Пожвавлення громадського життя

Важливе значення в ході перебудови надавалося демократизації життя суспільства, розширенню поінформованості населення. Суто радянський термін «гласність», який увійшов до іноземних мов без перекладу, зафіксував своєрідний проміжний етап на шляху до свободи слова. Та навіть цієї напівволі вистачило, щоб багатьма людьми почали долатися стереотипи й догми старого мислення. Користуючись більш-менш об’єктивною інформацією, легше було реально оцінювати ситуацію, робити власні висновки. Суспільство стрімко політизувалося.

Разом із тим мільйони людей, що пережили сталінськудиктатуру та її наступні модифікації, виявилися неготовими негайно відмовитися від ідеологічних догм. Як і будь-яка революційна дія, перебудова розмежувала людей. На одному полюсі сформувалися сили, які вбачали мету тільки в руйнуванні старого, віджилого, причому в найкоротші строки. На другому полюсі опинилися ті, хто не бажав «поступитися принципами» і негативно ставився до будь-яких змін. Сам Горбачов тяжів все-таки до консерваторів.

Почалося поступове становлення багатопартійної системи. Зростаюча політизація громадськості виявилася у діяльності так званих «неформальних» груп та об’єднань, серед яких одним з перших, у серпні 1987 р., у Києві виник Український культурологічний клуб. До нього належало чимало дисидентів та колишніх політв’язнів.

Влітку 1988 р. у Львові на базі Української гельсінкської групи сформувалася політична організація республіканського масштабу – Українська гельсінкська спілка. Її лідером став політв’язень Л. Лук’яненко, звільнений у грудні того ж року. УГС заявила себе федеративним об’єднанням правозахисних груп і організацій. Фактично ж вона діяла як політична організація.

Восени 1988 р. зорганізувалася вже ціла низка самодіяльних об’єднань, що прагнули утворити більш широку й потужну організацію типу прибалтійських національних фронтів і рухів, котрі лідирували у цій справі. Поступово викристалізувався Народний рух за підтримку перебудови. Чим далі, тим більше його цілі розходилися з тими обмеженими завданнями, які ставила реформаторська частина партапарату.

Протести проти комуністичної диктатури, спершу поодинокі, дужчали, набуваючи значної масовості. 13 листопада 1988 р. у Києві відбувся небачено численний мітинг (близько 20 тис. учасників), присвячений екологічним проблемам. На ньому гостро ставилося питання про відповідальність конкретних посадових осіб за приховування негативних наслідків чорнобильської катастрофи.

Засвоївши негативні уроки НЕПу і косигінської реформи, М. Горбачов поставив на перший план політичну реформу. Суть її полягала у поступовому переході влади від партапарату до державних органів, які обиралися б парламентським шляхом. Навесні 1989 р. відбулися перші після 1917 р. вільні вибори до Верховної Ради СРСР, а в 1990 р. – до Верховних Рад союзних республік та місцевих рад.

Відмова від маніпулювання виборами, не завжди підтримана партапаратом на місцях, вільне обговорення виборчих програм, висування будь-якої кількості кандидатів на одне місце, контроль з боку громадськості за ходом виборів і підрахунком голосів – усе це стало новим для виборців. Тому далеко не всі можливості, що відкрилися для формування демократичного депутатського корпусу всіх рівнів, вдалося використати. У цілому ж перші вільні вибори виявили чимало нових політичних лідерів, у тому числі з представників Компартії України. Одночасно виборці забалотували багатьох кандидатів від консервативної частини партапарату.

Соціальна напруженість між тим наростала. Влітку 1989 р. відбувся масовий шахтарський страйк – вперше за багато десятиріч. Уряд визнав справедливість економічних вимог страйкарів і розробив систему заходів для їх розв’язання. Після відновлення роботи шахт страйкові комітети Донбасу не було розпущено. Вони стали однією з нових форм суспільно-політичної активності робітничого класу, який відмовив у довірі бюрократизованим профспілкам.

У вересні 1989 р. з ініціативи Спілки письменників України, підтриманої українським «Меморіалом» і Товариством української мови ім. Т. Шевченка, організаційно оформилася найбільш масова політична організація –Народний рух України за перебудову. На час установчого з’їзду чисельність Руху становила 280 тис. чол. Очолив його поет І. Драч. У результаті спільних дій Руху і демократично налаштованих депутатів СРСР від України (об’єднаних у Республіканський депутатський клуб) восени цього року були внесені важливі поправки до проекту закону про вибори у Верховну Раду УРСР.

Під тиском обставин керівництво республік вимушено пішло назустріч й іншим вимогам часу й суспільства. Зокрема, в жовтні 1989 р. Верховна Рада УРСР прийняла закон «Про мови в Українській РСР». Була розроблена Державна програма розвитку української мови до 2000 р.

Певні позитивні зміни сталися в здійсненні зовнішньополітичних повноважень республіки. Постала можливість самостійного, без зазирання на Москву, прийняття окремих рішень з питань міждержавних відносин. Відчутні зрушення, пов’язані насамперед з відстоюванням українських національних інтересів, сталися в роботі Міністерства закордонних справ УРСР.

25 квітня 1990 р. колегія міністерства розглянула питання «Про участь МЗС УРСР в розробці концепції діяльності УРСР на міжнародній арені». У прийнятому рішенні підкреслювалося, що в основу концепції має бути покладений новий розподіл обов’язків між загальносоюзними та республіканськими зовнішньополітичними відомствами, аби республіка мала більше можливостей у сфері розбудови двосторонніх відносин, насамперед із державами Центральної та Східної Європи. До цього слід додати, що на той період у представництвах УРСР в міжнародних організаціях, посольствах і консульствах, секретаріатах міжнародних організацій працювали всього 96 осіб.

У другій половині 1989 р. республіканську компартійну організацію очолив В. Івашко. Однак на посаді першого секретаря ЦК КПУ пробув не довго, він переїхав до Москви, де став заступником Генерального секретаря ЦК КПРС. Українських комуністів очолив черговий «ортодокс» С. Гуренко. Легкість, з якою Івашко залишив найвищу посаду в республіці, завдала відчутного удару по й без того низькому престижу компартії України, в якій позиції консерваторів завжди були сильнішими, ніж, скажімо, в Московській парторганізації. У 1990 р. КПУ покинуло понад 220 тис. членів, а вступило лише 38 тис.

У квітні 1989 р. з’їзд УГС ухвалив рішення про створення Української республіканської партії. Її головою став Л. Лук’яненко. Наприкінці березня 1990 р. І. Драч та Д. Павличко заявили про намір заснувати Демократичну партію України. 1–2 грудня 1990 р. відбувся установчий з’їзд Партії демократичного відродження України. На осінь наступного року, крім УРП, що налічувала 9 тис. членів, ДемПУ й ПДВУ, були зареєстровані (а отже, досягли чисельності 3 тис. осіб, необхідної для реєстрації) Українська соціал-демократична партія та Партія «зелених». Важливу роль у боротьбі за оновлення суспільного життя відігравала молодь. У 1990 р. виникли Український студентський союз, Демократичний союз студентів.

Все більше людей на мітингах і в Радах нового складу вимагало переходу до багатопартійної політичної системи. Під тиском цих вимог у 1990 р. політичне керівництво на чолі з М. Горбачовим відмовилося від зафіксованого в шостій статті Конституції СРСР положення про керівну і спрямовуючу роль КПРС у державі. Це була принципово важлива перемога демократичних сил. Іншою істотною рисою політичної реформи стало запровадження президентської форми правління. Розв’язання стратегічних питань перебудови перейшло від політбюро ЦК КПРС до президента, яким став М. Горбачов.