплив на те, що поляки, помимо вісток про арешти лідерів повстання в Познані та Львові, таки розпочали повстання 21 лютого 1846 р. поблизу міста Тарнова.

Користаючи з відсутності військ на території Кракова, повстанчий "Національний Уряд Польської Речіпосполитої" перебрав 22 лютого 1846 р. владу у Краківській Республіці, і ще тої самої ночі видав Маніфест до Польського Народу. В тому Маніфесті він обіцяв, що всі привілеї, очевидно шляхти, будуть скасовані, що земля, яка знаходиться в посіданні селян, — стане їхньою власністю без жодної оплати, а ті, що візьмуть участь у визволенні Польщі, будуть нагороджені землею із державних маєтків.

Тим часом селяни-поляки відмовили послуху панам, які їх не раз уже обманювали, і замість йти з повстанцями — стали виловлювати польських шляхтичів-бунтівників, забирали від них зброю й доставляли на суд. Шляхта відповіла вистрілами в селян-мазурів. Розлючені селяни кидалися на панів, безжалісно їх побивали і побитих, або ледве живих везли до міста, де діставали нагороду за кожного доставленого повстанця. Мазури не тільки били й мордували тих повстанців, яких заарештували по дорогах, але купами кинулися нападати на двори, нищити, грабувати й мордувати всіх чоловіків від малого до великого, іноді завдаючи їм страшенних мук.

У другій половині лютого 1846 р. на допомогу австрійцям прийшли російські війська, і 3-го березня 1846 р. Краків упав. Щоб позбутися революційного центру, Австрія, на пропозицію Росії, ліквідувала Краківську республіку у листопаді того ж року й анексувала Краків до Королівства Галичини й Лодомерії. Краків, як "вільне місто", перестав існувати.

У Східній Галичині вибухового матеріялу було ще більше: до соціального гніту приєднувався ще й національний. Але завдяки великому впливові духовенства, поза двома винятками, ніяких заворушень не було. У селі Горожані біля Комарна селяни-українці відмовилися брати участь у повстанні під впливом місцевого українського пароха Городиського. "В інших місцевостях Самбірського округу ніде до вибуху не дійшло, й тому Горожана може служити як доказ, що український нарід у тих сторонах віднісся до повстання рішуче ворожо",— каже польський історик С Кенєвіч. В інших округах Східної Галичини був тільки один збройний виступ в селі Нараєві в Бережанщині, де 60 польських повстанців напали на військову команду і вбили двох гусарів. Однак повстанці мусіли розбігтися, не отримавши сподіваної допомоги на місці1.

У другій чверті XIX ст. підвалини феодальної системи тріщали. Гасло, кинуте Французькою революцією про волю, рівність і братерство, доходило й до панщизняних низів суспільства Галичини. Обставини життя і змагання селян та їхні стосунки з дідичами чудово описав Іван Франко 1887 р. в своєму творі "Панські жарти".

Паризька революція поширилася по всій центральній Європі й охопила Італію, Німеччину, а згодом підійшла до Австрійської монархії.

У Відні 13 березня 1848 р. почалися розрухи, які допровадили до кровавих вуличних боїв і резиґнації уряду. Всевладний канцлер князь Метгерніх, головний творець Священного Союзу 1815 p., символ реакції у цілій Європі, мусів в одязі жебрака тікати з Відня до Англії. Вістка про упадок Меттерніха в Австрії досягнула Берліна, на вулицях якого вже 15 березня з'явилися барикади. Щоб уникнути кровопролиття, пруський король Вільгельм IV проголосив скликання парламенту, який мав опрацювати для Прусії конституцію, як гаранта громадянських прав. В Європі наступила Весна Народів.

Створений у Відні новий уряд проголосив свободу друку, дозволив поодиноким краям імперії організувати своє військо, т. зв. "народну гвардію", а вкінці проголосив вибори до конституційного державного парламенту, який мав схвалити закони на підставі рівності всіх громадян.

На вістку про події в Відні заворушішася північна Італія, яку ще на Віденському Конгресі в 1815 р. перетворено в Ломбардсько-Венеційське королівство, складову частину володінь Габсбургів.

Мешканці міста Мілана 18 березня почали повстання, яке австрійський генерал Радецький намагався задушити. Міланці звернулися за допомогою до королівства П'ємонту, внаслідок чого король Карло Альберт виповів 22 березня Австрії війну. Того самого дня Венеція, місто і провінція, що також була складовою частиною Австрійської імперії, проголосила себе незалежною республікою, на чолі з президентом Денієлем Маніном. Цю складну ситуацію для Габсбургів використали мадяри і стали вимагати, щоб Австрійську імперію переорганізувати на конституційну державу, а Угорщині надати автономію. Подібні заворушення виникли у Празі.

Під впливом усіх цих подій знову зворохобилися поляки у Кракові та Львові. В той час (від 1847 р.) губернатором Галичини був граф Франц-Серафим Стадіон фон Вартгавзсн, який прихильно ставився до українців і підтримував їхні змагання за вживання рідної мови в школі й адміністрації. Це, очевидно, полякам не подобалося, бо їм не йшлося про свободу для народу Галичини, а про створення самостійної Польщі, принаймні на території королівства Галичини й Лодомерії. У Львові польська інтелігенція вже 18 березня виготовила окреме звернення до цісаря, в якому представила бажання відбудувати Польщу у федерації з Австрією із цісарем Фердинандом як польським королем. Вони вимагали: завести польську мову по всіх урядах і судах, створити окреме правління для Галичини та крайовий сойм з представників усіх верств населення. Крім того, у тому зверненні вимагалося скасування цензури та амністії для всіх політичних в'язнів, тобто арештованих поляків за організацію бунтів у 1846 p., заведення шкіл по всіх селах, надання більших прав міському правлінню, видалення з Галичини всіх чужинців, очевидно німців, які там перебували на різних відповідальних посадах, а також знесення панщини2. Пропагуючи гасло про "рівність і братерство всіх народів", вони заюіикали й українців підписати те звернення до цісаря. Однак, коли Кирило Вінковський, член одинокої тоді української установи, Ставропігійського Інституту, іменем українців зажадав, щоби в тому зверненні до вимоги, щоб "у школах й урядах (була) польська мова" додати ще слово "і руська", тобто "польська і українська мова", то поляки з обуренням закричали: "Тут нема Русі, тут є Польща, а мова руська — це тільки діалект польської мови". За те, що Вінковський взагалі відважився ставити таку вимогу, поляки назвали його зрадником і москалем. Ця подія витверезила русинів, що готові були йти в польські революційні організації, повіривши нещирим фразам про рівність і братерство.

Поляки 13 квітня заснували свою Раду Народову, яка зовсім ігнорувала українців, і поводилися так, ніби Галичина була чисто польська країна, а Рада її дійсним урядом...