123

Зовнішньополітичне представництво УРСР

27 січня 1944 р. у Москві відбувся перший за воєнні роки пленум ЦК ВКП(б), який розглянув і ухвалив пропозицію Ради народних Комісарів СРСР про розширення прав союзних республік у сфері міжнародних відносин. 28 січня — 1 лютого 1944 р. тривала X сесія Верховної Ради СРСР, яка прийняла закон про перетворення Наркомату закордонних справ із загальносоюзного на союзно-республіканський.

4 березня 1944 р. Верховна Рада УРСР прийняла закон про утворення Народного комісаріату закордонних справ республіки. Україна невдовзі стає одним із засновників і перших членів Організації Об'єднаних Націй.

За роки війни зрослії міжнародний вплив і авторитет України, яка не тільки витримала основний тягар ворожої окупації, а й зробила вагомий внесок у боротьбу проти фашистської експансії. Але, як свідчать факти, не це було головною причиною відновлення прав зовнішнього представництва республіки.

Утворення Наркомату закордонних справ УРСР, вступ республіки до ООН були ланками серйозної пропагандистської акції, що мала переконати усіх в СРСР і за кордоном у реальності існування української Державності та її суверенітету.

Мета цієї акції: заспокоєння громадської думки і мобілізація сил українського народу на завершення війни та відбудову; фактична нейтралізація підтримки національно-визвольних сил, які боролися за відродження незалежної української держави; стимулювання розколу української діаспори в західних державах.

Перемога у війні ставила на порядок денний вирішення територіальних проблем і кордонів.

У цих умовах, щоб ще переконливіше для світової громадськості надати територіальним надбанням СРСР характеру не анексій, а «возз'єднань», сталінське керівництво вирішило за краще мати реальних суверенних суб'єктів цих «возз'єднань» — Білоруську та Українську РСР, чиї етнічні території певний час перебували у складі Польщі, Румунії, Чехо-Словаччини. Сам СРСР, до якого фактично приєднувались ці «возз'єднані» території, відходив ніби на другий план.

Розширення прав союзних республік у сфері міжнародних відносин мало, на думку Сталіна, посилити вплив СРСР на світову політику. У серпні 1944 р. на конференції в Думбартон-Оксі (США), де обговорювались проекти майбутньої Організації Об'єднаних Націй, радянський представник А. Громико вніс пропозицію вважати 16 радянських республік членами-засновниками цієї організації. Ця пропозиція була дипломатично відхилена і лише після наполегливого тиску і певних поступок з боку Сталіна на Кримській конференції у лютому 1945 р. США та Англія зобов'язались підтримати пропозицію Радянського уряду про прийняття Української РСР та Білоруської РСР у члени ООН. Отже, боротьба за голоси, а значить і вплив в ООН — одна з головних причин відновлення прав зовнішнього представництва України.

б травня 1945 р. українська делегація прибула до Сан-Франциско на установчу конференцію ООН і активно включилась у роботу. Д.

Мануїльський очолив 1-й комітет конференції, що мав підготувати текст преамбули і першого розділу Статуту — «Цілі і принципи» міжнародної організації. Членами різних комісій були й інші представники української делегації — І. Сенін, О. Палладій, В. Бондарчук, М. Петровський, П. Погребняк. На першій сесії Генеральної Асамблеї ООН Україну обрано до складу Економічної і соціальної ради, а у 1948-1949 pp. вона була постійним членом головного органу ООН — Ради Безпеки.

Молода українська дипломатія була досить активною. У липні 1946 р. вона бере участь у Паризькій мирній конференції, у лютому 1947 р. укладає мирні договори з Італією, Румунією, Угорщиною, Болгарією та Фінляндією. На Дунайській конференції 1948 p., що розглядала питання про права судноплавства на Дунаї, українська делегація, підтримуючи СРСР, виступала проти збереження конвенції 1921 p., яка забезпечувала привілейоване становище у цьому регіоні недунайських держав — СІЛА, Англії та Франції.

З березня 1946 р. Уїнстон Черчіль у своїй промові в м. Фултон (США) закликав до «холодної війни» з СРСР. У розпалі «холодної війни» Україна виявила певну дипломатичну активність. Саме у цей період представники УРСР увійшли до Всесвітньої Ради Миру. У вересні 1951 р. у Києві відбулась Перша Українська республіканська конференція прихильників миру. Україна підтримала прохання про вступ до ООН Цейлону та Лаосу. Українські дипломати у 50-х роках працювали у 16 міжнародних організаціях, підписали 60 мирних угод і конвенцій.

Через те, що Україна не була самостійною державою, вона і не могла мати незалежної зовнішньої політики. На всій її міжнародній діяльності лежить відбиток чіткої лімітованості, наркомат закордонних справ республіки створювався як зручний і безвідмовний додатковий інструмент для здійснення зовнішньополітичних намірів керівництва СРСР. Україна фактично ніколи не відхилялась від позицій, які займав СРСР, що закономірно для унітарної держави, де домінує монополія центру на зовнішню політику.

Договори, у яких було досягнуто врегулювання територіальних проблем і кордонів України з Польщею і Чехо-Словаччиною у 1945 p., підписували представники союзного наркомату закордонних справ, і це вже при наявності наркомату закордонних справ республіки.

Україні формально було надано право встановлення прямих міжнародних відносин, включаючи обмін дипломатичними місіями, але відсутність реального суверенітету, справжньої державності у республіки робили це право нездійсненним на практиці. Тому, наприклад, пропозиції урядів Англії (1947 р.) та Судану (1956 р.) про встановлення прямих дипломатичних відносин з Україною так і залишились без відповіді.