Україна у сучасному світі

Україна заявила про себе у сучасному світі лише після проголошення незалежності і Всеукраїнського референдуму, який став юридичною підставою для міжнародного визнання нашої республіки. Вже на другий день після референдуму про визнання України заявили Канада і Польща, 3 грудня – Угорщина, 4 грудня – Латвія, Литва, 5 грудня – Аргентина, Болгарія, Болівія, Росія і Хорватія.

25 грудня після відставки М. Горбачова, яка знаменувала остаточний розпад СРСР, і дістання гарантій нерозповсюдження ядерної зброї, Україну визнали США. Протягом грудня 1991 р., що став місцем визнання нашої держави, її незалежність визнали загалом 68 держав, 1992 р. – ще 64.

У липні 1993 р. Верховна Рада України ухвалила „Основи зовнішньої політики України”, в яких визначено національні інтереси і завдання держави у зовнішньополітичній сфері: забезпечення стабільності міжнародного становища України, входження господарства країни до світової економічної системи, захист прав та інтересів громадян і юридичних осіб за кордоном та ін.

Одним з найважливіших напрямів української зовнішньої політики є відносини з тими державами, які виникли на терені колишнього СРСР і зараз об’єднуються у СНД. Вони ґрунтуються на спільній багатовіковій історії, міжекономічних зв’язків, економічних взаємовідносин і певній взаємозалежності, яка виникла і багато в чому ще існує у рамках колишнього єдиного народногосподарського комплексу.

Водночас Україна виступає проти створення наддержавних інститутів у рамках СНД, які здатні перетворити її на об’єднання на конфедеративних чи навіть федеративних засадах. Деякі політичні сили Росії боляче сприйняли незалежність України, виступають за відновлення „Великої Росії”, проводять курс на розпалювання шовіністичних настроїв серед росіян.

У зв’язку з цим відносини між Росією і Україною є досить складними і суперечливими. Російське керівництво намагається використати інститути СНД для відтворення принаймні конфедеративних зв’язків, координації політичної, військової та економічної сфер.

З самого початку існування незалежної України російські парламентарі почали дискусії щодо територіальної приналежності Криму. Вони доводили, що Акт 1954 р. про передачу півострова до складу України є неконституційним. У липні 1993 р. російський парламент прийняв безпрецедентне рішення про надання Севастополю, який знаходиться на території України, статусу міста Російської Федерації. Восени 1996 р. мер Москви Ю. Лужков заявив, що Росія може вирішити цю проблему силою. Україна виходить з принципу непорушності кордонів, декларованих Гельсінським заключним актом 1975 р. Рада Безпеки ООН ще у тому ж 1993 р. визнала безпідставними територіальні претензії Росії щодо Криму.

Україна чимало зробила для забезпечення переселення в Криму 250 тис. кримських татар. У лютому 1992 р. була відновлена Автономна Республіка Крим. Кримська проблема тісно пов’язана з проблемою Чорноморського флоту. До цього часу Севастополь є головною базою російського Чорноморського флоту (300 кораблів і 70 тис. осіб екіпажу), 1992 р. була досягнута домовленість про встановлення подвійного контролю над Чорноморським флотом на 5-річний термін. 30-31 травня 1997 був підписаний широкомасштабний політичний договір про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Росією. Сторони зобов’язалися будувати свої відносини на основі територіальної цілісності, непорушності кордонів. Урегульовано проблему Севастополя і Чорноморського флоту. Основні бухти Севастополя передаються в оренду Росії на 20 років за 2,5 млрд. доларів.

Ще однією важливою зовнішньополітичною проблемою України була ядерна. Після розпаду СРСР наша республіка стала третьою ядерною державою. Ще 1990 р. у Декларації про державний суверенітет вказувалося, що Україна бажає стати неядерною державою. У жовтні 1993 р. Верховна Рада прийняла воєнну доктрину, в якій проголошувалося, що наша держава відмовляється від ядерної зброї, не має військових супротивників, а її Збройні сили призначені лише для гарантування національної безпеки. 16 листопада 1994 р. Верховна Рада ухвалила рішення про приєднання України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї за умови надання гарантій безпеки з боку ядерних держав. 5 грудня 1994 р. у Будапешті, президенти Росії та США і прем’єр-міністр Великої Британії надали Україні такі гарантії. Влітку 1996 р. ядерне саморозброєння нашої республіки було завершене – останні ядерні боєголовки були вивезені з території України, а їхні пускові шахти поблизу м. Первомайська Миколаївської області – підірвані.

Наша держава розширює і активізує свою участь у різних міжнародних організаціях. Ще 1990 р. вона стала членом Наради з безпеки і співробітництва в Європі (з 1 січня 1995 р.) – організація з безпеки і співробітництва в Європі (ОБСЄ). У листопаді 1995 р. Україну прийнято до такої впливової організації, як Рада Європи. Країни – члени Ради Європи утворюють єдине поле захисту прав людини, сприяють економічній інтеграції та гуманітарним зв’язкам (наприклад, взаємному визнанню дипломів ВНЗ).

Важливе значення мають відносини між Україною і Європейським Союзом (ЄС). У 1994 р. було підписано угоду про співробітництво між Україною і ЄС, що відкривало шлях до асоційованого членства нашої країни у цій організації, давало простір для розвитку торгівельно-економічних зв’язків.

Важливою віхою в процесі інтеграції України до європейських структур став Гельсінський самміт Євросоюзу (грудень 1999 р.), на якому вперше в офіційних документах визнано „Європейське прагнення України”, позитивно оцінено її „проєвропейський вибір”. В ухваленій спільній стратегії щодо України, розрахованій на чотири роки, Європейська Рада визнала, що успішна та стабільна Україна якнайповніше відповідає інтересам ЄС. Спільна стратегія ЄС, як і попередні документи, не визначили перспективи повноправного членства України в ЄС.

Слід зазначити, що характерною рисою процесу інтеграції України до європейських структур є надзвичайно обережна позиція Євросоюзу, уповільнений розвиток економічних зв’язків. Активізації інтеграційних процесів перешкоджають такі чинники: суттєві відмінності нормативно-правової бази України та ЄС; зношеність основних виробничих фондів української економіки; низький рівень конкурентноспроможності більшості українських підприємств; нинішній стан української економіки поки що не дає змоги повноправної фінансової участі в діяльності ЄС; швидка інтеграція України в європейські структури могла б дестабілізувати існуючий баланс сил та послабити досягнутий рівень інтеграції. Виходячи з цього нове українське керівництво так і не почуло конкретної відповіді на самміті Україна і ЄС (грудень 2005 р.), коли ж наша республіка отримає статус держави з ринковою економікою.

У 2005 р. Президент України і уряд добивалися того, щоб наша держава вступила у світову організацію торгівлі (СОТ), але Верховна Рада не прийняла по цьому питанню відповідні документи. Вся ця процедура перенесена на 2006 р. Що буде з економікою коли Україна вступить в СОТ? Фахівці запевняють, що завдяки відкриттю кордонів для імпорта стабілізуються внутрішні ціни. Споживачам стане краще, а виробникам – важче. Їм потрібно буде подумати над тим, як зробити свою продукцію конкурентноспроможною. Але при цьому вони отримають доступ до дешевих і довгих кредитів наших банків, зможуть брати кредитні ресурси за кордоном, іноземні банки будуть відкривати в Україні свої філії. А це означає, що малий, середній і великий бізнес отримають великі інвестиційні засоби. Якщо, звичайно, буде правильне макроекономічне управління і якщо експорт не буде суттєво переважати імпорт.

Розвиваються відносини нашої держави з НАТО. У 1994 р. керівництво цієї організації ініціювало програму „Партнерство заради миру”, яка створила можливості для співробітництва з країнами – колишніми учасниками Варшавського договору. Україна першою з держав СНД приєдналася до цієї програми (лютий 1994 р.). Оголосивши себе позаблоковою державою, Україна опиняється у складній ситуації своєрідного буфера між НАТО з одного боку і Росією з іншого. У 1997 р. Україна підписала Хартію про особливе партнерство з НАТО, яке передбачає розширення співробітництва – проведення спільних миротворчих акцій, маневрів, використання науково-технічних досягнень НАТО. На Чорному морі у серпні 1997 р. було проведено спільні маневри з НАТО „Sea – breath – 97”. У 2002 р. уряд України оголосив про свій намір у майбутньому вступити до цієї організації. Це є і в планах нового керівництва нашої держави.

Значно поліпшилися американо-українські відносини після приходу до влади у США адміністрації Б. Клінтона. Неодноразово відбувалися зустрічі українського і американського президентів, обмін військовими делегаціями, проводилися спільні військові навчання. 11-12 травня 1995 р. Україну з офіційним візитом відвідав президент США Б. Клінтон. Наприкінці 1997 р. відбувся політ американського космічного корабля за участю першого космонавта незалежної України Л. Коденюка. У вересні 1997 р. Міністра закордонних справ України Г. Удовенко був обраний головуючим 52-ої сесії Генеральної Асамблеї ООН шляхом акламації (без голосування), що свідчить про зростання міжнародного авторитету України.

В середині 1990-рр. у міжнародному співробітництві України з іншими державами існувала мода на „стратегічних партнерів”. За свідченням Українського центру економічних і політичних досліджень імені О. Разумкова їх нараховувалося аж дев’ятнадцять. Але чітких критеріїв „стратегічності” відносин на державному рівні так і не було вироблено.

Сьогодні, коли значно змінилася політична ситуація як в самій Україні, так в Європі і в світі, відбувається переоцінка відносин нашої країни з багатьма державами. Тепер ми повинні говорити про стратегічні відносини, тобто кардинально змінюючих умови існування України в цілому. До таких треба віднести зв’язки з Сполученими Штатами, Росією і Польщею. На наш погляд, сьогодні стратегічний партнер у нашої країни тільки один – Польща, з якою у нас склалися дійсно рівноправні відносини, спостерігається взаємність поглядів з багатьох питань і відчувається готовність йти на поступки і враховуючи інтереси один одного. У відносинах із Сполученими Штатами у нас існують елементи стратегічного партнерства, проте Україні необхідно ще провести велику роботу як всередині країни, так і на зовнішній арені, щоб не тільки вона вважала США своїм стратегічним партнером, але й сама стала таким для єдиної наддержави світу. Що ж відносно Росії, то, як і всі попередні роки у нас зберігається стратегічна залежність, але відсутнє партнерство.

идеологии консерватизма