Методология

Постановка задачи максимального документальнофактологічного воспроизведения базы предмета исследования, однако не абсолютизируя фактологии, позволяет не упасть до крайнего эмпиризма, чтобы не потерять возможности концептуализации истории. Поэтому методологической основой исследования являются основные научные принципы.

Принцип историзма требует исследовать историческое явление конкретно в процессе его становления и развития, видя не только исторический факт, а его взаимосвязь во времени с другими фактами как определенную их систему и целостность, в нашем случае такими взаимосвязями является иерархические, а также родовые и генеалогические. Историзм в изучении персонального состава старшины требует учета того факта, когда и при каких обстоятельствах она возникла, какие этапы в своем развитии прошла и во что трансформировалась.

Принцип объективности требует учета всех источников, их анализ, сопоставляя любые упоминания и факты и на этой основе приходя к взвешенному результата. Это невозможно без всесторонности и преемственности анализа как источниковой базы, так и предшествующей историографии. Такой подход позволил отобрать по кругу информации только ту, которая несет сущностное нагрузки относительно объекта исследования, сгруппировать всю отобранную информацию по признакам, что позволило избежать методологического анархизма, в полной мере совместить введение в научный оборот новых неопубликованных документов с использованием напечатанных источников и историографической наследия.

Принцип системности призывает, с одной стороны, подойти к явлению казацкой старшины как к элементу системы высшего порядка, а с другой, как к самодостаточной системы. В первом случае такой системой является казацкое государство, а во втором - старшинская иерархия.

Историческая наука на уровне описательности дает болееменее последовательную причиннонаслидкову линию развития украинского казацкого государства - Гетманщины. Сложнее с появлением полноценных исследований, базирующихся на широкой эмпирической базе, а без них выйти на концептуальнофилософське осмысление этой проблемы невозможно. Фрагментарность источниковой базы усложняет исследование указанной проблемы, но и имеющиеся источники требуют их нового прочтения под углом зрения различных цивилизационных подсистем и критериев. Цивилизационный подход играет важную роль в осмыслении места того или иного явления во всемирной истории. Согласно пятиуровневой классификации Р. Уескотта цивилизация ХVII-ХVIII вв. в Украине условно может быть отнесена к казацкой (региональной и локальной), украинский (национальной), европейской (континентальной), мировой (западной). Другие классификации не позволяют отнести украинское казачество к отдельной цивилизации. Покидая конечное решение этого вопроса философам, взглянем на казачество с точки зрения методологии цивилизационного подхода, что позволяет обогатить наши знания новыми ракурсами взгляда на уже известные проблемы.

На примере существования украинского казачества (которое, в отличие от других, единственное в мире смогло создать свое государство) имеем возможность изучить долговременный существования и воспроизводства специфической просторовочасовои исторической целостности, в которой стали элементы преобладают над нестабильными и сочетаются с мутациями. Известно, что цивилизация, которая утверждается, поглощает предыдущую или несколько ее вытесняет. В нашем случае казачество поглотило и частично вытеснило главный правящее сословие, предшествовавшего ему - шляхетство. Причем последнее стало цементирующим фундаментом нового сообщества под казацким флагом.

Конечно характеристику цивилизации осуществляют по четырем подсистемами: биосоциальной, экономической, политической, культурной. Методика анализа этих подсистем модели цивилизации позволяет комплексно проанализировать украинское казачество и его старшину, рассмотрев источники под новым углом зрения. Биосоциальное подсистема характеризуется состоянием семьи, родства, половозрастных отношений, здоровья, гигиены, пищи, жилища, одежды, отдыха, защиты от угроз. К этому добавляется плотность населения, масштабы освоения земель, наличие диких земель и лесов. В условиях существования казацкого государства жили и актина действовали шесть поколений. Исследование биосоциальной подсистемы включает воспроизводство населения, образование групп, каст, классов. Использование логического метода показывает, что для нашей работы первостепенное значение имеют подходы к изучению семьи, родства, половозрастных отношений, которые являются обьяктом любых генеалогической разведки.

Политическая подсистема характеризуется институциализированных отношениями между людьми, т.е. системой права, обычаев, организацией власти и управления, организацией гражданской жизни, партий, общественных движений. Преобладающими политическими структурами Гетьманщины было городское и сельское казацкое самоуправление граждан, республика на уровне государственного управления. Преобладающими социальными структурами (социальной основой) были свободный вооруженный народ, который строил свою жизнь на основе казацкого (жены) быта, но община не была социальным фундаментом.

Казачеству характерно отрицание монархического управления для своей самоорганизации и отсутствие монархизма как социальной ценности. Российские исследователи пришли к выводу, что «Самодержавие, т. е. формирование сильного центра, стоящего вне политической борьбы и считающегося неприкосновенным. Является главной характерной особенностью политической культуры Московского государства, возникшего в конце средних веков »[1355, 177]. В Украине был совсем другое состояние. Отличие украинской и российской политической культуры того периода заключалась в том, что политический стержень в Украинском казацком государстве - гетманство - всегда стояло в центре политической борьбы и, тем более, ничего общего не имело с неприкосновенностью монархической власти. Борьба за гетманскую булаву была сутью политической борьбы в Украине, и до тех пор, пока такая борьба имела смысл, существовало государство.

В ходе этой борьбы образовались несколько региональных группировок старшины. Исходя из классификации старшины и их группировок по происхождению, времени и преемственностью получения старшинского правительства, внутришньотрадицийних региональных подходов, внешнеполитической ориентации, отметим ее неоднородность. По времени получения правительств они распределялись на старшину дореволюционного времени и периода революционных преобразований, в начале Национальновизвольнои войны (1648-1663 гг) за региональными особенностями старшину центрального (коренных полков), западного (козацькошляхетських полков), северовосточном (полков Черниговского воеводства), южно (полков сечевой ориентации и влияния), позже - на правобережную и левобережную (1663-1676 гг), выходцев из Правобережья и местной левобережной старшины (1676-1687 гг.) В дальнейшем, при гетмане Мазепе, существовали остатки группировки полков бывшей южно группы - Полтавский, Миргородский и Гадячский полки. В течение ХVIII в. при отсутствии реального системообразующего стержня - абсолютной гетманской власти - исчезает необходимость борьбы за нее и, как следствие, необходимость козацькостаршинських группировок и их основы - родовых кланов.

По внешнеполитическими симпатиями и ориентациями старшина логично делилась на освободительное, пропольскую, промосковскую. Старшины с постоянной протурецкой или протатарською ориентацией обнаружить не удалось. Это свидетельствует, скорее, об использовании татарского и турецкого фактора в украинской политике, чем желание покорения султану или хану.

Культурная подсистема включает в себя духовную жизнь, создания и распространения кодов - лингвистических, этнических, эстетических, научных, религиозных и других, то есть вся отрасль символов, знаков, норм, ценностей, обеспечивающих коммуникацию людей. Для нашего исследования объектами являются, прежде всего, этнические и религиозные коды. Моноэтнический и монорелигиозная состав городовой казацкого сообщества [1058], ее старшины был основой национальной языковой безопасности и вообще устойчивости культурного подсистемы, которая была зруйнова в следующий исторический период [1057].

Таким образом, применение методологических приемов цивилизационного подхода дает возможность поновому подойти к рассмотрению некоторых аспектов истории украинского казачества.

Как уже отмечалось, учитывая, что природа и структура объекта и предмета исследования влияют на выбор методов анализа, для выяснения проблем исследования используется структурноперсональний метод как разновидность системноструктурного, суть которого заключается в следующем: определяются все структурные элементы системы (в нашем случае , Войска Запорожского, и каждый из элементов заполняется конкретными данными (то есть фамилией старшины, который в то время занимал соответствующую должность в иерархической структуре). В составлении генеалогических росписей используется биографический метод.

Понимая, что от четкости определения структуры зависит успех самого поиска, следует осуществить синтез, максимально детализируя организационную структуру Войска Запорожского на разных его существования, элементы которой представляют главную терминологию исследования.

Системообразующим элементом терминологии является гетман, то есть старший над Войском Запорожским. В. Смолий и В. Степанков считают гетманское начало потенциально монархическим [1362, 22]. В связи с этим отметим, что институт гетманства имел как монархические, так и республиканские потенции, а уже использование этой должности в том или ином направлении зависело от тех сил, которые привели человека на эту должность, от их целеустремленности. В войске были и наказным гетманом. Интересно, что эта категория старшины не стала пока предметом обстоятельного исследования. Укажем на два пути появления в армии наказного гетмана: назначение гетманом одного из генеральных старшин или полковников наказным гетманом для части войска (нескольких полков) и избрание наказного гетмана группой полков. В неформальной иерархии при некоторых гетманах значительное влияние имели его личные слуги - «гетманские дворяне», которых возглавлял хозяин гетманского двора.

Вторым по важности термином является генеральная или на начальном этапе военная старшина, составлявшая правительство гетманского государства. В его распоряжении была Генеральная военная канцелярия, Генеральный военный суд, Генеральная военная артиллерия, Генеральная военная музыка, которые составляли главные институты центрального правительственного аппарата. Во второй половине XVIII века функции центрального аппарата перешли к Малороссийской коллегии, которую образовывали Генеральный суд, Канцелярия Малороссийского сокровища, Генеральная счетная канцелярия, Канцелярия Генерального артиллерии, Комиссия военных судов.

Генеральный обозный управлял Генеральной военной артиллерией (ГВА), работу которой организовывали есаулы, писари, хорунжие, атаманы, несколько позже и значковые товарищи ГВА. В 20х годах XVIII века к ГВА принадлежало 15 Армаш, 7 пушкарей и 3 ремесленники (кузнец, коновал, стельмах).

В казацком войске был капеллан гетманский. Во время боевых походов упоминается полковой походный священник. Вышеназванные священнические должности в Войске Запорожском не входили в офицерской иерархии, но оказали значительное идейное влияние.

Об генерального судью за гетмана Мазепы известно, что его назначали наказным гетманом [1274, 155], а за Скоропадского - «отнюдь не было правосудия чрез суды Ивана Чарныша и через его Крайны непорядок канцелярыйский, что и ныне исправкы сделает негде» [1274, 156 ].

Ниже в судебной иерархии был писарь суда генерального. Известно, что писарь судебный Савва Прокопович стал генеральным писарем [1274, 189], а писарь судебный Андрей Васильевич бывал и наказным генеральным судьей (1693, 1695) [1274, 155]. Есть упоминания о том, что в походах существовала должность наказного писаря суда генерального.

К одновременному избрание гетманов на Левобережье и Правобережье в казацком государстве было два генеральных писцы - один для левобережных, а второй для правобережных казаков. Нотариуса, старшие военные канцеляристы, военные канцеляристы (XVIII век), подписки (XVII века) работали в Генеральной военной канцелярии (ГВК) [1286, 252-276]. Реент ГВК В. Кочубей был сначала писарем судов генеральных, затем стал генеральным писарем [1274, 190], реентський правительство занимал и Филипп Орлик [1274, 190]. Правительство старшего военного канцеляриста первоначально назывался старшим гетманским подпиской и им по Б. Хмельницкого был Иван Груша [1274, 189], позднее упоминается гетманский первый подписок (1658) Григорий Борисов [707, 101].

Военные канцеляристы имели привилегированное положение, их семьи освобождали от постоев и повинностей, а самих за заслуги подвергали гетманскую протекцию. Еще в 1702 г. имеем память подписка судебного Федора Черняховского. Позднее эта категория служащих именовалась военными канцеляристами Генерального военного суда.

Территориально Гетманщина делилась на полки [912, 120]. Те же, в свою очередь, были казацкими и желающими, последние делились на компанейские и сердюцких. Перед 1648 г. в Украину Существовало шесть казачьих полков: четыре сформировались вокруг старинных оборонных замков, которые стали центрами старосте - Белой Церкви, Канева, Корсуни, Черкасс, два же последние - вокруг относительно молодых осадок Переяслава (на Левобережье, восточный рубеж) и Чигирин (южный рубеж). Стремительное увеличение полков началось с началом Украинской национальной революции. По подсчетам В. Панашенко, в «Летописи Самовидца» их зафиксировано 26, в летописи Грабянки - 34, у И. Крипякевича - 36 [1289, 36]. Полк состоял из сотен, которые, соответственно, распределялись на территориальные шалаше, кроме того сохранялись и шалаши Сотницкое, т.е. личные шалаше сотника.

Вся власть на местах держали полковники, которые были полными и наказными. На начальном этапе они избирались на загальнополковий совете, потом - на старшинской, позднее - назначались (гетманом, царем, Сенатом). Иногда в несколько сотен полка, действовавшие отдельно от основной части полка или при условии, что полковник полный оставался в полковом городе, гетманом или полным полковником предназначался наказной полковник из полковой старшины или сотников). В случае же, когда в полковом городе оставалось только незначительное прикрытие, а полк во главе с полным полковником выступал в поход, то на месте оставались полковник «на тот час», предназначенный местным полковником (преимущественно, городовой атаман полкового города или полковой обозный). В литературе упоминаются ложные утверждения, которые существовали наказные полковники над двумя полками. Это были наказные полковники над казацкой командой из нескольких сотен различных полков (Я. Маркевич - наказной полковник над командой сотен Лубенского и Миргородского полков (1723-1725), А. Безбородко - над командой сотен Миргородского и Нежинского полков (1768-1773). Существовали и такие вариации термина как «полковник Батуринский и других городов полка Нежинского» или наказные полковники Остерский, Козелецкий, Бориспольского, Барышевского, воронкивський, в Песчаной, в Басани Переяславского полка.

Чтобы обеспечить выполнение своих обязанностей, полковники имели специальные личные подразделения, к которым прежде всего следует отнести шалаш дворовый, шалаш или два стрелковых, а также шалаш или хоругвь дворянскую. Полковая старшина имела свои личные шалаше. Такие формирования выполняли как охранные функции, так и функции связи. Интересный материал предоставляет реестр полка Миргородского (1711 г.). Согласно его данным полковой обозный имел курень с 26 казаков, судья - 8 казаков, есаулы - 18 и 22 казаков, объединенный шалаш двух хорунжих составляла 17 казаков [390, 2]. Привлекает внимание тот факт, что среди шалашиками полковой старшины находились дети казацкой старшины, которая ранее занимала этот же правительство. Это свидетельствует, что шалаше полковых старшин, с одной стороны, сохраняли опыт предшественников, с другой - были школой подготовки будущих есаулов, хорунжих, писарей.

Несколько позже гетманы теряют прерогативу утверждения полковников. Илья Пашков был назначен полковником стародубским сенатским указом 5 апреля 1726 [280, 1], а Екатерина II лично назначил полковником стародубским ротмистра лейбгвардии Конного полка князя Юрия Хованского.

В управлении сотнями полковнику помогала полковая старшина. Иногда кроме полной полковой старшины, упомянутые и наказным (т.е. временно назначена полковником, а не выбрана). Обозные полковые организовывали через свои личные шалаше и полковых и сотенных комиссаров поставки, а через полковую артиллерию (есаул, атаман, хорунжий, иногда писарь полковой артиллерии) - огневое обеспечение действий полка. Обозные фиксируются в полковом управлении со времен гетманства Богдана Хмельницкого. Полковая военная музыка упоминается с ХVII в. [948, 7-11]. По реестру 1732 г. в Переяславском полку музыку составляли 8 казаков [159, 11]. Интересно, что у многих из них фамилии отвечали специальности: Трубач, Трембач.

К руководителям полковой артиллерии принадлежали есаул, атаман, хорунжий, писарь. Правительство полкового есаула артиллерийского Стародубского полка наследственно занимал род Прямиць. Так, Филимон Прямиця длительное время возглавлял полковую артиллерию за гетмана Самойловича, а после его смерти правительство занял его сын Кондрат. 1729 в этом же полку известный артиллерийский атаман Григорий Яхонов. 1690 есть упоминание про хорунжего пушечного стародубского Колоса. Михайло Груднецький розпочав службу писарем при державних вівчарних заводах в 1740 р., у 1745 р. став сотенним монастирищанським писарем, у 1749 р. — полковим концеляристом, у 1754 р. — хорунжим полкової артилерії Прилуцького полку, а у 1762 р. знову повернувся на посаду полкового канцеляриста [602, 7].

1726 р. була визначена кількість (за штатом) полкових і сотенних служителівв: литаврщиків — 10 (по одному в полк), трубачів — 20, гармашів — 20, римарів — 10, теслярів — 10, ковалів — 10, слюсарів — 10, полкових сторожів — 10, ратушних писарів — 125, городничих — 125, сотенних осавульців — 320, сторожів сотенних — 230 [638, 21]. У 1732 р. в переяславській полковій артилерії було 26 служителів: осавул, хорунжий, 10 пушкарів, 10 гармашів, 1 артилерійський стельмах, 1 артилерійський коваль, 1 артилерійський римар, 1 артилерійський коновал [159, 7]. У складі обозу знаходився також полковий цирульник [309, 147].

Полковий суддя разом з писарем суду полкового здійснювали різноманітні правничі функції. Маємо згадку і про вакансових полкових суддів. Полковий писар разом з старшим полковим канцеляристом очолював полкову канцелярію, у якій здійснювалася підготовка полкових канцеляристів (у другій половині ХVІІІ ст. головного резерву значкових товаришів). Старший полковий канцелярист чернігівської канцелярії Федір Якубинський отримав чин військового товариша [594, 5]. Старший полковий канцелярист Переяславської полкової канцелярії Григорій Кордишевський розпочав службу з 1762 р. полковим канцеляристом, в 1773 р. отримав чин значкового, а в 1781 р. — військового товариша.

Полковими канцеляристами ставали діти старшин і священиків, а щоб пройти вишкіл, там вони спочатку рахувалися копіїстами і підканцеляристами, лише згодом ставали полковими канцеляристами.

Полкові осавули виконували функції заступника командира полку з бойової підготовки. Їх, у більшості випадків, було двоє: перший і другий (у 2–ій половині ХVІІ ст. називався підосавулом). Яків Крупенський став чернігівським полковим осавулом з сотників [567, 8], Федір Пилипенко — полковим осавулом переяславським з військових канцеляристів, а Олександр Іваненко — з військових товаришів [1144, 297]. Полкові осавули прилуцькі Микита Умен і Яків Яновський попередньо були полковим хорунжим і військовим канцеляристом, відповідно [602, 1]. У разі, коли маємо інформацію про якогось осавула, але не знаємо його попередньої служби, варто здійснити пошук у вищеперерахованих категоріях старшини.

Полкові хорунжі, крім основної функції забезпечення використання полкової корогви і значка (2–й полковий хорунжий у 2й половині ХVІІ — першій чверті ХVІІІ ст. називався прапорщиком), були також старшинами для особливих доручень при полковнику. Прихід на цю посаду також не був однолінійним: військовий товариш Михайло Лисенко став полковим хорунжим чернігівським [594, 4], полковий писар Війська Запорозького низового Ілля Чернявський і писар городського суду переяславського Іван Золотницький стали полковими хорунжими переяславськими, городничий прилуцький Микита Умен став полковим хорунжим [602, 1], іншим прилуцьким хорунжим став військовий товариш Андрій Галенковський [602, 2]. У полках щороку обиралися полкові комісари, яким доручалися податковогосподарські функції. Переважно це були значкові та військові товариші.

Сотники, також як і полковники, були повними, наказними і вакансовими. Звернемо увагу на той факт, що у першій половині ХVІІІ ст. наказні сотники зустрічаються як постійний, так і тимчасовий уряд. Старшини, які отримали універсал на звання (а не на уряд) сотника, але не мали призначення у конкретну сотню, чекали своєї черги і називалися вакансовими.

Значне військове товариство не входило до урядової старшини, але наш інтерес до нього грунтується на тому, що його становили козацькі старшини, відставлені від урядів полковників, сотників, іноді полкових старшин і отаманів полкових міст. Ця категорія існувала у другій половині ХVІІ ст., а її залишки — у першому і другому десятиріччі ХVІІІ ст. Відставлені від попередніх урядів представники значного (у Війську Запорозькому) товариства у той час мали вагомий вплив на прийняття рішень. Вони будьякої хвилини могли знову очолити полк чи сотню, правити будьякий інший старшинський уряд. Так, Захар Шийкевич був наказним суддею генеральним (1695 р.) [1274, 155], ще 29 жовтня 1702 р. згадується як значний військовий товариш. Значного військового товариша Івана Левенця 20 листопада 1711 р. гетьман взяв під свою протекцію. Наявність цієї категорії засвідчувала республіканські традиції, коли «славетні» у Війську товариші, нарівні з діючою старшиною, могли впливати на гетьмана, події у полку.

Військове товариство (товариші Війська Запорозького) становили заслужені козаки, насамперед ті, хто побував на урядах полкових старшин, сотників, сотенної старшини [1285, 166–174].

Задля забезпечення деяких родин гетьманською опікою і захистом гетьмани (починаючи з Самойловича (1685 р.)) брали їх представників під бунчук — головний військовий знак [1283, 24–40]. Бунчукове товариство, яке почало складатися, існувало поряд із значним військовим товариством, але, на відміну від нього, було явищем, народженим не традиціями Війська Запорозького, а інституцією гетьманської влади. Поступово, ліквідовуючи залишки республіканізму у організації війська, гетьмани (насамперед І. Скоропадський) замінюють значне військове товариство бунчуковим, військовим і значковим товариствами. Колишні значні військові товариші (хто ще залишався живим у 1710–1720х рр.) залежно від ласки гетьмана отримували чин бунчукового, військового, чи значкового товариша. Як перехідні форми згадуються значні бунчукові товариші, значні військові канцеляристи. Так, ще у 1723 р. Василь Полуницький іменувався значним бунчуковим товаришем, а Василь Томара навіть у 1729 р. [682, 1]. Іноді такі родини бралися під гетьманську протекцію.

Бунчукові товариші з першостатейних братів, дітей і онуків гетьманських, генеральної старшини і полковників на службу ходили при гетьманах і завжди лише у гетьманській диспозиції та були лише під його ж судом, служили без винагороди.

Значкове товариство, поряд з бунчуковим, утверджувалося на місце військового і полкового товариства ХVІІ ст. Товариш полку став значковим товаришем. У полках існували курені значного товариства на чолі з отаманом.

Носівка Київського полку стала центром, де розгорнулася ціла «війна» між значковими товаришами і місцевою сотницькою родиною Шаул. 1725 р. колишній сотник Семен Шаула кинув до в'язниці значкових товаришів Семена Сеника і Йосипа Іванченка, захопивши у них вола і човен. У 1729 р. Шаула вже став бунчуковим товаришем і захопив частину млинового збору у значкового товариша Ярмоли Борисова. Козаки сотні, підбурювані значковими товаришами, у 1735 р. відмовились обрати сотником Карпа Шаулу. У в'язницю знову потрапили значкові товариші Іона Шелест, Ярмола Борисов, Семен Борисов та інші [882, 347; 275, 8].

По господарській частині шлях у значкові товариші пролягав так: Петро Шаркевич на початку 20х рр. ХVІІІ ст. був управителем стародубського полковника, потім старостою гетьманської рангової Ропської волості, отримав чин значкового товариша. З міщанського середовища вийшов Леонтій Сергієнко, який у 1757 р. став полковим канцеляристом, а у 1774 р. — значковим товаришем Прилуцького полку [602, 8]. Козак Корній Шуєнко прослужив на Запоріжжі з 1738 по 1762 р., а у 1763 р. став значковим товаришем Прилуцького полку [602, 7 зв].

Городовий отаман полкового міста мав особливий неформальний статус. На початковому етапі досить часто його займали полковники, які втратили пірнач. Пізніше вплив цього уряду послаблювався. Городовий переяславський отаман Григорій Модла розпочав службу козаком в 1757 р. В цьому ж році пішов у прусський похід і потрапив у ворожий полон, в якому перебував 16 місяців. Через 10 років став сотенним отаманом, а в серпні 1771 р. призначений городовим отаманом. Його змінив Йосип Микула, який службу розпочав у 1767 р. підканцеляристом, у 1770 р. став канцеляристом, а ще через 6 років з цієї посади був призначений городовим отаманом і на цій посаді у 1781 р. отримав чин військового товариша. У Стародубі городовим отаманом став хорунжий місцевої сотні Василь Велинський, а після його смерті на цю посаду був затверджений з військових канцеляристів ГВК Федір Яскевич.

Сотенна старшина здійснювала керівництво сотнею. До неї належали отаман (спочатку городовий, потім — сотенний), писар, осавул, хорунжий. Ця категорія впродовж усього часу існування Гетьманщини формувалася з рядових козаків, іноді на посаду отамана претендували військові канцеляристи, на посаду писаря сотенного — полкові канцеляристи.

Порівняльний аналіз різних полків дає змогу стверджувати, що сотенна старшина формувалася однотипно. З 16 сотенних отаманів Чернігівського полку у 1779 р. з козаків було лише 3, з сотенних писарів — 5, з інших сотенних старшин — 1, з сотенних осавулів — 1, з полкових канцеляристів — 2, з канцеляристів Чернігівського городського суду — 2 [594, 17–21]. З цих же посад ставали сотенними отаманами в Переяславському полку. Так, з козаків отаманами стали Федір Горкуша в Баришівській та Іван Золотуха в І полковій сотні, з полкового канцеляриста отаманом ІІ полкової сотні став Яків Михайловський, з сотенних хорунжих Іван Гоярин (ІІІ полкова сотня) і Григорій Савенко (Терехтемирівська сотня), з сотенного осавула Семен Леонтович (Вороньківська сотня). Досить рідко сотенними отаманами за посадою призначалися значкові товариші.

Сотенними писарями ставали полкові і сотенні канцеляристи, сотенні хорунжі, канцеляристи городських судів, діти священиків [594, 21–26]. У другій половині ХVIII ст. у деяких великих сотнях була введена така категорія службовців, як сотенні канцеляристи.

Сотенними осавулами іноді ставали з сотенних хорунжих, але у більшості випадків з виборних козаків [594, 24–27]. Сотенними хорунжими — з виборних козаків [594, 27–30]. Хорунжий міг стати осавулом, писарем чи навіть сотником, іноді цей уряд ставав спадковим [602, 16 зв].

Старшина, яка йшла у відставку (абшит), отримувала звання на один ранг вище. Абшитована старшина з'являється з другої чверті ХVІІІ ст., у чому простежується вплив практики російського чиновництва. Під впливом «Табеля о рангах» в Україні поряд з урядами вводяться звання. Так, надавалися звання (а не посади) сотників, полкових хорунжих, осавулів, писарів, обозних, полковників.

Низовою військовою одиницею був курінь на чолі з курінним отаманом. Деталізація структури та ієрархії козацької старшини дає шанс використати не лише всю сукупність фактів, але і відкриває можливість побудови на їх основі певної теоретичної системи, яка відтворювала б історичний процес, причому використовується історикохронологічний метод .

Емпіричну основу дослідження становить сукупність виявлених фактів. Без максимальної повноти цих даних не можливо відтворити ані явища, ані процесу в історії. Найважливішою операцією і разом з тим результатом емпіричного рівня дослідження став опис фактів, тобто, з одного боку, встановлення персоніфікованого переліку урядовців Гетьманщини, з другого — генеалогічний опис їх взаємозв'язків. Таким чином відзначимо, що у накопиченні нових історичних фактів першочергову роль відіграють спеціальні історичні дисципліни, серед яких одне з провідних місць займає генеалогія. Самі по собі її дані є фактом реальної дійсності, але інтерпретація фактів, концептуальні узагальнення вимагають свого специфічного інструментарію. Цьому допомагає генеалогічне поєднання окремих представників козацької еліти в сталій єдності родини і аналіз цих родин через поколінні розписи — родоводи, де генетичний зв'язок передбачає таку систематизацію фактів і таке групування, що їх зіставлення і розміщення у суворій часовій послідовності дає можливість не лише реставрувати невідомі раніше взаємозв'язки, але і факти історії.

Метод мережевого аналізу , який використовується у новітніх генеалогічних дослідженнях [880, 11], дозволив змоделювати мережу зв'язків та дружньородинносусідських відносин у вивченні родин, родів, родових кланів, враховуючи як стосунки по крові, так і свояцтво — стосунки за шлюбами, а також близькі духовні зв'язки неродичів. Терміни генеалогії загальновживані і тому наводити їх немає потреби [1277, 10–12], зазначимо лише, що під родовим кланом мається на увазі вся система родових і неродових зв'язків конкретного владного роду.

Найскладнішим у персоніфікації щодо періоду Гетьманщини є відсутність даних про прізвища, коли згадується лише ім'я чи ім'я і побатькові [905, 8]. У нашому дослідженні завдяки генеалогії вдалося встановити багато прізвищ та побатькові козацьких старшин.

Особливе значення для поглиблення генеалогічних знань мають дані синодиків, для прочитання яких запропонована спеціальна методика. Кожен монастирський чи церковний синодик має свою специфіку черговості запису імені, при цьому ще і кожен рід вносив свої особливості. Імена вносилися до сімейного поминальника, дописуючись до попередніх після смерті представника роду. Таким чином, кожне попереднє ім'я (за винятком вищеназваних варіантів) свідчило про те, що його власник помер раніше (якщо не йшли парні записи: чоловікдружина). Застерігаємо, що такий порядок внесення імен був характерним для православних монастирів і церков лише у XVII–XVIII ст., і в жодному разі його не варто переносити на більш ранній чи пізніший періоди.

Ретроспективність і перспективність — невід'ємні методичні прийоми геналогічного дослідження. Використання ж ретроспективного і перспективного пошуків вимагає максимально об'єктивної перевірки різних інших історичних методів, при цьому нас більше цікавлять висхідні, а не нисхідні поколінні розписи, що забезпечує принцип системності, а не вибірковості. Лише завдяки цьому досягається багатовимірність і комплексність дослідження.

Унаслідок використання методики, запропонованої російськими генеалогами [913, 30–34], а також застосування комп'ютерних методів обробки автор цього наукового дослідження створив комп'ютерну базудосьє «Генеалогія українського козацтва».

Виконане у дослідженні емпіричне узагальнення, що міститься в описі наукових фактів, склало необхідну передумову для наукових теоретичних висновків. Враховуючи, що між методом і предметом пізнання існує діалектична відповідність стосовно мети і завдань нашого наукового дослідження використовуються як загальнонаукові, так і спеціальні методи історичного пізнання. Залучені загальнонаукові методи аналізу, синтезу, узагальнення разом з описовими та історикохронологічними методами дали змогу оптимально вирішити завдання дослідження. Провідним методом цієї праці є метод структурноперсонального аналізу. У поєднанні з методом мережевого аналізу він дає можливість як накопичити відсутні емпіричні дані, так і виявити закономірності функціонування предмета вивчення, систему та способи взаємозв'язків з його елементами.