Бразилія

Другою країною, яка відкрила свої кордони для європейської імміграції, була Бразилія зі своїми величезними просторами 8,5 млн. кв. км у Південній Америці, головно у басейні найбільшої у світі ріки Амазонки. Це колишня португальська колонія, яка поділена на 20 автономних провінцій і чотири території зі столицею у місті Ріо-де-Жанейро, що над Атлантійським океаном.

У 1888 р. в Бразилії скасовано жорстоке невільництво чорношкірих. Як тільки про цс проголошено декрет — вони покинули своїх панів-плантаторів. Але плантації потребували робітника і плантатори стали організувати приїзд білих з Європи. Вони оплачували кошти подорожі, а на місці забезпечували робітників харчами й одягом. Все це виглядало дуже заманливо й викликало в Галичині т. зв. бразилійську гарячку. До пристаней стали тікати тисячі чоловіків, а то й цілі родини, бо можна було емігрувати й не треба було продавати грунтів і турбуватися коштами подорожі.

Щойно приїхавши до Бразилії, нові емігранти переконувалися, що пропаганда не все говорила. Плантатори за харчі й одяг заламували настільки високі ціни, що робітник ніколи не міг залишити плантатора і стати економічно незалежним. Крім того, плантатори поводилися з робітниками мало що не так як з чорними невільниками. Робітники бунтувалися та втікали з праці, але за те плантатори їх карали й були випадки, що замикали робітників на ніч до давніх невільничих в'язниць.

Перші відомі українці в Бразилії — це родина Миколи Морозовина, що виїхав з Золочівщини у 1872 р. Окремі випадки еміграції з Галичини до Бразилії були в 1876 p., потім у 1886, а в 1891— 1892 pp. виїхало до 60 українських родин-емігрантів.

Уряд Бразилії намагався заселити землі внутрі країни, щоб їх за-господарити. Масового характеру еміграція набрала в 1895—1896 pp. внаслідок т. зв. бразилійської гарячки, спровокованої агентом італійських пароплавних ліній, який обіцянками дешевої землі, а також тим, що бразилійський уряд покривав кошти подорожі, зворохобили сільську бідноту північно-східної Галичини. Протягом двох років виїхало понад 5000 родин, тобто близько 15 000 українців. У 1897— 1907 pp. була друга хвиля масової еміграції знову з Галичини і цим разом виїхало понад тисячу родин, але вже на власний кошт.

Перші групи українців з Наддніпрянщини і Західної Волині в кількості 120 родин прибули до Бразилії між 1892—1914 pp. З них близько 90 родин поселилися у провінції Ріо Гранде до Суль, а решта розпорошилася по інших провінціях.

Однак життя емігрантів у Бразилії не було легким. їх спершу саджали до бараків, в яких санітарне облуговування було зовсім незадовільне, де вони чекали на обіцяну землю. Багато з них не змогло дочекатися її й умирало з виснаження, голоду та епідемій. Але ті, що пережили, діставали по 60 акрів, тобто 25 га землі, серед пралісів у провінції Парана, в непривітних гористих околицях сучасного Прудентополя, зарослої непрохідною пущею. Щойно, викорчувавши дерева з допомогою дуже примітивних знарядь,— сокир, ручних пилок і лопат, можна було зробити перші посіви. Висохлі, зрубані дерева усували при допомозі вогню. Один із сучасників так описував долю українського поселенця: "Земля його бідна, насіння винищують мурахи й величезні табуни папуг, а мавпи руйнують засіяні поля. Але найгірше давалися взнаки індіяни, на землях яких опинилися іммігранти. Вони нападали на новопоселенців й масакрували їх як небажаний елемент. В місцевості Моема провінції Санта Катаріна стоїть хрест на пам'ять вимордованих поселенців".

Голод, пошесті, як також вороже ставлення місцевого населення, спричинили серед перших поселенців велику смертність, деякі з них поверталися до Галичини. Тільки наполегливість і завзятість української людини та духова наснага дозволили їй вийти переможно з цієї, здавалось би, безнадійної ситуації. Треба підкреслити, що до вибуху першої світової війни українські поселенці займалися головно хліборобством серед субтропічних лісів.

У духовному житті українських поселенців у Бразилії головну роль відігравала Церква, що була єдиним стабільним чинником з-посеред усіх інституцій культурно-освітнього характеру. В умовах величезного розпорошення українців Церква зв'язувала їх в одну національно-релігійну спільноту. Але в перших роках виникли поважні труднощі щодо організації церковно-релігійного життя, бо місцевий латинський єпископат, неознайомлений зі східнім обрядом, поставився неприхильно до приїзду українського духовенства, зокрема жонатого.

Першим українським католицьким священиком, який приїхав до Парани в червні 1896 p., був о. Михалевич, але місцева церковна влада заборонила йому, як жонатому, виконувати душпастирські обов'язки, і він покинув Бразилію. У липні 1896 р. за дорученням митрополита Сембратовича прибув о. Никон Роздольський, повдовілий світський священик. Він отримав дозвіл на виконування душ-пастирських обов'язків у колонії Ріо Клеро. У листопаді та грудні 1896 р. колонії Парани і Санта Кароліни відвідав о. Іван Волинський (1857-1926).

Наступного року у червні приїхав до Бразилії монах о. Антін Мартинюк, а в 1902 р. дісталися ще три монахи-василіяни. На початку XX ст. прибули два монахи і три світських священики.

У 1911 р. з Галичини приїхали Сестри Служебниці Пречистої Діви Марії й осіли у Прудентополісі, друга їх група прибула 1913 р. Хоч до їхніх завдань належало передусім ведення сиротинців, допомога хворим, обслуга церков і т. п., обставини заставили сестер насамперед зайнятися школами і виховною роботою. З самого початку перебрали вони школи в Прудентополісі та в Ірасемі, а надалі й в інших скупченнях українців. Жодній ділянці культурно-освітнього життя не присвятили українці Бразилії стільки уваги, як рідному українському шкільництву.

У надверчір'я св. Івана 1897 р. приїхав до Прудентополicy перший монах василіянин о. Сильвестер Кизима, який зразу стрінувся з поважними труднощами. Польські поселенці приїхали швидше до Бразилії й мали вже своє духовенство, яке наставило місцеву латинську ієрархію цілком вороже до українців. Коли оь Сильвестер прибув до Куритиби і пішов до місцевого єпископа Йосипа Барроса, щоб отримати дозвіл душпастирювати серед українських поселенців, то єпископ, за намовою польського священика, не хотів його прийняти й казав йому повертати назад до Європи. Польські священики запевняли єпископа Барроса, що українських священиків не треба, бо польські розуміють українську мову й можуть обслужити українських поселенців. І щойно на інтервенцію Апостольського нунція в Ріо-де-Жанейро єп. Баррос дозволив о, Кизимі душпастирювати в Прудентополісі.

Але поляки не змирилися і звернулися до префекта Конгрегації Поширення Віри в Римі кард. Ледуховського, поляка за національністю. Цей кардинал наприкінці 1899 р. видав дві інструкції у справі душпастирювання серед українських поселенців в Бразилії, які, якщо б застосувати їх на практиці, спричинили б повільну смерть української громади в Бразилії. О. Кизима запротестував, справа знов опинилася в Римі і папа Венедикт XV видав новий декрет, яким заборонив латинським священикам перетягати українців з українсько-візантійського обряду на римо-католицький. Початки українського шкільництва в Бразилії сягають 1897—1898 pp. Спочатку школи організувалися у приватних хатах завдяки батькам і священикам. Від 1907 р. державніколонізаційні чинники почали їм навіть матеріально допомагати. Згідно зі статистикою, в 1913 р. було 35 українських шкіл: у Прудентополісі 22, а в межах провінцій Парана і Санта Катар іна 12 та одна у Ріо Ґранде до Суль. Школа у Прудентополісі мала в 1913 р. 123 учні, а всі інші школи — 507. Державні допомоги отримувало вісім шкіл.

У 1913 р. з ініціативи оо. Василіян була створена центральна шкільна організація — Шкільний союз, який мав виконувати ту саму роль, що "Рідна школа" в Галичині. Продовж наступного року організовано філії Шкільного союзу у 14 місцевостях. Але розвиток шкільництва натрапляв на великі перешкоди через брак належного зрозуміння батьків, з одного боку, та кваліфікованих педагогів, з іншого. Шкільний союз просив допомогу в австрійсько-угорської амбасади у Ріо-де-Жанейро та консуляту в Куритибі, які щедро допомагали польським школам, але ці заходи, поза пустими обіцянками, не мали успіху. Тільки одна школа у Прудентополісі отримала раз грошову допомогу в 1913 р. Таку неприязнь треба пояснювати ворожим ставленням до українців людей, якими були наповнені закордонні австрійські представництва. Українці домагалися, щоб при австрійському консуляті у Куритибі був окремий український секретар, але вибух війни 1914 р. перекреслив всі ці заходи.

З розвитком української громади в Бразилії настала потреба розширити діяльність і на суспільно-громадські установи подібно як це було в Галичині. Внаслідок того у Куритибі 1902 р. постало товариство "Просвіта", яке поставило собі за мету ширити освіту серед українських поселенців Бразилії. До 1914 р. таких "Просвіт" організовано декілька під різними назвами. В парі з тим вже в половині 1904 р. виникла думка видавати український часопис, що вимагало друкарні з українськими черенками. Тоді був обраний т. зв. Друкар-няний комітет, який вислав до Галичини свого представника закупити черенки. На жаль, він там помер і справу так і не завершено. Щойно в 1907 р. з'явилося перше число газети "Зоря — часопис русько-українська в Бразилії" за редакцією Степана Петрицького, з датою 15 листопада. "Зоря" спершу виходила періодично щодва тижні тиражем 500 прим. Але незабаром між членами "Просвіти" розпочалася боротьба за напрям часопису, який став на радикальні позиції. Дійшло до зміни редактора, але в половині 1910 р. видавництво перестало існувати з браку фондів і часопис більше не поновлювався.

У міжчасі опоненти радикального напрямку, згуртовані в новому Товаристві ім. Шевченка, заснованому в Куритибі, з січня 1910 р. почали випускати часопис "Прапор" тиражем 500 прим. Редактором був студент, що приїхав зі Львова,— Клим Гутковський. "Прапор" виходив до половини 1911 p., тобто аж від'їзду Гутковсь-кого назад до Європи.

Однак потреба пресового органу для українських поселенців Бразилії не відпала. її вперто пропагував монах-василіянин о. Маркіян Шкірпан. У Прудентополісі 22 грудня. 1912 р. з'явилося перше число часопису "Праця", під редакцією учителя Осипа Мартинця, який саме тоді прибув з Європи до Бразилії. У вступній статті редактор писав, що "треба було дати розпорошеним поселенцям часописний зв'язок, і не тільки дбати про їхню інформацію про біжучі події дня, та їхній ріст у діяспорі, але нести знання рідної історії, обряду, політичної думки тощо. Бажаємо заспокоїти духові потреби нашого руського народу в Бразилії, піднести його рівень просвіти, збудити в нім народню свідомість та злучити всі наші сили до спільної просвітньої народної праці".

В останньому абзаці редактор наголошував, що "Праця" стане народним заборолом перед винародовленням наших дітей і виховає їх на спільних духом синів нашої Руси-України. Слід підкреслити, що з цих позицій "Праця" ніколи не сходила і сповнила їх у своїй інформативній та виховній місії. По смерті О. Мартинця в 1913 р. редактором став василіянин Рафаїл Криницький.

З розвитком української громади в Бразилії виявилася потреба мати загальногромадську центральну організацію, яка б охоплювала керівництво всіх ділянок суспільно-громадського життя. Ініціаторами здійснення цього задуму були монах Р. Криницький і К. Гутковський.

У Куритибі 31 липня 1910 p. бразилійські українці організували свій перший Конгрес, який розглядав потреби українських колоній, головно будову шляхів і встановлення поштового зв'язку, можливості заснування "Експортового Дому" і потребу спровад-ження нових священиків та призначення українського єпископа для українців греко-католиків Бразилії. У тій справі Конгрес звернувся з окремим меморіалом до папи Пія X про призначення єпископа, або принаймні апостольського вікарія для українців католиків. Меморіал мав деякий успіх, бо хоча тоді єпископа не призначено, але окремим декретом Конгрегація Поширення Віри доручила в 1916 р. латинським єпископам безпосередню опіку над духовенством і вірними греко - католицького обряду в Бразилії й Аргентині і це вплинуло на ставлення до української Церкви.

У висліді цих нарад Конгрес покликав до життя Українську Народну Раду з осідком у Прудентополісі, яка мала зайнятися виконанням конгресових ухвал. Тобто українці заснували свого роду центральну установу, чи репрезентацію, що було неабияким досягненням. Слід підкреслити, що деякі делегати ішли пішки до 150 км, щоб взяти участь у цій історичній події.

Українська Народна Рада найбільше уваги присвятила організації "Експортового Дому", який мав розв'язати пекучу проблему — збуту хліборобських продуктів. З цією метою Рада нав'язала контакт з львівською "Народною Торгівлею", яка в порозумінні з Галицьким Краєвим Відділом і віденським Міністерством Торгівлі вислала до Бразилії свого представника Заячківського для налагодження торговельних контактів. Однак війна 1914 р. стала на перешкоді здійснення цього проекту.