Феодальний спосіб ведення господарства

Середина IX ст. в історії Русі характеризувалась завершенням складного і довготривалого процесу формування феодалізму у східних слов'ян і одночасно давньоруської держави.

Основу феодального способу виробництва складає феодальна власність на землю. Однією з особливостей феодальної економіки є несумісність земельної власності і володіння землею. Один і той же шмат землі, будучи власністю однієї людини, у той же час знаходиться у володінні іншої. Тобто створилась система, яку очолював основний власник землі (великий князь), а основу її складали безпосередні виробники, ті, хто цю землю обробляв, — феодально залежні селяни. Отже, спосіб виробництва, за якого у повній власності феодала знаходились засоби виробництва (земля) і в неповній — селянин, який обробляв цю землю, називається феодальним.

За феодалізму експлуатований селянин мав дрібне господарство, з якого жив. Саме в цьому (а не в юридичному стані) полягала його відмінність від раба, який не мав ніякого майна, працював на хазяїна і існував за його рахунок.

Але земля, якою користувався феодально залежний селянин, була власністю феодала. За це останній вимагав від свого підданого виконання певних повинностей. Наявність у селянина власного господарства робила його економічно незалежним від пана. Тому для забезпечення прибутку феодал змушений був застосовувати пряме насильство чи примус. Тобто селянина почали насильно прикріпляти не тільки до землі, на якій він працював, але й особисто до феодала. Зароджувалось кріпацтво, основою якого була саме ця особиста залежність селянина від феодала. А. Я. Гуре-вич справедливо вважає, що право власності феодала на землю в період раннього середньовіччя було похідним від його влади над населенням.

Виникав антагонізм, між селянином і феодалом, який поєднував у собі економічну залежність селянина і позаекономічний примус. Протягом довгого часу цей антагонізм був всебічним. А всебічним він був тому, що означав радикальну майнову, соціальну і правову нерівність людей. Час від часу цей антагонізм. (непримириме протиріччя) проявлявся у вигляді дрібних і великих селянських бунтів і повстань. Б. Риба-ков, а за ним і І. Фроянов стверджували, що народні хвилювання часто не були рухом проти феодальних порядків взагалі, а лише боротьбою за перерозподіл життєвих запасів.

Основною формою експлуатації на Русі була продуктова рента, а не відробітки, як у Західній Європі, наприклад у Франкськомукоролівстві. Давньоруська держава переходила до феодалізму не від рабовласницького, а від первіснообщинного ладу.

Попередником феодала тут був не рабо в л ас ник-латифундист, що мав добре організоване господарство, а бувший общинний староста, що звик наживатися за рахунок общини. Але й феодально залежним виробником ставав не бувший раб, зовсім позбавлений засобів виробництва, а вільний общинник, який володів земельним наділом, мав своє господарство, необхідні знаряддя праці тощо. Отже, відробіткова рента на Русі не мала належної економічної бази. Відчуження молодим феодальним класом надлишкової праці селян здійснювалось у вигляді додаткового продукту, створюваного в рамках дрібного селянського господарства. Ця форма експлуатації відома з джерел як данина.

У середині IX ст. феодальний лад у давньоруській державі в основному вже сформувався. Саме в цей час виникають дружинні некрополі, в яких хоронили представників лицарського стану, що нині виник. Такі некрополі добре досліджені у Києві, Чернігові, Шесто-виці, Гнєздові під Смоленськом тощо. На Руській рівнині з'являються численні городища-замки, горо-дища-фортеці — центри феодального панування. Вони були специфічною особливістю феодальної країни.

Читаючи історичні джерела, можна собі легко уявити зовнішній вигляд не тільки Русі, а й усієї решти країн, де на той час панував феодалізм. Розбиті на дрібні ділянки, не зв'язані між собою, ворожі, ці землі мали войовничий зовнішній вигляд. Вони були вкриті фортецями, замками, міста були оточені оборонними мурами. Видно було, що всі бояться біди, небезпеки: вона загрожувала звідусіль. Обнесеш оборонними мурами міста були покликані новим станом речей — потрібно було захиститися від нападників, У Західній Європі — це норман, вікінг, а у нас — варяг, потім печеніги, хазари, половці, татаро-монголи. Та за цією метою ховалося щось більше: прагнення до відокремлення, до особистої самостійності, що складала суть феодального права.

А при тодішніх засобах облоги і нападу ці фортифікаційні споруди практично були неприступними.

В описах часів феодалізму цікаво порівняти будову замку X ст. з замком наступних століть. Ми побачимо значні зміни. Якщо в X ст. замок чи фортеця були тільки для схову, для оборони, то в XII ст. — і для оборони, і для порятунку від нападників, але ще й для розваг, бо будується більш просторим і комфортабельним.

У всякого явища має бути два боки. Так само і у феодалізму. З одного боку, феодал завжди войовничий, напружений, постійно готовий битися зі своїми селянами або з такими ж сусідами-феодалами. З другого боку, феодал, як і всяка людина, дорожив своїми рідними і близькими.

Так, стародавнє суспільство не визнавало самостійності, самоуправства особи. Воно визнавало тільки громадянина, який був безмовним членом колективу. А в середньовіччя, коли держава була ще слабкою, значення мала тільки особистість. Ця особистість повинна була спочатку визначитися в надзвичайно грубих, жорстоких і різких формах. Це особа егоїстична, яка зневажала всіх, хто нижче неї за походженням. Це особа, яка не визнає ніякого іншого права, окрім свого. Cujus regie, hujus religio — чиє право, того й віра, або ще — чиє право, того й сила. Це девіз середньовіччя. Власне, на тій землі, де знаходився маєток феодала, для нього не існував ніхто, крім його сім'ї. Тільки зі своїм сімейством він був зв'язаний найміцнішими родинними стосунками. Між феодалом і його підданими не могло бути любові і довіри. Тільки члени родини феодала були йому дорогими.

Атрибути влади мали для феодалізму величезне значення. Якщо феодала позбавити ознак його стану і забрати його маєток-фортецю, що стоїть на його землі, і панцир, який він одягає, виїжджаючи з дому, — то він утратить свою силу і перестане бути небезпечним для оточуючих. Хто бачив середньовічні лати, кольчугу, панцирі, той знає, що лицар, дружинник, виїжджаючи з кам'яного, надягав на себе залізний замок.

Недарма варяги називали Русь — «Гардарікі» — «країна городів». Це були не міста у сучасному розумінні, а саме укріплені поселення.

До прийняття Руссю християнства не припинялось протистояння з Візантією. Кожен з руських князів цього періоду вважав за необхідне організувати декілька походів на ромеїв. По-перше, тому що Візантія була одним з основних торговельних центрів, де збувалась зібрана данина. По-друге, у боротьбі з сильнішим суперником йшло власне самоствердження.

Все більше наростала печенізька небезпека. Намагаючись сприяти об'єднанню східнослов'янських племен, Святослав у 965 і в 968 pp. здійснив два переможні походи проти Хазарського каганату, який здавна перекривав Русі торговельні шляхи та претендував на землі в'ятичів і сіверян. Та ослаблення каганату відкрило шлях на Русь кочівникам, тим же печенігам. За іронією долі, згодом від руки печенігів загинув і сам кн. Святослав.