Головна руська рада

Українці Львова 19 квітня зібралися під проводом крилошанина Михайла Куземського і вручили намісникові Стадіону петицію до цісаря, в якій домагалися: а) української мови у школах, щоб цісарські розпорядження видавалися в українській мові та б) щоб урядники в заселеній українцями Галичині знали українську мову, та щоб усі народні уряди, міські та сільські служби були доступні також українцям; в) щоб греко-католицьке духовенство мало змогу добре вивчити українську мову й могло зрозуміло викладати народові науку моралі й віри та щоб зрівняти духовенство в правах, привілеях і достоїнствах усіх трьох обрядів, греко-католицького, латинського й вірменського. Варто підкреслити, що місто Львів було єдиним містом в Європі, де були владичі престоли трьох різних католицьких обрядів.

У день уродин цісаря Фердинанда, 25 квітня 1848 p., проголошено першу конституцію в Австрії. Для відзначення цісарських уродин українці міста Львова зібралися в духовній семінарії й, вислухавши святочну промову, відспівали низку українських пісень. Це були перші збори з українським характером.

Українці 2 травня 1848 р. заснували у Львові представництво "Головну Руську Раду" під проводом єпископа Григорія Яхимовича, яка складалася з ЗО членів. Його заступниками були обрані канонік Михайло Куземський (пізніше єпископ Холмський) і письменник Іван Борисикевич та два секретарі: о. Михаїл Малиновський й Теодор Лсонтович. На перші збори Головної Руської Ради прийшло близько триста українців, а також кілька поляків, які переконували українців, що їм не треба окремої репрезентації, вистачить одна польська для всіх мешканців Галичини. Коли ж українці на це не погодилися, поляки залишили збори.

В таких обставинах виринула думка про створення із заселених українцями земель в Австрії самоуправної області, яка в даному випадку мала перспективи на швидке здійснення в австрійському уряді за принципом рівноправності національностей. До речі, в той час уже існувала цісарська постанова з 27 лютого 1847 р. про поділ королівства Галичини й Лодомерії на дві губерніальні області з головними містами Львовом в українській Східній Галичині та польською областю, заселеною мазурами, з Краковом на заході. Але поки що та постанова не була здійснена. Головна Руська Рада 9 червня у своєму зверненні до цісаря Фердинанда висловила домагання, "щоб ті простори, що є замешкані русинами, творили для себе провінцію з осідком політичної крайової управи у Львові... та щоб ті части краю, які замешкують мазури, відділено від руської провінції, бо вона має польське населення".

Головна Руська Рада видала свій маніфест до народу, в якому сповіщала про своє заснування, підкреслила єдність українців під Австрією з українцями під російською займанщиною. "Ми русини галицькі належимо до великого руського народу, котрий одним говорить язиком і 15 мільйонів виносить, з котрого півтретя мільйона землю галицьку замешкує. Той нарід був колись самодільний, рівнявся славі найможнішим народам Європи, мав свій письменний язик, свої власні устави, своїх власних князів, одним словом, був у добрім биттю, заможним і сильним. Через неприязні судьби і різні політичні нещастя розпався поволі той великий нарід, стратив свою самодіяльність, своїх князів і прийшов під чуже панування."

"Такі нещастя склонили з часом, що много заможних панів відступили від руського обрядку отець своїх, а з ним виреклися мови руської і опустили свій нарід... Нарід тим способом оставлений і щораз більше ослаблений, зістав завислим від довольности чужої".

Стверджуючи, що Австрія буде конституційною державою та що, "як усім так і русинам засвітило сонце й будить їх до життя. Будяться під тим сонцем освічені народи далекі й сусідні, підноситься перед нашими очима на землі нашій народність польська, й о добрі і свободах своїх скоро і живо промишляти зачала, а ми ж, браття, сини так великої руської родини малибисьмо самі одні на світі позістати в тім нещаснім змертвінню? Ні! Пробудився вже наш лев руський і красну нам ворожить пришлють. Вставайте ж, браття, вставайте з довгого сну вашого, бо вже час. Встаньте! але не до звади і незгоди, но двигнімся разом, щоби піднести народність нашу і забезпечити дані нам свободи, ... абисьмо не покрилися ганьбою перед світом і не стягнули на себе нарікань поколінь наступних. Поступаймо з другими народами в любові і згоді. Будьмо тим, чим бути можемо і повинні. Будьмо народом".

Далі в маніфесті був з'ясований план діяльності, який збігався з вимогами, висловленими у петиції до цісаря Фердинанда й закликом до лояльності Австрії, та щоб на місцях організували місцеві ради на взір Головної Ради у Львові.

Ствердження Головної Руської Ради в Маніфесті, що "півтретя мільйона галицьких русинів" є складовою частиною великого 15 мільйонного народу, який говорить тою самою руською мовою, не відносилося тільки до мовного аспекту. Про це зовсім ясно стверджує анонімна стаття в архіві Головної Руської Ради під назвою "Умови згоди між Польщею і Руссю", яка підкреслює власне політичний аспект справи. "Від Тиси за Карпатами, по обидва боки Дністра і Дніпра, аж до берегів Дону,— писав невідомий автор,— розкинулися поселення одного слов'янського народу, чисельність котрого досягає 15 мільйонів... Призначенням такого великого народу не може бути те, щоб займати в Європі побічне становище, щоб підпорядковуватися іншому,— говорить він. — Скажім відверто, чого прагнуть і мають право прагнути русини. Хочуть бути народом самостійним і непідлеглим нікому іншому (бо) все, що на їхній землі — чинить їм шкоду, або їм ворогує — є їм ненависним. З того випливає, що все іноземне, інородне, з часом повинно зникнути з їхнього краю... Скажімо виразно: на Русі живуть всупереч з правом і мовою руського народу, переважно як шляхта, міщани й урядники, — мадяри, поляки й росіяни. Розуміючи теперішні події і перспективи, не можна сумніватися в тому, що ці елементи в кінцевому підсумку мусять зникнути з Руської землі, столицею і серцем котрої, як колись, так і потім буде Київ"1. Закінчуючи свої міркування, невідомий автор уважав, що "коли бажання самостійности й окремішнього існування уже задекляроване, не можна більше повертати русинів до національної бездіяльносте а треба діяти так, щоб їх боротьба за незалежність сприяла досягненню незалежносте сусідніх Польщі й Татарії. Хай Львівська Галичина стане зародком майбутнього вільної Русі, а краківська Галичина — майбутньої Польщі". Іншими словами, автор визнавав принцип національного самовизначення поневолених народів.

Одночасно Головна Руська Рада почала видавати у Львові свій власний пресовий орган, перший український часопис народною мовою, "Зоря Галицька", "письмо повременное для справ народно-політичних, церковних, словесности і сільського господарства галицько-руського і буковинсько-руського народа". Першим редактором "Зорі Галицької" був журналіст і правник, один із засновників Головної Руської Ради, Антін Павенцький (1818—1889). Вона скоро набула такої популярності, що народ виходив за село навпроти листоноші, щоб швидше довідатися про новини зі світу. Власне у "Зорі Галицькій" з'явилася відповідь міністра внутрішніх справ на петицію Головної Руської Ради до цісаря та її "Відозва до руського народу". У 1849 p., коли "Зорю Галицьку" перебрали москвофіли й завели в ній "язичіє", тобто мішанину українсько-церковнослов'янських та російських слів, число передплатників різко зменшилося, бо люди її не розуміли й у 1857 р. вона перестала виходити, через відсутність передплатників.

Створення Головної Руської Ради як першої політичної організації українців Галичини збентежило і насторожило поляків. Вони у противагу Раді заснували у Львові 23 травня полонофільський комітет під назвою Руский Собор, на чолі якого став князь Лев Сапіга. До Собору вписалося 64 поляки українського походження, які назвали себе "русинами", щоб могли говорити в імені русинів Галичини. До Собору могли належати особи українського роду, але без уваги, греко-католики вони чи римо-католики. Насправді українці становили там меншість — три греко-католицьких священики, а решта були "gentes Rutheni, natione Poloni", поляки з українського роду. Серед них можна вирізнити три групи: а) сполонізовані аристократи і дідичі на чолі з графом Володимиром Дідушицьким; б) сполонізовані інтелігенти, польські підпільники; в) українські інтелігенти демократичних переконань, що були в опозиції до Головної Руської Ради, де домінували священики. Руский Собор виступив дуже рішуче проти поділу Галичини на польську й українську області.

Для скріплення позицій Руского Собору поляки запросили до себе на працю шанованого в українських національних колах Івана Вагилевича, колишнього члена Руської Трійці, на посаду редактора часопису "Дневник Руский", який вони видавали на противагу "Зорі Галицькій". Перше число з'явилося 30 серпня.

Як редактор пресового органу Руского Собору Іван Вагилевич виступив проти поділу Галичини, уважаючи, що українська меншина у західній області Галичини, знайшовшись під польською адміністрацією, упала б жертвою полонізації. На його думку, поділ Галичини послабив би також відпорність українського населення у процесі германізації. Отже, опозиція до поділу Галичини у Вагилевича виходила із зовсім інших причин, ніж у Руского Собору. Вона не означала, що Вагилевич запродався і зійшов із позицій окремішности українського народу від поляків і росіян. Він усе ще уважав, що історія України й галицьких русинів сягає Київської Руси, охоплює славне козацьке минуле й доходить до сучасних днів.

Поляки застосовували різні інтриги, щоб перешкодити діяльності Головної Руської Ради. Вони твердили австрійським властям, що Руська Рада висловлює погляди й бажання тільки однієї клерикальної фракції і не репрезентує цілого народу. Це твердження було наскрізь фальшиве, бо хоча провідниками українського народу в Галичині були тоді переважно священики, проте їх політика не була кастова клерикальна, а насправді національна й українська.

У боротьбі з польськими інтригами Головна Рада вийшла переможцем, згуртувавши навколо себе всю свідому інтелігенцію і селянські маси і Собор не здобув ніякого впливу. Навпаки, 6 жовтня противники української культурної окремішности перефорсува-ли резолюцію про об'єднання Руского Собору з Польською Радою Народовою і в той спосіб виявили своє правдиве обличчя.

Із ліквідацією Руского Собору припинено видавання тижневика "Руский Дневник" і Вагилевич залишився без праці.

Згідно з конституцією, оголошено вибори до конституційного державного сойму, який мав складатися з 383 членів, з яких для Галичини виділено 96 посольських місць. Голосування було загальне для всіх чоловіків, і Головна Руська Рада повела енергійну передвиборчу кампанію. Вислід перших виборів (39 послів) не відповідав справжньому співвідношенні українців до поляків у Галичині, але беручи до уваги, що вони відбувалися безпосередньо після скасування панщини, був зрозумілий. Маса сільського народу була ще не освічена та й національна організація була ще слабкою, а польська сторона у широких верствах своєї інтелігенції і напівінтелігенції була добре підготовлена й уживала всіх способів, щоби народ відтягнути від участі у виборах. Між іншим, поляки ширили вістку, що новообрані посли мали б підписати згоду на нову панщину. Під впливом такої фальшивої пропаганди у деяких повітах селяни відмовилися йти до виборів і голосувати за своїх.

Австрійський парламент зібрався 10 липня 1848 р. Серед українських парламентаристів було 27 селян, 9 священиків (в тому єпископ Григорій Яхимович і крилошанин Михайло Куземський), один дідич, один учитель гімназії й кол. губернатор Галичини Ф. Стадіон. Ці посли, хоча й більшість із них не були підготовлені до парламентарної праці, гідно репрезентували українців на сесіях парламенту. Посли українці внесли чотири меморіали, в яких вияснювали питання національних відносин в Галичині, й петицію з 15 000 підписів з домаганням поділити Галичину на польську й українську. Петицію відчитано 8 серпня і поляки негайно виступили проти того, а Руский Собор вніс свою петицію проти подіту Галичини.

Від Головної Ради руського народу галицького 21 листопада вийшов "... через верхи Бескидів: поклик до Братів русинів угорських", щоб їх поінформувати про події в Галичині й підтримати їх на дусі в боротьбі з мадярами".

^Четвертого червня виїхав до Відня галицький губернатор граф Ф. Стадіон, якого поляки дуже не любили, за те, що він прихильно ставився до українців. На його місце губернатором став Вацлав Залеський. Він, всупереч цісарському декретові про рівноправність української і польської мов у школах Галичини, домігся від міністерства освіти розпорядження про запровадження викладання польською мовою в усіх гімназіях й у Львівському університеті.

Це обурило українців і Головна Руська Рада вислала делегацію до цісаря з семи осіб, яка вручила цісареві петицію з домаганням: а) поділу Галичини на частину польську й українську; б) заведення української народної гвардії; в) заведення української мови в школах і у всіх урядах; г) скасування мандаторів і на їх місце встановлення цісарських урядів; г) установлення комісії для розгляду спорів за грунти й ліси між дідичами і громадами; д) зрівняння в правах греко-католицького духовенства з римо-католицьким. Цю петицію цісар прийняв і в грудні з'явилося розпорядження, що в усіх гімназіях Галичини мовою викладання залишається німецька мова.

У відповідь на намагання українців ввести українську мову до шкіл, судів й урядів спеціально з нагоди заходів про поділ Галичини поляки стали ширити пропаганду, що українці хочуть прилучити Східну Галичину до Росії.

При Раді були створені відділи для справ шкільних, сільських, фінансових тощо, а по округах і деканатах Галичини творилися окружні та інші ради, яких разом налічувалося 50. Оскільки провідниками в цьому русі були в основному священики греко-католицької церкви, то вони покористувалися церковним адміністративним поділом Галичини для політично-адміністративного розподілу. Кожна з менших рад мала свого референта в Головній Руській Раді для зв'язку між центром та провінцією. Менші ради теж складалися з 30 членів, куди входили селяни, міщани, шляхта й дяки, по трьох із кожної групи, та 18 інтелігентів, у т. ч. 10 священиків.

Одночасно по окружних містах Ради скликали многолюдні віча, де вияснялися цілі й завдання Ради. Такі віча відбулися 1848 р. у Станіславові, Жовкві, Стрию, Дрогобичі, Тернополі, а цей ряд закінчило величезне українське віче у Львові 15 травня 1849 р., у першу річницю знесення панщини. На таких вічах народні маси мали нагоду ближче пізнати себе, набути деякого знання з політичної та суспільно-громадської діяльності Головної Руської Ради.


монтескье теория разделения властей