ФЕОДАЛЬНО-КРІПОСНИЦЬКИЙ ЛАД І ЗАРОДЖЕННЯ КАПІТАЛІЗМУ

Участь українського народу у війні проти На­полеона в 1812 р. Коли французький імператор На­полеон Бонапарт напав на Російську імперію, в бо­ротьбу проти нього вступили і українці. Вторгнення французів на територію Росії викликало в Україні патріотичне піднесення. Форми участі українського народу у війні проти загарбників були різноманітни­ми. Влітку 1812 р. основний тягар війни з ворогом ліг на плечі регулярної російської армії, у складі якої, було чимало українців: більш як 48 600 рекрутів. Ос­новна їх частина потрапила до кавалерії. Багато полків одержали назву тієї місцевості, де вони були сформо­вані. Ставлення до рекрутської повинності докорінно змінилося. Німецький поет і вчений Е. М. Арндт, який влітку 1812 р. побував в Україні, писав про те, що рекрути йшли на збірні пункти з піснями: «Ніде не було смутку та сліз, якими раніше супроводжувалися рекрутські набори».

Патріотизм українців яскраво виявився і в період створення ополчення. В Україні воно було двох видів: козаче та земське. Формування козачого почалося ще до появи маніфесту 6 липня 1812 р. про організацію ополчення і навіть ще до початку війни.

25 червня на ім'я генерал-губернатора Малоросії князя Я. І. Лобанова-Ростовського надійшов рескрипт Олександра І про організацію козачих полків тільки в Чернігівській та Полтавській губерніях. У цьому документі не було визначено ані саму їх кількість, ані чисельність солдатів у них.

Тому генерал-губернатор звернувся до царя за роз'ясненнями і проханням доз­волити йому оголосити козацтву про те, що «назавжди звільниться воно від рекрутчини». Імператор катего­рично відмовився давати таку обіцянку, і все ж таки населення України з піднесенням зустріло звістку про створення цих козачих частин. І. П. Котляревсь­кий, який формував у м. Горошині 5-й Полтавський полк, доповідав кн. Лобанову-Ростовському: «Люди, яких я прийняв, чудові... переважною частиною йдуть у козаки із задоволенням, охоче і без... смутку».

6 липня 1812 р. Олександр І видав маніфест про створення земського ополчення, до якого кріпаки на­биралися з дозволу поміщиків, а представники інших станів — добровільно. Справа стала всенародною. Особ­ливо активізувалися кріпаки, які сподівалися таким шляхом після закінчення війни здобути собі свободу.

Для забезпечення козаків і ратників населення зібрало 6-місячні запаси продовольства й фуражу, по­над 9 млн крб. грошима. Частина цього майна тут же була розкрадена дворянами, які відали постачанням ополчення. Так, брат начальника чернігівського опол­чення генерал-лейтенанта М. В. Гудовича, який був черговим генералом цієї частини, украв продоволь­ства на суму 750 тис. крб. У деяких полках процвіта­ли здирство і побої.

Загалом на війну 1812 р. в Україні було мобілізо­вано понад 60 тис. чоловіків, не рахуючи тих, які слу­жили в регулярній армії. Українські козачі полки безпосередньо брали участь у воєнних діях на фронті, а козаки Бузького полку входили до складу парти­занського загону Дениса Давидова.

Пригноблений царизмом, зазнаючи соціального і на­ціонального приниження, український народ, проте, знайшов у собі сили для боротьби проти іноземних загарбників. Навіть українці-галичани в складі Авст­рійської імперії вважали рідною для себе справу бо­ротьби народів Російської імперії проти французьких окупантів.

Волинський губернатор повідомляв М. Ку­тузова, що редактори львівських газет їздять на ро­сійський кордон, щоб мати правдиву інформацію про хід воєнних дій. «Наших вістей з надзвичайним не­терпінням чекають, — писав губернатор, — і коли їх читають, то навіть у публічних місцях, а особливо у Львові, п'ють за здоров'я росіян». Цікавою історичною пам'ят­кою є видана друком у Коломиї 1902 р. брошюра «Якъ Наполеондеръ светъ воювавъ и сам въ неволю попавъ».

Україна не зазнала французької окупації. Західні її території були захоплені союзниками Наполеона — австрійцями. Вчорашня козацька старшина, яка стала російськими дворянами, була налаштована патріотич­но. Проте найбільш радикальні елементи серед україн­ського панства бажали Наполеону успіху, щиро віря­чи, що він звільнить Україну від російського ярма. Цікаво, що й поляки теж покладали великі надії на французів з Наполеоном, які можуть звільнити Польщу від російського іга.

В історичній літературі недавнього минулого мали за курйоз, що в похідній бібліотеці Наполеона до Росії знайдено було «Енеїду» І. П. Котляревського, який був членом масонської ложі, що її метою було відокрем­лення України від Росії. Однак проф. А. Трачевський у своїй біографії Наполеона просто вказує, як на зна­ний факт, що імператор під час свого московського походу мріяв про повстання в Україні.

Насправді ж французький імператор планував ство­рити з української території і народу нову державу «Наполеоніду», а на її чолі поставити когось із своїх чисельних родичів або маршалів.

Декабристський рух в Україні. Як офіцери, так і солдати російської армії в закордонних походах по­бачили в Європі інше, так разюче не схоже на їхнє, життя. Наприклад, у переможеній Франції всі грома­дяни були вільними, конституція забезпечувала їм не­обхідний мінімум прав і свобод.

В армійському офіцерському середовищі почали ви­никати таємні організації — масонські ложі і по­літичні товариства. До однієї такої ложі в Полтаві належав І. П. Котляревський. Ложа в Києві під на­звою «З'єднані слов'яни» складалася з українців, по­ляків, росіян. У неї входили Василь Лукашевич, Пав­ло Пестель, Михайло Бєстужев-Рюмін — майбутні декабристи. У таких ложах набувалися перші навики конспіративної роботи, відшліфовувалися політичні ідеї і засоби їх втілення в життя. Оскільки ініціаторами створення цих лож були росіяни, то саме вони й ста­вили собі за мету прилучення малоросійського дво­рянства до всеросійського політичного руху.

Спочатку в Тульчині на Поділлі в 1821 р. виникло Південне товариство декабристів, головою якого був полковник П. Пестель. Він же й написав програмний документ Південного товариства —- «Руську правду». Програма передбачала знищення самодержавства, вста­новлення республіканського способу правління і ска­сування кріпацтва. На жаль, у цьому документі пов­ністю ігнорувалися національні інтереси всіх народів, які входили до складу Російської імперії.

Північне товариство виникло в Санкт-Петербурзі в 1822 р. Очолював його Микита МуравЙов. Поряд з Південним товариством в Україні діяло «Товари­ство об'єднаних слов'ян», створене в Новоград-Волинсь-кому офіцерами П. і А. Борисовими та дворянином Волинської губернії Юліаном Люблінським. Товари­ство ставило своїм першим завданням ліквідацію кріпосництва і самодержавства. «Не бажай мати раба, коли сам бути рабом не хочеш», говориться в «Прави­лах» організації. Оригінальність програми «Товари­ства об'єднаних слов'ян» полягає в тому, що його чле­ни вважали найкращим шляхом до визволення сло­в'янських народів від кріпосництва і самодержавства об'єднання всіх народів в єдину федеративну демок­ратичну республіку. Тобто навіть мова не йшла про Україну як державу.

Восени 1825 р. Південне товариство і «Товариство об'єднаних слов'ян» об'єднались в одну організацію в складі Васильківської управи. Загалом же Півден­не товариство декабристів завдяки об'єднанню вирос­ло до 160 осіб.

У зв'язку з процесом формування нації в Україні активізувався національний рух. В один і той же час поряд з декабристськими організаціями виникло і дія­ло Малоросійське товариство (1821-1825 pp.), яке очо­лив дворянин Полтавської губернії Василь Лукашевич. Він уже мав досвід нелегальної діяльності в органі­зації декабристів і в масонській ложі. Метою товариства була політична незалежність України від Польщі. Ця організація не мала чіткої програми своєї діяльності, хоча один тільки факт її існування свідчив про усві­домлення кращою частиною українського суспільства необхідності радикальних змін у державі.

Повстання декабристів планувалося на час літніх військових маневрів 1826 p., коли цар Олександр І повинен був виїхати в Україну. Але за загадкових обставин цар помирає і змовники з Північного товари­ства передчасно, без узгодження з керівниками Півден­ного товариства, вирішили захопити владу в Росії.

Для цього вони, скориставшись династичною кризою, за­планували свій виступ на 14 грудня 1825 р., час коро­нування Миколи І.

Члени Північного товариства розраховували на те, що їм удасться організувати відмову військ, які ви­йдуть на Сенатську площу в Санкт-Петербурзі, від при­сяги новому цареві і з їх допомогою вони захоплять владу. Хоча керівником повстання був призначений князь С. Трубецькой, насправді ж повстанців очолив К. Рилєєв. П. Каховському було доручено вбити Ми­колу І. Поспішати треба було ще й тому, що за день до повстання був арештований П. Пестель. Стало зрозу­міло, що організація викрита, шляху до відступу у ре­волюціонерів не було.

14 грудня 1825 р., в день присяги новому цареві членам товариства вдалося загітувати на повстання Московський полк і ще декілька військових частин. Здається дивною пасивна форма проведення повстан­ня, тим більше воєнними спеціалістами, які були знай­омі з тактикою і стратегією воєнних дій. Декілька тисяч солдатів і десятки офіцерів простояли більшу частину дня в очікуванні, що до них приєднається реш­та військ. Мирні жителі столиці співчутливо віднеслися до повсталих. Проте армія не підтримала декабристів. Навпаки, Микола І зумів організувати придушення повстання. Віддані йому війська на чолі з героєм Віт­чизняної війни 1812 р. генералом Милорадовичем по­чали артилерійський обстріл картеччю повсталих і мир­ного населення, яке зібралося на Сенатській площі. Сотні людей було вбито і поранено.

Почалося повстання декабристів і в Україні. Ви­ступили дві роти Чернігівського полку, до них при­єдналися ще три. Вони вступили в м. Васильків, де стояв штаб полку з прапорами і захопили його, а потім вступили в село Велика Мотовилівка. Врешті до по­всталих приєднався весь Чернігівський полк. Його командування склало «Православний катехізис» і відо­зву до народу. Проте повсталих не підтримали сусідні Кременчуцький та Алексопольський полки. Повсталі рушили на Білу Церкву. Частина російських військ, яка залишилась вірною цареві, обстріляла повсталих з гармат на висотах біля сіл Устимівки і Ковалівки. Цей бій закінчився розгромом повстанців.

Почалися арешти декабристів по всій імперії. Май­же всіх учасників декабристського руху заслали до Сибіру, а п'ятьох з них — К. Рилєєва, П. Пестеля, С. Муравйова - Апостол а, М. Бестужева-Рюміна і П. Ка­ховського повісили за наказом царя вночі 13 липня 1826 р. на кронверку Петропавлівської фортеці.

Отже, декабристський рух в Україні — від засну­вання таємних товариств і до збройного виступу чернігівців проти царизму — скінчився. Декабристи за­знали поразки. Це сталося тому, що їх рух був вузько-дворянським, а його учасники були дуже далекими від народу. Але справа їх не загинула. Повстання декаб­ристів мало значний вплив і на розвиток антикріпос­ницького руху в Україні.

Повсталі в 1826-1827 pp. селяни Київщини прямо заявляли; «Коли б солдати Чернігівського полку прийшли до Білої Церкви, то й ми б зачали свою справу».

До декабристів з пошаною і любов'ю ставились усі діячі суспільно-політичного руху в Україні. Т. Шев­ченко, називаючи декабристів «першими російськими благовісниками свободи», у вірші «Юродивий» писав: А я полину на Сибір, Аж за Байкал; загляну в гори, В вертепи темнії і в нори Без дна глибокії, і вас - Споборники святої волі - Із тьми, із смрада, із неволі Царям і людям на показ. На світ вас виведу надалі Рядами довгими в кайданах...

Становище в сільському господарстві. На почат­ку XIX ст. як в Російській, таї, і в Австрійській імпері­ях відбуваються однакові процеси: переважання в аг­рарній галузі поміщицького землеволодіння з його прогресуючим занепадом; посилення експлуатації селянства, його соціальна диференціація; криза нату­рального господарства і його перехід на шлях капіта­лізму. Загострення усіх названих тенденцій приско­рює розвиток національного руху.

У суспільно-політичному житті України продовжу­вали панувати кріпосницькі відносини. Більшістю зе­мель володіли дворяни. Селянство поділялось на дві групи — поміщицькі та державні (було трохи й уділь­них, а в Західній Україні — монастирських). Відро­біткова, рента продуктами і рента грошима були ос­новними формами феодальної експлуатації селян.

Державні селяни були вільними. Вони становили більшість населення на Лівобережжі (67%) та півдні України (69%). За користування казенною землею дер­жавні селяни платили феодальну грошову ренту дер­жаві. Тобто вони знаходились у феодальній залежності від державної скарбниці. Державні селяни до середи­ни 40-х років відбували панщизняні повинності, виз­начені інвентарями державних маєтків, І оброчні, і данщизняні селяни були обкладені різноманітними державними повинностями — грошовими і натураль­ними, які, звичайно, були більшими за своїми розміра­ми, ніж повинності кріпосних селян.

У цей час сільське господарство було основою еко­номіки Російської імперії. Тому стан аграрних відно­син значною мірою визначав якість всього суспільно­го розвитку. Домінувало поміщицьке землеволодіння. В українських землях у межах Російської імперії воно становило біля 75% землі, а в межах Австрійської — біля 90%.

Почалися суттєві зміни в сільському господарстві, які визначалися перш за все руйнуванням натураль­ного господарства та переходом на рейки товарності і підприємництва.

Повстання на Поділлі під проводом Устима Кар-малюка. Розвиток економіки в І половині XIX ст. в Україні посилював кріпосницький гніт селянства по­міщиками, які прагнули отримати прибутки від свого господарства за будь-яку ціну.

Поміщики збільшува­ли панщину до 5-6 днів на тиждень, запроваджували урочну систему. На один день поміщик призначав роботу, яку можна було виконати лише за кілька днів. Деякі поміщики ставали на шлях повного пограбуван­ня селян. Вони зганяли селян з родючих земель і за рахунок селянських наділів збільшували посіви то­варного хліба. Поміщики відводили селянам мало­придатні або й зовсім непридатні землі, часто навіть забирали всю землю селян, переводячи їх на так звану «місячину».

Позбавлені землі, «місячинники» жили в поміщиць­ких брудних бараках або навіть хлівах. За виснажли­ву працю поміщик видавав щомісяця злиденний пай­ок, якого не вистачало, звичайно, на утримання сім'ї. Це була одна з найжорстокіших форм феодал ьно-крі-посницької експлуатації. Отже, становище «місячин-ника» нічим не відрізнялось від становища раба. Таке становище кріпаків не могло не викликати в них про­тесту і штовхало на боротьбу за своє визволення.

Селяни повставали по всій Україні та найтривалі­шим був рух на Поділлі {теперішні Вінницька і Хмель­ницька області). Тут селянські виступи не припиняли­ся протягом 1820-1830 pp. Очолив цю безприкладну боротьбу селян і міської бідноти Поділля вихідець із сім'ї кріпака Устим Кармалюк.

Загони озброєних повстанців на чолі з Устимом Кар-малюком швидко переходили з місця на місце і зне­нацька нападали на поміщицькі маєтки. Вони заби­рали майно, гроші і роздавали все забране малоімущим верствам населення. Поміщиків, які жорстоко екс­плуатували селян і знущалися з них, Кармалюк при­людно карав.

Цікавим є опис прикмет У. Кармалюка, як й був у розпорядженні поліції: «Устим же, Михайлів син, Кармалюк, прикмет таких: на зріст 2 аршини 6 з поло­виною вершків, обличчя кругле, ніс звичайний, волосся на голові, брови, вуса і борода русяві, очі голубі, бороду голить, розмовляє російською мовою чисто, родом з с. Головчинець Літинського повіту, селянин, відданий на службу 1812 року, перебував у 4-у Українському полку, в с. Головчинцях мае рідну сестру...».

Рух селян під проводом Кармалюка тривав понад 20 років. Його волю до боротьби не здолали ні арешти, ні катування, ні тюрми. Кармалюк у свої 43 роки вже кілька разів був арештований, дістав близько 4,5 тис. ударів шпіцрутенами і канчуками, тричі був засла­ний до Сибіру і всі три рази тікав звідти.

Кармалюк розправився з багатьма панами та їх уп­равителями. За довгі роки в повстанських загонах Кар-малюка перебувало понад 20 тис. селян та міської бідноти. Вони здійснили понад одну тисячу нападів на поміщиків. Повстання було придушено після підступного вбивства У. Кармалюка одним з шлях­тичів. Тим часом селянські повстання час від часу спалахували в інших місцевостях України.

Розвиток промисловості. У промисловості пере­важали поміщицькі та державні мануфактури.

В ос­нові їх лежала примусова праця кріпаків і примітивна техніка. Великі кріпосні суконні мануфактури пра­цювали в Київській, Полтавській та інших губерніях. Існували і державні (казенні) заводи: Луганський ли­варний, Київський арсенал, Шосткинський пороховий завод тощо. На середину 50-х років в Україні діяло 11 чавуноливарних і 32 залізоробних заводи. Видобуток вугілля в Донбасі становив 6 млн пудів на рік.

Після реформи 1861 р. в Україні почався бурхливий соціально-економічний розвиток. Товарно-грошові відносини дедалі глибше проникали в сільське госпо­дарство. Почала змінюватись структура землеволодін­ня — поміщицьке землеволодіння скоротилося на '/3-Селянське приватне землеволодіння зросло в 4 рази. Та все ж більшість земель залишалася в руках по­міщиків.

На Лівобережжі переважали невеликі поміщицькі маєтки, тому їх господарі трималися за докапіталіс­тичні форми господарювання — відробітки. На Пра­вобережжі, де були великі маєтки, а також приватні цукрові заводи і ґуральні, їх власники мали гроші для розвитку технології. Тут капіталістичні стосунки ви­никали раніше.

Тому в 90-х роках відробіткова система переважала лише на Чернігівщині, а взагалі ж кількість найма­них робітників у сільському господарстві сягала 2 мли чоловік.

Дуже швидко розвивався залізничний транспорт. Першими були прокладені магістралі Одеса — Вал-та — Кременчук — Харків, Курськ — Київ — Валта. Утворилися величезні транспортні центри — Київ, Харків, Одеса. Було організоване велике державне за­лізничне господарство, яке на 1900 р. становило 3/t залізничної мережі України.

У 90-х роках у залізниці було вкладено стільки ж капіталів, як у промисловість. Попит на рейки, ру­хомий склад та кам'яне вугілля став основою промис­лового піднесення. Завдяки вкладенню іноземних ка­піталів видобуток вугілля в Донбасі виріс з 6 млн пудів у 1860 р. до 671 млн пудів у 1900 р. Швидко розроб­лялися поклади залізної руди в Кривбасі. Англійські підприємці вклали кошти в металургію. На кінець століття в Україні працювало 17 великих металургій­них заводів.

У Російській імперії стався промисловий перево­рот — стрибок у розвитку продуктивних сил, який полягав у переході від мануфактури до машинного виробництва. В Україні початок його припадає на І половину XIX ст., а завершення — до кінця 70 — початку 80-х років XIX ст. У результаті промислового перевороту остаточно утвердився капіталізм.