Церква і народ

Колосальне значення в національному відродженнігалицької вітки українського народу відіграла Українська Греко-Католицька Церква. Вона охоплювала найширші маси населення й національна свідомість у багатьох селах залежала від свідомості пароха. Здебільшого священик був єдиною високоосвіченою людиною на селі, до якого всі зверталися як до свого батька за порадою і він мав великий вплив на своїх парафіян. Про значення Української Греко-Католицької Церкви влучно висловився священик Йосиф Заячківський на перших основуючих зборах Львівської "Просвіти": "Дивні речі чинить Провидіння... Та Унія, що її сприяв польський уряд в XVI ст., перевернулася в XIX ст. в найбільшу захисницю української національної справи, давши низку патріотів священиків-католиків, що врятували Галичину від полонізації, подібно як католицькі священики врятували Ірляндію від англізації..." Велику роль у цьому процесі відіграли владики, що стояли у проводі Церкви: Михайло Левицький, Григорій Яхимо-вич і Спиридон Литвинович.

У 1869 р. помер галицький митрополит Литвинович, і папа Пій IX назначив митрополитом адміністратора Перемиської єпархії, єпископа Иосифа Сембратовича, доктора теології і професора Львівського університету. Це була людина науки й не конечно приготована вести боротьбу з москвофільським рухом, що тоді заіснував в церковно-релігійному житті Галичини. Але в 1880 pp. москвофільство набрало такої сили, що врешті й австрійський уряд не міг довше його легковажити. Зокрема коли І. Наумович перейшов на православ'я з цілим селом 1876 р. Це було на руку полякам, які використали те як доказ, що українцям годі вірити, навіть якщо вони заявляють себе австрійськими патріотами, бо по суті вони є вірними слугами Москви. Для Москви це був доказ, що "унія й католицтво"— це накинене згори ярмо, бо по суті українці залишаються нез'єднаними православними, для яких Москва є третім Римом.

Митрополит Йосиф Сембратович виявився прихильником українізації церкви, сам говорив проповіді по-українськи та й священикам те саме наказував. Він поборював п'янство, що тоді дуже поширене було по селах, і надав тій справі церковно-релігійного характеру. Очоливши т. зв. відроджекецький рух, він уклав окремий статут для церковних братств тверезості. Священики, які на селах користувалися великим авторитетом, брали активну участь у тій боротьбі. Наприклад, в селі Денисові на Тернопільщині ларохом був через довгі роки священик Йосиф Вітошинський, який палицею гонив селян з москвофільської читальні Качковського та з корчми. Він організував у селі читальню "Просвіти", другу з Галичині після Львова і своєю довголітньою та наполегливою працею поставив село на рейки українського національного відродження. Завдяки йому читальня ім. Качковського занепала й зникла, спорожніли жидівські корчми в селі2. Отець Йосиф Вітошинський не був винятком. Це, очевидно, ^підривало зиски дідичів^ і за те пани зненавиділи митрополита Иосифа Сембратовича й не полишали нагоди, щоб йому за те відплатити. Остаточно через польські інтриги на цісарському дворі, підсилені поширенням москвофільства серед духовенства, у 1882 р. цісар домігся від папи усунення митрополита Иосифа. На місце митрополита прийшов його небіж Сильвестер Сембратович.

Другою важливою справою, яку започатковано завдяки митрополитові Йосифові Сембратовичеві, стала реформа чину О. Василіан. Політика митрополита Иосифа, як також і народовців, насторожила не тільки москвофілів і поляків, але також й австрійський уряд, ба навіть Рим, який почав цікавитися українськими справами й вимагав, щоб менше уваги було присвячувано національному вихованню молоді, а більше католицькому. У зв'язку з тим папа Лев XIII призначив польський монаший чин "Змартвихвстанців" реформувати монаший чин ОО. Василіан, який знаходився у стані занепаду. Коли на початку XIX ст. він нараховував 144 монастирі та 1225 монахів, то на початку 1880-х pp. їх залишилося заледве 14 і з 50 монахами. Сподіваючись певних успіхів у своїй полонізаційній політиці, Галицький сойм негайно ухвалив на ту ціль 100 000 ринських, помимо протестів греко-католицького священика, посла Степана Качали. Щоправда, призначення єзуїтів "змартвихветанців" та реформування українського монашого чину насторожило українську громадськість, але згодом виявилося, що реформа себе виправдала і "з реформованих василіан вийшло багато прекрасних священиків, богословів і церковно-громадських діячів".

Василіани відновили місійну працю, працювали серед української молоді, організуючи молодечі "Марійські Дружини", які до вибуху світової війни налічували понад 20 000 членів. Вони зорганізували початкову гімназію — Інститут св. Йосафата в Бучачі, в якому навчалося до 800 учнів. Крім того, василіани розвинули доволі успішну видавничу діяльність з осередком у Жовкві, де появилася ціла низка української релігійної літератури. Вони видавали місячний журнал для народу "Місіонар", для молоді — "Наш Приятель", а по війні — також науковий журнал "Записки ЧСВВ".

Митрополит Сильвестер Сембратович велику увагу приділяв скріпленню Греко-Католицької Церкви. Він провів у ній основні реформи, а в 1885 р. створив нову єпархію з осідком у Станіславові, яка охоплювала Покуття і частину Поділля.

С. Сембратович 1891 р. скликав у Львові провінційний собор, який упорядкував низку обрядових справ, що утруднювали духовну працю і спиняли розвиток Церкви. За ініціятивою василіанина Єремії Ломницького він 1892 р. заснував нове чернече згромадження сестер служебниць для релігійного виховання дітей і шкільної молоді та харитативної допомоги по парафіях. У Львові відкрив дівочий інститут, який віддав під опіку Сестер Василіанок.

Сильвестр розумів загрозу москвофільства, яке ширилося серед мало-, а то й неграмотного населення, з одного боку, а з другого, те, що йшов запеклий бій із польським кліром. Більшість освіченого духовенства була т. зв. "кацапами", тобто москвофілами, так що митрополит не міг вести з ними відкритої протимосквофільсь-кої боротьби, щоб не зразити собі більшої частини греко-католицьких священиків. Однак тому, що він вибрав посередню і на той час правильну лінію, частина духовенства народницького напрямку дивилася криво на нього, а молодь таки ворожо. Народовці, під впливом драгоманівського антиклерикалізму, виступали проти митрополита, але згодом помирилися з ним, зокрема коли у виборах до парламенту у 1885 р. він провів своїх двох кандидатів у посли. Це показало народовцям, що Сембратович має силу і з ним треба співпрацювати. Митрополит включився у громадську діяльність та сприяв народовецькому рухові угодовецького відламу. За заслуги супроти Церкви папа Лев XIII номінував митрополита Сембратовича кардиналом.

У 1898 p. C. Сембратович помер, і в 1900 р. на галицький митрополичий престіл прийшов молодий монах-василіанин граф Андрей Шептицький. До нього також чимало українців ставилося з недовір'ям й підозрівало, що він, як нащадок старого українського, але сполыценого роду, сприятиме польським впливам на українські справи. Так само поляки сподівалися, що молодий митрополит причиниться своїм впливом на зупинення національного розвитку галицьких русинів-українців. Але митрополит Андрей скоро включився в боротьбу за права українського народу й під його впливом багато священиків греко-католиків зірвало з москвофільством і приєдналося до народовецького табору. Турбуючись народною культурною спадщиною, у 1913 р. митрополит Андрей Шептицький заснував у Львові Український Національний Музей і сам став його головним меценатом. Своєю відданою працею для української церкви й народу митрополит Андрей зумів прихилити до себе народні маси і ще до вибуху першої світової війни уже був визнаний усіма як український патріот.