Українські владні козацько-старшинські родини в 1734–1764 рр

Занепад козацької держави, еволюція старшини у бік Російської імперії найяскравіше прослідковується на прикладі родин Безбородьків, Якубовичів, Валькевичів, представники яких тоді тримали генеральні уряди.

Андрій Безбородько (1711.4.07. — 1780.2.03.) був сином значкового товариша Переяславського полку Якова [1136, 311]. З 1730 р. розпочав службу у ГВК, через три роки («словесно», без указу) призначений старшим військовим канцеляристом. Такому злету слід завдячити генеральному судді Якову Забілі, з донькою якого, Євдокією, Андрій одружився. У 1739 р. помер генеральний писар Турковський і Безбородько у 28 років виконував обов’язки генерального писаря (отримав указ на чин 1741.20.02.). Ще раніше йому вдалося зміцнити матеріальне становище, після отримання «на пропитание» (1736.27.11.) села Стольне, Пшехдани і Богдани. Його біограф пише: «С практическим умом и в особенности с ловкостью, Безбородко умел принаравливаться к характеру каждого из правителей, и потому оказывал сильное влияние, как на ход дел по Малороссійскому правлению, так и на всю местную администрацию».

5 листопада 1742 р. сотник яготинський Купчинський написав на Безбородька донос до Петербурга. Головними його пунктами були: сотників призначає без вибору, а за особистим рішенням, за що бере відповідну плату у розмірі 70–100 карбованців; задля збільшення сотенних урядів сотні поділив пополам; ввів вакансових сотників; збільшив кількість військових канцеляристів з 30 до 200.

Конкретні приклади, які наводив Купчинський: Бірон рекомендував на уряд сотника новгородсіверського Олександра Пілатовича, якого обрали сотняни, але сотником став Степан Судієнко (Безбородько за це, неначе, отримав 600 карбованців і 4 бочки горілки); вихрещений єврей Крижановський отримав на відкуп два полки (Лубенський і Миргородський), а потім уряд сотника глинського (це йому коштувало 260 червінців і дорогоцінностей на 300 карбованців); призначив родичів на посади: свояка Івана Сахновського — обозним полковим чернігівським, його синів Григорія і Якима — сотниками старосанжарським і менським, відповідно, племінника дружини Василя Биковського — суддею полковим гадяцьким.

Справу, яку розглядали 10 років, закрили у 1751 р. на користь Безбородька, а Купчинського звільнили від сотникування і призначили йому 100 ударів киями. Андрій Безбородько писарем ще пробув 11 років і у 1762 р. був абшитований досить молодим (51 рік) з підвищенням до генерального судді. Він оселився у Стольному і надалі робив усе необхідне для кар’єри своїх дітей.

Аналіз позицій Купчинського і його оточення, яке готувало донос на Безбородька, зокрема і донос військового товариша В. Звенигородського на полковника миргородського Василя Капніста у спробі отруєння гетьманаКирила Розумовського, вимагає додаткових досліджень, оскільки перший репрезентував собою спробу в українському старшинському середовищі боротьби з корупцією у вищих ешалонах влади, а другий — спробу боротьби із зайшлим іноукраїнським елементом на старшинських посадах.

Рід шляхтичів Вешняків відомий на Овруччині з першої половини ХVІ ст. Потомки полковника чигиринського Федора Якубовича з Вешняків вели свій родовід через Дем’яна, якого документи називають то сином, то онуком Федора.

Про Дем’яна Вешняка (? — 1724.9.05.) на початку ХVІІІ ст. згадується на Прилуччині, де він очолював Жоравську сотню (1711–1713). Від полковника прилуцького отримав у винагороду с. Кулішівку і Мокієвку, стверджені у 1712 р. гетьманським універсалом. Особливе значення для його місця у суспільній ієрархіїГетьманщини відіграв шлюб з Параскою Марківною Маркович.

Їхній син Яків був прийнятий під гетьманський бунчук, став учасником майже усіх військових експедицій козацького війська другої чверті ХVІІІ ст.: у низовому корпусі, польському, кримському, дністровському, хотинському походах. Став генеральним осавулом (1730–1752). Його шлюб з донькою російського бригадира Дуніна Уляною заклав основи швидкої еволюції родини Якубовичів у бік Російської імперії.

Син Олександр старший уже у 1757 р. був ротмістром російської армії, а через 30 років вийшов у відставку у чині генералмайора. Економічне становище родини було зміцнене ще і шлюбом з донькою бунчукового товариша Михайла Іваненка Марією . Другий син Олександр розпочав службу у лейбгвардійському Ізмайловському полку і у 1769 р. вийшов у відставку підпоручиком. Григорій Якович служив поручиком Сумського легкокінного полку. У козацькому війську залишився лише один син — Дем’ян, який був прапорщиком, полковим хорунжим, бунчуковим товаришем. Звання бунчукового товариша отримав і Андрій Якович як земський суддя.

Генеральний осавул Яків Якубович дав характеристику іншому представнику старшинської верхівки — Валькевичу: «В 1733 р. ... бунчуковіе товариства действительно обретались в Польском походе, в котором по чину своему должен был быть и он Валькевич не был, в 1737 году когда в походе Крымском Очаковском бунчуковие товариство обретались он Валькевич не был, в 739 году когда в походе Хотенском бунчуковіе товариство были он не был, и не только от походов но и внутри якіе случаются нарады и комиссии едные ухищрением себе от оных освобождает избирая удоб возможное к покою своего резона».

Як бачимо з вищенаведеної таблиці сотенна урядова старшина становила 1,1% козацького війська. Загалом на урядах, крім генеральних, було 658 старшин (за штатом 750) .

Почастішали призначення на старшинські уряди некозаків. Так, «по усмотрению генералитета» у 1737 р. сотником полковим лубенським був призначений «за те мои верные службы» (у 1733–1737 рр. виконував функції перекладача з польської і латинської мов у російських генералів) шляхтич з Троцького воєводства Михайло Скаржинський. Він вважав, що знаходиться «в иностранстве». Щоб спасти місцеві старшинські кадри, полковник лубенський Петро Апостол подав ініціативу Рум’янцеву щодо розподілу сотні на три частини (під виглядом відновлення стародавніх сотень). Головні аргументи звучали так: «Из древле при полковых сотнях по два и по три сотника», «полковые сотни в большом числе казаков пред прочими находятся», сотник «за отлучкою одного или двух третий оставался». Скаржинський же вимагав або «совокупить по прежднему» сотню як єдине ціле, або зробити йому майнові надання. Доки з цими пропозиціями він звертався до ГВК та фельдмаршала фон Лессія, справа не вирішувалася. Очевидно, він ризикнув на пряме звернення до Сенату, бо у 1741 р. останній прийняв рішення про злиття трьох сотень в одну. Крім того, Скаржинський «за восприятие веры православной (перехід з католицтва у православ’я — авт.) и за ревностные службы» отримав маєтність у Чорнуській сотні (20 дворів) . Спроба П. Апостола зберегти місцеві кадри все ж вдалася. Безумовно, на час призначення полкового сотника лубенського Скаржинський у жодне порівняння з найбільш ймовірною кандидатурою на цей уряд Семеном Івановичем Приймою. Син місцевого полкового сотника, С. Прийма розпочав службу у комонному полку Г. Галагана (1707–1710), потім був за сотника полкового лубенського в Дербентському поході (1722), отаманом городовим лубенським (1724–1729, 1729–1739), полковим комісаром (1729). Він і став сотником 2ї полкової, та у 1741 р. «безо всякой моей вины сотничества лишился» (в зв’язку з ліквідацією сотні). Все ж він призначається осавулом полковим, що було підвищенням по службі.

Після смерті гетьманаСкоропадського буйним цвітом розрослося бунчукове товариство. Генеральна військова канцелярія сама, без гетьмана, брала під гетьманський бунчук. Звичайно, це відбувалося не без врахування поважних рекомендацій російського генералітету. Так, у 1747 р. миргородський полковник журився, що «в преждних годах в Малой России за службы генеральных старшин и полковников, дети их определяемы были в бунчуковые товарищи, они же назывались и войсковыми и не более их находилось как от 30 до 40 человек», а тепер більше 200. ГВК сама без атестатів полкових канцелярій визначала бунчукових і військових товаришів «не токмо из мелких старшинских детей и значковых товарищей, но из рядовых казаков».

У його полку було сім бунчукових товаришів «кои при полку никакой службы...не отправляют», але «безбоязненно людей могут обижать», через те, що є вказівка ГВК «дабы их суды полковые и сотенные не привлекать почему обижаемые от них бедные люди полку Миргородского казаки и обыватели во всех делах принуждены ездить в Глухов верст по 200 и по 300 и там суда искать на них в Генеральной войсковой канцелярии и в Генеральном войсковом суде и от того принимают себе немалые убытки» .

Матвій Іванович Холодович, син сотника воронізького, одружений з онукою Івана Семеновича Бихівця Феодорою Дащенко розпочав кар’єру військового канцеляриста у 1730 р. Через одинадцять років — у 1741 р. став старшим військовим канцеляристом, але вже наступного року звільняється через донос сотника Купчинського. Під його крилом працюють військовими канцеляристами молодший брат Андрій Холодович (з 1738) та свояк Яким Миткевич.

Удова священика Прохора Миткевича вдуге вийшла заміж за суддю генерального Федора Лисенка. Її син від першого шлюбу Яким Прохорович Миткевич у 1737–1741 рр. служив військовим канцеляристом ГВК. У 1741 р. одружився з донькою абшитованого судді полкового, колишнього писаря полкового чернігівського Самійла Холодовича Феодосії і того ж року посідав уряд свого тестя. Рекомендував його на цю посаду генерал Кейт, згадавши його участь у комісії 1738 р. в Севську «на заставе от опасной болезни».

КиєвоМогилянську академію відвідували чотири сини протопопа глухівського Олексія Голяховського (Дем’ян, Данило, Іван з 1729, Петро з 1730). По закінченні — 24 червня 1741 р. — троє з них (крім Данила) стають військовими канцеляристами ГВК.

Центральні уряди у міжгетьманський період тримали 15 родин (представників Лизогубів, Забіл, Бороздн, Горленків, Лисенків, Турковських, Безбородьків, Мануйловичів, Якубовичів, Валькевичів, Скоропадських, Марковичів, Ханенків, Галецьких, Оболонських).

Уряд генерального обозного ввесь період займав лише Яків Євстафійович Лизогуб (1728.18.03. — 1749). Шість старшин тримали генеральне судівство: Михайло Тарасович Забіла 12 років, Іван Владиславович Бороздна 9 років, Яким Мануйлович Горленко 10 років [1140, 249], Федір Іванович Лисенко 10 років, Дем’ян Васильович Оболонський (? — 1758), Ілля Васильович Журман (1756–1782). Два повних і два наказних генеральні писарі представлені Михайлом Турковським , Андрієм Безбородьком та Андрієм Руновським, Степаном Петрункевичем. Іван Мануйлович, Федір Лисенко, Яків Якубович, Петро Валькевич тримали уряд генерального осавула. З розширенням податкової діяльності зберігався уряд генерального підскарбія, який посідали Андрій Маркович, Михайло Скоропадський, Василь Гудович. Яким Горленко, Микола Ханенко, Петро Іскрицький були генеральними хорунжими, Семен Галецький (призначений іменним указом імператриці від 10 лютого 1734 р.), Микола Ханенко, Дем’ян Оболонський — генеральними бунчужними.

Проте, феноменом української історії стала сім’я Розумів (більш відомих як Розумовських). Родина козака Якова Розума із Лемешів Київського полку мала синів Івана і Григорія, доньку Ганну. Останню видали заміж за козака Дубину, син Григорій одружився з козачкою із сусіднього села Адамівки Наталією Дем’янівною. Подружжя мало трьох синів (Данила, Олексія і Кирила) і трьох доньок (Гафію, Ганну, Віру). Данило помер рано, Олексій (нар. 1709.17.03.) був майже на 20 років старшим за Кирила

Олексій Григорович, потрапивши у найближче оточення російської імператриці Єлизавети Петрівни і одружившись з нею, вже 1745 р. стає графом, єгермейстером, дійсним оберкамергером, поручиком лейбкомпанії, отримує як нащадок (вигаданий) князів Рожинських титул графа Римської імперії. Допоміг матері у купівлі корчми, що піднесло не лише її, і його сестер, а й їх доньок: Гафії, заміжньої за ткачем Власом Климовичем (згодом визнаним шляхтичем Будлянським), Ганни, що була за кравцем Осипом Лук’яновичем Закревським, Віри — дружини козака Юхима Федоровича Дарагана, соціальне становище.

Почали підніматися і родичі його матері: рідні її брати — курінний отаман Федір, козаки Герасим і Денис Демешки. У нагоді стала і згадка про те, що їх прадід (очевидно, по жіночій лінії) Григорій Стришенець був сотником остерським. Появу впливової персони при дворі відчула і українська старшина, направивши до нього всі погляди і сподівання, а у недалекому майбутньому віддавши і українську історію до рук родини Розумовських.

Свого молодшого брата Кирила Олексій направив на навчання до кращих європейських студій. Кирило Розумовський після повернення з Європи отримує придворний чин дійсного камергера, а перед тим був удостоєний титула графа. Таким чином, на гетьманський уряд вперше стає не козацький старшина, а титулований придворний Російської імперії. Крім того, це другий випадок у історії Гетьманщини, коли перша особа в державі одружена на неукраїнці (Катерині Наришкіній).

Ще у 1714 р. розпочав придворну службу уродженець Глухова Кирило Степанович Рубановський (1698–1768) спочатку співаком при кімнаті Її імператорської величності, а потім, оскільки отримання дворянство, камерфур’єром і полковником.

Імператриця Єлизавета Петрівна 25 липня 1755 р. видала грамоту про черговість старшинства полковників малоросійських, якою встановила першість полковників ніжинського Петра Розумовського і гадяцького Василя Розумовського перед іншими, позаяк вони мають звання російських армійських полковників

У Ніжинському полку наказним полковником у 1739 р. був Василь Дроздовський, 1740 р. управляли бунчукові товариші Дем’ян Рубець, Федір Костенецький, Яків Шаула, сотник седнівський Іван Римша, у 1741 р. — бунчукові товариші Петро Іскрицький і Яків Троцький та сотник любецький Іван Савич.

Чотири роки полк очолював Іван Божич, п’ять — Семен Кочубей, а з 1753 р. — Петро Розумовський. Відомі три обозні — Михайло Танський, Леонтій Грановський, Юрій Сердюков, два судді — Леонтій Грановський і Василь Кулаковський, чотири писарі — Іван Кужчич, Василь Кулаковський, Лев Сорока, Яків Почека. Полковими осавулами були Федір Борсук, Андрій Володьковський, Опанас Костенецький, Антін Соханський, Григорій Долинський, Степан Костенецький, Яків Почека, Федір Александрович, Яків Тарасевич, Опанас Боровик (з шляхтичів гербу «Огоньчик» ), Микола Занькевич. Корогву полкову охороняли хорунжі Василь Уманець, Яків Биковський, Василь Грива, Павло Зубківський, Петро Клецун, Матвій Самчевський, Василь Кадигроб, Іван Яновський, Іван Армашевський, Федір Каневський.

1у полкову сотню поряд з повними сотниками Опанасом Левицьким і його сином Степаном очолювали наказні сотники (Грицько Корж і Пантелеймон Лозицький). У 2–й полковій відомі наказний сотник Василь Буряченко і повний Кирило Кулаковський. 3ю полкову сотню 18 років очолювали Романовські (16 років Григорій Іванович, а потім ще два роки його син Петро Григорович). 15 червня 1753 р. сотню прийняв Григорій Лахневич. У 4й полковій сотні сотникували Стефан Каневський і Олексій Виридарський (з шляхти).

У Веркіївській сотні місцеву сотницьку династію Армашевських представляли батько Іван Павлович і син Сидір Іванович, наказним сотником згаданий Мина Григорій. У Мрині сотникували Іван Тарасевич і Сидір Жураковський, в Івангородській сотні — Матвій Кониський і наказний Андрій Романенко, у Борзнянській сотні — наказні сотники Микола Забіла, Олексій Вороновський, Павло Рудавський, Герасим Нагорний, а потім повні Кирило Забіла і Іван Шишкевич. У Прохорівці наказними сотниками були Григорій Григорович, Павло Йосипів, Іван Борсук, а повним — Дмитро Семенович Григорович, у Вороніжі — наказними якийсь Федір, Кирило Слабей, повним — Андрій Холодович.

Новомлинську сотню очолювали наказні сотники Леонтій Метельський і Захар Гордійович, а також повний — Іван Шишкевич, Батуринські сотники — Самійло Левандовський, Олексій Демидовський, Кирило Кулаковський, Дмитро Стожок, Бахмацькі — Андрій Барановський, Кирило Забіла, Михайло Янович, наказні — Василь Страшний, Іван Поповський, Яків Покотило, Тиміш Хильчевський, Олишівські сотники — Василь Шрамченко, наказний — Андрій Пригара, Конотопську — Федір Костенецький, наказні — Данило Афанасієв, Василь Мурашка, Федір Парпур, Матвій Нестерович, Данило Торанський, Шаповалівські сотники — Василь Кулаковський, Максим Сохацький і наказні — Олексій Вороновський, Адам і Антін Сохацькі, Кролевецькі сотники — Михайло Лукашевич і Григорій Огієвський  наказні — Опанас Макаренко, Іван Лучницький, Глухівські — Матвій Маньківський, Дем’ян Туранський, Петро і Семен Уманці, Янишпільські — Степан Каневецький (шляхтич гербу «Наленч» і Григорій Жовтобрюх, Поповські — Іван Жила і Микола Кленус, Дівицькі — Лаврін Селецький і наказний — Гнат Британ. Старшина Ніжинського полку нараховувала 135 старшин 3 102 родин (4 Тарасевичі, Костенецькі, Уманці, Забіли, 3 Романовські, Левицькі, Шишкевичі, Сохацькі, Селецькі, Григоровичі, 2 Шрамченки, Холодовичі, Покотило, Кулаковські, КаневськіОболонські, Володьковські, Величковські, Борсуки, Армашевські).

Російський полковник Опанас Радіщев у Стародубі сім років очолював полк, віддавши пірнач Федору Максимовичу у 1741 р. Через 16 років полк очолив Яким Борсук, а через два роки полк знову знаходився у колективному правлінні: Олександра Дублянського, Петра Миклашевського. Пізніше полковником став Степан Карнович. Функції обозних полкових виконували Микола Ханенко, Григорій Юркевич, Павло Скорупа, суддів — Андрій Рубець, Кирило Лобисевич, Петро Малишевський, писарів — Григорій Юркевич, Степан Петрункевич, Петро Губчиць, Степан Косач, Петро Косач, обозних — Пилип Немирович–Данченко, Степан Якимович, Гнат НемировичДанченко, Петро Маляревський, Степан Косач, Андрій Лишень, Петро Лишень, Павло Лобисевич.

Першу полкову сотню очолювали Петро Галецький, Яків Якимович , Володимир Соболевський, другу — Андрій Силевич, Опанас Случановський, Топальську — Михайло Янжул, Григорій Рубець, Новоміську — Андрій Силевич, Новгородську — придворний співак Хома Петрович, через якого був зміщений Степан Судієнко, Мглинську — Іван НемировичДанченко, Василь Лисаневич, Іван Соханський, Шептаківську — Петро Маньківський, Погарську — Володимир Соболевський, Почепську — Іван Губчиц, Варявський, Василь Губчиц, Михайло Старосельський, Яків Старосельський, Бакланську — Михайло Губчиц. 73 старшини полку того часу репрезентували 50 родин, серед яких по 4 Губчиці і НемировичіДанченки, 3 Соболевські, Косачі, КожуховськіЯкимовичі, 2 Велинські, Юркевичі, Скорупи, Ханенки, Соханські, Рубці, Малишевські, Маньківські, Лобисевичі, Лишені, Карновичі.

Чернігівський полк очолювали росіянин Володимир Ізмайлов і серб Іван Божич. Про поведінку Божича засвідчує факт, шо він побив студента місцевої слав’янолатинської колегії Силу Сербиновича, який не зняв перед ним капелюха. Обозними були Павло Сангурський, Федір Молявка, Іван Сахновський, суддею — Тиміш Сенюта, писарями — Самійло Холодович, Яким Миткевич, Андрій Миткевич, осавулами — Єлисей Рашко, Іван Норка.

Полковим сотником був Федір Посудевський, любецькими сотниками — Федор Посудевський, Сава Посудевський, Василь Савич, Зарецький, киселевськими — Василь Лисенко, волинськими — покозачений шляхтич гербу «Доліва»Олександр Брежинський, Василь Максимович, Роман Журба, березнянськими — Андрій Лисенко, Яким Сахновський, городнянськими — Григорій Молявка, Іван Пирятинський, Іван Красовський, Леонтій Серафимович, Корнилій Дубовик, Григорій Дубовик, роїським — Леонтій Бакуринський [936, 46], вибельським — Андрій Тризна, білоусівськими — Іван Булавка, Дем’ян Маленський, Григорій Дубовик, Георгій Дзвонкевич, менськими — Богдановський, Яким Сахновський, Григорій Кузьминський, Павло Сахновський, понорницькими — Костянтин Тихоновський, Василь Максимович, Олександр Брежинський, синявськими — Степан Петрункевич, слабинськими — Стефан Філоненко, Тиміш Кулябка, Самійло Михайлович Левандовський, столенські — наказні Стефан Михайлович і Тиміш Кульчицький, сосницькі — Павло Ломиковський, Павло Полетановський, Филимон Шафонський (Шатило), Іван Лисянський.

Реєстр старшин Чернігівського полку того часу нараховує 116 осіб з 91 родини, серед яких 4 Сахновські, Посудевські, 3 Савицькі, Міхно, Лисенки, 2 Ярошевичі, Філоненки, Тризни, Савичі, Римші, Молявки, Мокрієвичі, Миткевичі, Журби, Дубовики, Брежинські, Бобирі, Бакуринські.

Прилуцьким полковником був Григорій Галаган, обозними — Федір Молявка і Федір Галенковський, писарями — Іван Александрович і Іван Шнурчевський, суддями — Яків Огронович, Іван Галаган , Стефан Лукомський, Іван Александрович, осавулами Ничипір БілецькийНосенко, Михайло Величко, Михайло Стороженко, Яків Величко.

Полкову сотню очолювали Степан Лукомський, Андрій Гуленко, Павло Гуленко, Юрій (Георгій) Носенко–Білецький, 1шу Варвинську — Дмитро Кониський, Михайло Тарновський, Андрій Барановський, 2гу Варвинську — Іван Тарновський, Журавську — наказні Тиміш Федорович і Кузьма Тупенко, Іваницьку — Федір Свирський, Ічнянську — Андрій Стороженко і Іван Новицький, Корибутівську — Павло Ясликовський, Самійло Левандовський, Павло Дембовський, Василь Рудковський, Красноколядинську — Петро Максимович, Монастирищанську — наказний Іван Головко, Срібнянську — Микола Троцина, Осип Масло. В Прилуцькому полку того часу відомі 64 урядовці з 49 родин (3 Галагани, Тарновські, Стороженки, Романовичі, 2 Велички, Федоровичі, Троцини, Огроновичі, Лукомські, Гуленки, БілецькіНосенки).

Київським полком продовжували керувати Михайло Танський, його син Михайло Михайлович Танський і Юхим Федорович Дараган. Полковими обозними були Андрiй Шаула, Олексiй Пiдвисоцький, Олександр Солонина, суддями — Iван Стопановський, Федiр Война, Олександр Солонина, Зіновiй Борсук, писарями — Iван Покорський, Григорій Покас, Петро Роговський, Зіновiй Борсук, Андрiй Миткевич, осавулами — Осип Закревський, Степан Барановський.

Козелецькими сотниками були Петро Жила, Олексiй Пiдвисоцький, Степан Барановський, Павло Руголь, остерським — Iван Солонина, київськими — Прокіп Жила, Павло Гудима, Михайло Гудима , моровськими — Петро Негруля, Iван Солонина, носівським — Карпо Шаула, бобровицькими — Роман Журба, Матвiй Косташ, гоголівськими — Олександр Солонина, Филимон Шафонський, Антон Пальчинський, кобизьким — Петро Симоновський. До реєстру Київського полку того часу внесено 61 старшина з 44 родин (4 Солонини, Шуми, Жили, 3 Шаули, Барановські, 2 Танські, Мандрики, Закревські, Гудими).

У Полтаві залишилися українські полковники. Спочатку представник місцевої старшинської родини Василь Кочубей, поставлений ще за Апостола, а у 1743 р. його змінив прилучанин Андрій Горленко

Полковими обозними були Іван Левенець  і Андрій Руновський, суддею — Григорій Сахновський , осавулами — Іван Сулима, Іван Максимович, Данило Тимченко, Яків Козельський, Василь Магденко , Дем’ян Беньковський  писарями — Григорій Заньковський, Андрій Руновський, Григорій Бачинський.

Полкові сотні очолювали Семен Кулик, Іван Черняк, Григорій Штепа, Ярема Фідровський, Решетилівську — Семен Бузановський, Старосанжарську — Іван Згурнос, Іван Заньковський , Санжарську — Дмитро Левенець, Григорій Афанасієв, Петро Сулима, Ілля Вольховський, Андрій Магденко , Білицьку — Павло Кот, Петро Тройницький, Кобиляцьку — Максим Янович, Сокологорську — Яків Червецький, Царичаську — Йосип Бабанський, Іван Кущинський , Орлянську — Григорій ПселДяченко, Григорій Тель, Данило Лаврінович, Іван Осовицький, Старосамарську — Дмитро Могилевський, Максим Зуй, Іван Берзан, Кишенську –Тиміш і Василь Потоцькі  Маяцьку — Василь Лисняк, Гаврило Штепа, Василь Гаврилів, Василь Марченко, Нехворощанську — Каленик Слоновський, Сулима, Келебердинську — Іван (1739), Микита Козельський, Переволочанську — Осип Вовк. Загалом у Полтавському полку того часу відомо 99 урядників з 77 родин (4 Сулими, 3 Штепи, Козельські, 2 Тарнавські, Тройницькі, Юхименки, Тимченки, Семенови, Руновські, Руденки, Дяченки–Псели, Потоцькі, Могилевські, Магденки, Левенці, Заньковські, Глоби, Гегели).

Гадяцькими полковниками були Петро Галецький, Василь Розумовський, Антін Крижановський. Полковими обозними були Василь Биковський і Іван Родзянка, суддями — Василь Биковський, Іван Родзянко, Федір Война, писарями — Яків Ситенський, Биковський, Яків Колодяжний, осавулами — Осип Ситенський, покозачений шляхтич гербу «АндродеБюі» Олексій Богаєвський, Василь Ковалевський.

Полкові сотні очолювали Петро Пирятинський, Іван Манко, Герасим Станіславський, Федір Ситенський, Осип Малиновський, Іван Манько, Котельвенську — Осип Гнидич, Юхим Зашаловський, Іван Матюшинський, Петро Гнєдич, Лютенську — Данило Засядько і Ілля Шостак, Веприцьку — Григорій Покотило, Прокіп Масюк, Рашівську — Семен і Павло Зеленські, Ковалівські — Данило Лесевич, Петро Кир’яків, Зіньківські — Костянтин Бантиш, Данило, Михайло і Федір Жадьки, Іван і Лук’ян Бутовичі, Грунську — Семен Милорадович  Комишенську — Іван Яценко, Павло Антонович, Павло Золотаревський, Семен Михайловський, Опішнянські — Андрій Дем’янович , Артем Панченко, Максим Руновський, Лев і Юрій Биковські, Федір Момонтів.

У той період відомо 80 старшин з 63 родин Гадяччини (5 Жадьки, 4 Зеленські, 3 Ситенські, Биковські, Бутовичі, 2 Милорадовичі, Манки, Засядьки, Гнєдичі).

Миргородський полк з 1737 р. очолював Василь Капніст, а з січня 1752 р. полковником став Федір Остроградський. Полковим обозним був Федір Москов, суддями Федір Остроградський, Федір Козачинський, писарями — Федір Тихонович, Федір Козачинський, Петро Зажиховський, Галятовський, осавулами — Антін Волевач, Тихін Кальницький, Іван Білошицький, Семен Родзянко, Данило Байрак, Василь Зарудний.

Полковими сотниками були Василь Зарудний, Висоцький, Матвій Ляхович, Кирило Забіла, Попатенко, богацькими — Йосип Степанович, Іван Сандул, Стефанович, Сидорів, хорольським — Ярема Родзянко, яресківськими — Михайло Лоєвський, Федір Гаврилів, Степан і Опанас Попатенки, голтвянськими — Іов Сежченко, Василь Остроградський, остапівськими — брати Григорій і Федір Базилевські, шишацькими — Федір Москов, Федір Яковенко, білоцерківськими — Іван Базилевський, Василь Жученко, сорочинськими — Федір Охрімович, Андрій Дем’янович, Петро Гончаренко, кременчуцькими — Ілляшенки: Федір Гаврилів, Яків Гавриленко, Гаврило Федорович, уставицькими — Василь Тимошенко, Дмитро Ламан, Кирило Каракаш, Остап Карась, Михайло Дембровський, потоцькими — Юрій Сахатов і Ілля Шутенко. Цибулівською сотнею керували Данило Дахно, Костянтин Корчевський, Іван Ковальчук, Давид Звенигородський, Данило Байрак, Архангелородською — Давид Звенигородський і Осип Чечель, Крилівською — Григорій Рудь.

Загалом у полку відомо 103 старшини з 84 родин (5 Базилевські, 4 Остроградські, 3 Родзянки, Попатенки, Ілляшенки, 2 МоскаленкиСтефановичі, Майбороди, Коденці, Зарудні, Замиздрі, Волошини).

Лубенським полком 21 рік керував Петро Данилович Апостол, котрого у 1757 р. змінив Іван Кулябко, який попередньо був 20 років полковим обозним у цьому полку. Крім Івана Кулябки, обозними були Іван Жуковський, Іван Маркович, Василь Кулябко. Полковими суддями були Семен Максимович, Андрій Павловський (з інтендантів семінарії Троїцького Сергієвого монастиря), Василь Кулаковський, Василь Стефанович, писарями — Семен Столпановський, Опанас Шкляревич, Федір Дергай, Андрій Степанович Страховський, Яків Корнієвич, осавуломи — Петро Троцький, Іван Гонцевський, Степан Корсун, Федір Зарудний, Семен Слюз, Родіон Рвачевський, Семен Прийма, Григорій Манджос.

Полкові сотні очолювали Іван Кулябко, Михайло Cкаржинський, шляхтич гербу «Косцеша» Карпо ЗначкоЯворський, Іван Пуковський, Семен Прийма, Василь Савич, Яблунівську — Степан Стороженко, Олексій Чернецький, Пирятинські — Григорій Колатевський, Михайло Огранович, Іван Оріховський, Снітинську — Петро Максимович, Іван Жуковський, Хмельовську — Андрій і Петро Шкляревичі, Горошинську — Григорій Довгий, Городиську — Пилип Петровський, Чорнусівську — Петро Троцький, Клим Христич, Сенчанську — Тиміш Криштофович, Лукомську — Іван та Степан Піковці, Михайло Ореховський, Глинську — Антін Крижановський і Павло Світ, Смілянську — Григорій Савицький, Павло Губар, Григорій Довгий, Григорій Громека, Роменську — Семен та Іван Марковичі, Чигриндубравську — Іван Булюбаш та Олександр Бутовський, Лохвицькі — Василь Стефанович, Іван Огранович, Кирило Коченевський, Федір Момонтов, Василь Нельговський, Василь Лукашевич. У полку цього часу відомі 87 старшин з 63 родин (7 Ограновичів, 3 Жуковські, Шкляревичі, Максимовичі, Кулябки, 2 Христичі, Булюбаші, Страховські, Савицькі, Піковці, Петровські, Оріховські, Марковичі, Криштофовичі, Бутовські).

Переяславський полк 25 березня 1736 р. очолив Михайло Самсонович Богданов, але через три роки полковником став Семен Сулима. Полковими обозними були Лукаш Васильович Коломійченко, Семен Сулима, Семен Безбородько , Іван Кулябко, полковими суддями — Павло Черняхівський, Семен Безбородько , Костянтин Лисеневич, Яким Канієвський (шляхтич гербу «Наленч»), писарями — Костянтин Лисеневич, Ничипір Дем’янович, Яким Канієвський, Василь Туманський, Степан Карлицький, Гаврило Черняхівський, осавулами — Григорій і Лука Лукашевичі , Яків Пилипенко.

Першу полкову сотню очолювали Семен Копцевич і Іван Пилипенко , другу — Іван Гулак, третю — Федір Киселівський, Басанську — Іван Нестелій, Баришівську — Григорій Лизокевич і Давид Афендик, Воронківську — Матвій Сулима, Гельмязівську — Йосип Тоцький, Терехтемирівську — Федір Киселівський, Сава і Михайло Гриневичі, Леплявську — Іван Левицький, Бубнівську — Федір БазилевичКулябко, Іван Максимович, Піщанську — Петро Кандиба і Іван Жила, Домонтівську — Яків Платковський, Золотоніську — Костянтин Леонтович, Кропивненську — Петро Дараган, Іркліївську — Олексій Требинський і Павло Завойко , Канівецьку — Іван Лебединський, Яготинську — Степан Лукомський, Олексій КанаровськийСоха, Федір Славатинський, Бориспільську — Юрій Юрійович Забіла, Березанську — Семен і Петро Безбородьки , Василь ДумитрашкоРайча, Іван Лялька.

У полку було 143 старшини з 124 родин (4 Афендики, 3 Пилипенки і Дарагани, 2 Безбородьки, Черняхівські, Требинські, Тоцькі, Сулими, Прохоровичі, Лукашевичі, Леонтовичі, Кандиби, Гулаки, Кулябки, Гриневичі).

Швидко розросталася неурядова старшина. Так, 1763 р. у Війську Запорозькому було 221 (із них лише 139 служили) бунчукових, 329 (239 служили) військових, 722 (548 служили) значкових товаришів . Загалом неурядова старшина нараховувала 1275 чоловік, із них служили 1006 (79%).

За гетьманування Розумовського повністю відродилося звання і набуло широкого вжитку призначення військовим товаришем.

Загалом в полках було різних урядовців і службовців 1879, окремо ще 550, абшитованої старшини 233 у полках і 16 окремо. Разом з 206 старшинськими дітьми, що не служили, і 1326 відставними старшинами вони налічувли 4210 чоловіки (5,8% від загальної кількості козаків). Категорія старшини, яку ми роглядаємо, нараховувала 245 урядів (не включаючи генеральних). За весь період 1734–1763 рр. на цих посадах вдалося виявити 963 урядовців.

З попереднього періоду вдалося встановити долю 297 родин: з них зберегли вплив 220 родин. Втратили уряди 79 родин. Серед них до старовинних козацьких родин належали Берли, Бурляї, Лісницькі, Нечаї, Гречані, Рославці, Раковичі, Новаковичі, Рустановичі, Сангурські, Таранухи, Товстоліси, Цесарські, Черушинські, Шираї, Шашкевичі.

Випадання родин зі старшинського середовища було пов’язане з вигасанням роду. Так, сотник кобиляцький (? — 1712–1730 — ?), осавул полковий полтавський (? — 1722–1725 — ?) і наказний полковник (1727, 1730) Сава Михайлович Тарануха (? — 1677–1730) разом з дружиною Феодосією Данилівною N  мали п’ятьох доньок, заміжніх за Павлом Степановичем Козельським, Єфросинія була заміжня двічі, а саме: за Василем Зарудним, сотником миргородським, і Петром Ломиковським, бунчуковим товаришем, Мар’яна — за сотником кобиляцьким Максимом Яновичем, Марія — за священиком Іваном Гординський. Чоловічого продовження ця гілка роду Таранух не мала.

Другою з причин випадання зі старшинського роду була відсутність представників чоловічої статті належного віку. Старші сини Данила Лісницького, онуки Григорія, які були сотниками, померли, а молодші служили значковими товаришами в Шишаках і Уставиці. Син сотника Романа Микола, який згодом триматиме Шишацьку сотню (1765–1772), народився в 1732 р. і сотником став у 33 роки.

Іноді спадкоємці того чи іншого старшини йшли до монастирів. Так, після смерті сотника золотоніського Переяславського полку Антона Черушинського його син Федір прийняв постриг в монастирі і став ченцем Ераксом, донька Пелагея вийшла заміж за Костянтина Леонтовича, якому перейшов уряд сотника, і всі володіння Черушинських у сотні.

Зафіксований і перехід представників роду на Правобережжя, і як наслідок цього — відсутність серед старшини представників цієї родини. Так, нащадок відомого полковника часів Богдана Хмельницького  Карпо Дмитрович Бурляй ще був наказним писарем полковим переяславським (1730) і володів с. Мельниками Іркліївської сотні, а вже його сини перейшли на Правобережжя до батьківських маєтностей, а саме: Іван до сіл Карапиші і Тупики, а Михайло в с. Мисайлівку Богуславського староства.

Деякі родини залишалися на рівні неурядової старшини — бунчукових, військових і значкових товаришів. Рустановичі повернулися в священицьке середовище [687, 6], зберігаючи шлюбні зв’язки з полковими старшинами Лукашевичами, сотниками Леонтовичами і маючи своїх представників у середовищі значкових і військових товаришів

Син полкового судді Івана Берло Андрій пішов у священицьке середовище, став протопопом переяславським, онуки — Іван Васильович (? — 1690–1761) з наказного сотника воронківського (1728, 1730) отримав чин бунчукового товариша (з 1737.21.02), Григорій Данилович — «певчий Высочайшего двора» (1733), Іван Андрійович був військовим канцеляристом ГВК (1747–1765.22.12.).

1735 р. помер колишній суддя полковий переяславський (1724–1729) Семен Іванович Новакович (? — 1679–1735). Його дружина Горпина Романівна, мабуть, із Забузьких (1697–1765 — ?) залишилася з неповнолітніми синами, з яких старший Федір Семенович (1722–1769) розпочав службу з 1740 р., став значковим товаришем, потім з 1752 р. військовим, а в 1768 р. був абшитованим бунчуковим товаришем.

Повернули уряди 97 родин, представники яких не фіксуються за гетьмана Апостола. Серед них були представники родин, які мали досить значний вплив у попередні періоди — гетьманських родин Наливайок, Дорошенків, Скоропадських, полковничих — Думитрашків — Райчів, Кривоносів, Силичів, Джулаїв, Лобод, Дубин, Жоравок, Третяків, Журманів, Жученків, Громек, Момотів, Мурашок, Чечелів, генеральної старшини — Ломиковських, Мокрієвичів, Зарудних, Лучченків, Шилів, таких впливових старшинських родин, як Кониських, Маньківських, Маслів, Манжосів, Завойок, Звенигородських, КонаровськихСохів, Карасів, Киселівських, Парпурів, Рубців, Полетик.

Відсутність втрат уряду за політичними мотивами, а також повернення в уряди значної частини казацьких родин, які мали великий вплив у попередній період, ще раз підтверджує лояльність російської адміністрації до козацтва в той період у збереженні свого абсолютного керівництва.

262 нові в старшинському середовищі родини потрапили туди різними шляхами. Найбільший приплив відбувся зі старовиних козацьких родин, на другому місці стояли священицькі родини, серед яких слід відзначити Войн, Оріховських, Голятовських, ЗначкоЯворських, Сенют, Миткевичів, Карлицьких, Чернецьких. Посилився приплив у козацьку старшину заможних міщан. Серед них представники київської міщанської верхівки — Александровичі, Биковські, Гудими, прилуцького міщанства Гуленки, переяславського Капцевичі, миргородського — Козиненки. Через військові заслуги потрапляли в старшину вихідці із Запоріжжя — Грива, Негруля, з компанійської старшини — Ясликовські, Штепи, Слобожанщини — Моцоки. З’явилися і вихідці з Правобережжя: Скаржинські, Білошицькі, «греческой концистории, но польской породы»  — Кондискалови, серби з національних формувань, які служили в Російській імперії — Божичі, нащадки вохідців з Балкан — Волошини, Косташі, Ламани. Продовжували поповнювати старшинські роди вихрести з єврейства — Крижановські, переяславські греки — Костянтиновичі. Існував і канал призначення старшини з російських офіцерів — князь Хованький, Радищев.