Національний рух 1870—1914 pp

Із введенням нових реформ у Російській імперії, хоча й не зовсім задовільних, почало розвиватися культурне життя, яке захоплювало чимраз ширші кола населення. Почалася організація шкіл для молоді, а для дорослих окремі недільні курси. В цьому русі чималу роль відіграло й українське студентство, яке пішло на працю "в народ" на різні посади — сільськими писарями, вчителями тощо, намагаючись бути ближче до народу та піднести його на вищий культурний рівень. Вони розповсюджували популярні українські брошури та шкільні підручники. Спочатку ніхто цьому не перешкоджав, і навіть російська преса друкувала твори українських письменників. Московська влада також не звертала уваги на зростання українського національного руху, який вона трактувала як культурно-освітню діяльність. Навпаки, вона видавала українською мовою відозви до українського селянства й дозволила видавати в Києві коштом Шкільної округи кілька українських книжок для народних шкіл. Але в короткому часі урядові чинники, ба навіть широкі кола російської інтелігенції, побачивши, що український рух набирає сили — затривожилися. Зокрема, т. зв. слов'янофіли, які проповідували ідею об'єднання слов'ян під проводом Москви.

Росіяни, заборонивши назву "українець", "українка", називали український народ "малоросами", а себе "великоросами", які разом із білорусами творили ніби то один великий "російський народ". Тому вони поборювали й нищили те все, що вказувало на відрубність українського чи білоруського народів від російського. Українську мову вважали діалектом російської. Крім росіян, проти українського національного руху виступили й поляки, зокрема на Правобережжі. Ба, навіть і жиди приєдналися до ворогів українського відродження, вбачаючи в тому русі сепаратистичні тенденції. Так між "добрими сусідами" для українського народу не було місця.

Взаємовідносини поміж росіянами, поляками й українцями дуже правильно визначив чеський поет і публіцист Карел Гавлічек-Боровський (1821—1856), який писав, що більша частина Європи не правильно розцінює панславізм і взаємовідносини між росіянами й поляками. "Ми не повинні думати про невинне ягня і про вовка, але зрозуміти, що то вовк зустрів вовка, а між ними ягня, яким є українці. Поляки самі пробували раніше знищити Росію, а тепер Росіяни пробують знищити Польщу ... Україна — постійне прокляття, яке самі над собою виголосили поляки, це — яблуко незгоди, кинене долею між ці два народи, що збуджує між ними вічну ненависть, аж поки один із них не буде цілковито поневолений, є джерелом незгоди. Придушення українських вольностей метиться на Польщі і на Росії... Духа українського народу поховали його сусіди, які почали ділитися його тілом і, як звичайно буває в таких випадках, зачали сваритися та ще й досі не порозумілися".

Звільнення селян з кріпацького стану дозволило українській інтелігенції зовсім відірватися від російських слов'янофілів і наблизитися до свого народу. Приводом до цього послужив польський з'їзд у Гродні, на якому поляки висунули свої претензії до правобережних губерній, що ніби з давніх-давен належали Польщі. Слов'янофіли всупереч цьому об'явили правобережні землі "искони русскими". І тут українська інтелігенція з'ясовувала обом, що самі українці мають думати про себе і так як хотять, не питаючи нікого, отже не потребують опіки ні росіян, ні поляків.

Великодержавні претензії поляків і росіян не терпіли українських народовців і тому обидва табори накинулися на "сепаратистів", в числі яких поміщики визнавали найстрашнішим ліберального Ґалаґана, в якого бували відомі тоді "українофіли" Дорошенко та Глібов. Вони обвинувачували Григорія Галагана в тому, що він разом з іншими капіталістами, також "хохломанами" добивався, щоб маєтки у цьому краю купували виключно уродженці малоросійських губерній. Він вивів з Лівобережжя багато українців на посади по мирових установах, щоб через них мати можливість керувати справами по своїх ідеях.

предмет политического конфликта