123

Обострение противоречий в основнихсферах жизнедеятельности украинского социума

Последняя треть XVI века, несомненно, составляет важнейший период украинской истории, однако (в значительной мере из-за ограниченности источниковой базы) все еще остается недостаточно разработанным в историографии. Процессы, происходившие на украинских землях в это время, далеко неоднозначно оценивались на различных этапах развития исторической науки. Острые дискуссии между старшим и младшим поколениями ученых, профессиональное становление которых происходило в различных общественно-политических условиях и мировоззренческих парадигмах, между представителями различных научных школ и направлений продолжаются и сегодня. Мы не будем вдаваться в причины появления такого достаточно широкого оценочного спектра. В контексте нашего исследования важно другое - именно в конце 60-х - 70-х гг в общественной жизни начинается тот комплекс противоречий в политической, социальной, экономической и культурно-духовной сферах, которые на середину следующего, XVII в. приобрели столь высокой степени концентрации своей критической массы, привели к невиданному еще в раннемодерной Европе по своим масштабностью и последствиями социального и политического взрыва. Чтобы лучше оценить его сущность и значение для исторического развития Украины, позволим себе остановиться на отдельных наиболее значимых событиях и явлениях общественно-политической жизни так называемой дореволюционной эпохи.

В январе 1569 началась работа Люблинского сейма, на который возлагалась задача подготовить акт провозглашения унии Королевства Польского и Великого княжества Литовского, Русского и Жемайтийського. Взяв курс на создание совместного государственного организма, польский и литовский правительства пытались тем самым решить круг проблем как внутреннего, так и внешнеполитического характера. Так, правящие круги Великого княжества Литовского с помощью унии надеялись предотвратить угрозу потери государственной независимости через неудачи, постигшие Литву в войне с Русским государством и активизацией на южных рубежах страны войозничого степного элемента. С другой стороны, в условиях политико-административных реформ 1564-1566 гг заметно усилились пропольские симпатии в среде литовской и украинской знати, для которой идеалом организации политической жизни служил польский общественный строй. По Короны Польской, ТО ДЛЯ ее правительства и господствующей слои уния (кстати, они добивались ее еще с конца XIV в.) Становилась действенным инструментом реализации польской доктрины экспансии на Восток. Причем одну из центральных ее осей составляло расширение государственных границ Польши путем присоединения украинских земель.

Вполне закономерно возникает вопрос: насколько при этом польская и литовская стороны учитывали интересы украинский? Ответ на него может быть только однозначно отрицательной. Как известно, западноукраинские земли, входившие в состав Королевства Польского, считались его неотъемлемой территориальной составляющей, без всяких политических прав. Заметно сложной оказалась судьба тех украинских земель, находившихся в составе Великого княжества Литовского. На первых порах украинские княжества пользовались здесь определенной автономией, однако впоследствии правящие круги страны взяли курс на ее ликвидацию. Последним автономным образованием в пределах Великого княжества Литовского было Киевское княжество, которое прекратило свое существование в 1474 г. Фактически с тех пор украинская государственно процесс прерывается почти на два столетия.

То, что украинская составляющая никогда не была равнозначной литовском и белорусском политической единицы Великого княжества Литовского, подтверждают и работы современных белорусских ученых. Согласно распространенному в белорусской историографии концепции, уже ко времени образования Великого княжества Литовского термином «Русь» локализовалась территория верхних Подвиння и Поднепровья. Кроме Литвы (в тогдашнем понимании - территории верхнего и среднего Гионимання), ядро государства составляли сначала Полоцкое и Туровского княжеств, впоследствии - Гродненское, Новогрудском и Слонимское. Украинские земли в результате политики правительства Литовского государства вошли в ее состав лишь во второй половине XIV в.

Итак, официально ни Польша, ни Литва во время переговорного процесса не поднимали вопрос о политическом статусе украинских земель в объединенном государстве. Другое дело, что его могли поднять во время работы сейма представители украинской элиты - князья и бароны. Однако уже к середине XVI в. они практически утратили роль выразителя и проводника политических стремлений украинского социума. Запершись в сфере социально-экономических интересов своих удельных владений и имений, они фактически отказываются идеи обновления Русского (украинский) княжества.

С самого начала заседания сейма приобрели крайне острый характер, поскольку литовские послы добивались создания федеративного государства, а польские - инкорпорации Литвы в состав Польши. Воспользовавшись тыле, что ночью 1 марта представители Литвы во главе с Николаем Радзивиллом оставили Люблин, посольская изба и коронный сенат потребовали от польского короля Сигизмунда-Августа выдать акты о присоединении к Польше Волыни и Подляшья. Было также поднят вопрос о необходимости подготовиться к возможным военным действиям против Литвы. 5 марта король выдал привилегию о приобщении обоих упомянутых земель к Короне. их представители должны были появиться в Люблин и присягнуть Польше. Когда они несколько задержались с приездом, им пригрозили конфискацией владений. Таким образом вопрос быстро разрешилось в пользу Польши.

Легкость, с которой был приобретен большой массив украинских земель, подтолкнула польскую сторону к дальнейшим шагам, направленным, в частности, на присоединение Киевщины и Брацлавщины. В этом своем намерении поляки нашли поддержку со стороны украинских послов Волыни и Подляшья. Примечательно, что при этом польские политики апеллировали к якобы исторического права Польши на украинские земли. В частности, мар - шалок польской избы Станислав Чарнковський заявил, что издавна «Киев и Киевское княжество принадлежали к Короне и его князья были вассалами короля и Короны ...». 1 или 2 июня король присоединил Брацлавщину, а 6 июня выдал привилегию о возвращении в состав Короны Киевщины. В нем отмечалось, что «Киев был и остается председателем и главным городом Русской земли, а вся Русская земля с древних времен, начиная от предков наших королей польских, была присоединена вместе с другими первыми частями к Польской Короне». Литовские послы итоге вынуждены были согласиться с изъятием из состава их государства Волыни, Брацлавщины, Киевщины и Подляшья.

1 июля заключается уния, согласно которой Великое княжество Литовское и Польское Королевство объединились «в одно неразрывное тело» - федеративное государство «двух народов» Речь Посполитую. Она имела управляться единым загальнообраним властителем, который короновался в Кракове как польский король и великий князь литовский. Литва потеряла право на собственные сеймы и внешние отношения, и хотя отдельные держазни институты сохранялись и в дальнейшем (армия, правительство, законодательство, административная и финансовая системы), фактически ее роль В политической жизни объединенного государства заметно ограничивалась. Доминировала во всем Польша.

Примечательно, что украинские послы пассивно восприняли решение сейма о перераспределении украинских земель между Польшей и Литовским государством, даже не пытаясь поднять вопрос о предоставлении им статуса политической автономии, что фактически превратило 6 Речь Посполитую в триединую польско-литовско-украинское государство. Они отстаивали (особенно волынские князья А. Чарторыйский, К. Острожский, Б. Корецкий и К. Вишневецкий) лишь свободу вероисповедания и употребления украинского языка в делопроизводстве. Польское правительство в основном удовлетворил эти требования, тем более что еще в 1563 г. король Сигизмунд-Август издал православной шляхте Великого княжества Литовского привилегия, которой сравнял ее в правах с католической. Согласно полученным привилегиями, за украинскими землями, включенными в состав Речи Посполитой, хранились «границы древние в целости и нерушимости»; провозглашалась неприкосновенность их внутреннего устройства; основным правовым кодексом оставался Литовский статут 1566; населению гарантировалось сохранение имущества, вольностей и свобод независимо от религиозного исповедания; основной институцией должны быть местные сеймики; предоставлялось разрешение на ведение деловой документации родном языке. Однако реалии оказались несколько другими.

Люблинская уния не только распространила на большинство украинских земель, оказавшихся под главенством Польской Короны, действие польской политической системы и юрисдикции, внедрила присущие польскому обществу социальную и экономическую модели. Значительно более дальновидным следствием этого политического акта стало то, что в пределах объединенного королевской властью территориального образования вступили в противоречие две отличные мировоззренчески-духовные цивилизации - представлена католицизмом (господствующая на собственно польских землях религия) западная и основанная на православии восточная (именно в ее силовом поле в течение нескольких предыдущих веков формировались основы общественной жизни украинского общества. В условиях несекуляризовано - го на переходном от средневековья к новому времени периоде социокуль - турной пространства, когда «во всех участках тогдашнего общественно-политической и культурной жизни важную роль играло духовенство», именно «сложность отношений разных христианских конфессий» оказалась роковой для государственно- политического единства Речи Посполитой. На украинских территориях, где православие выступало символом не только религиозной, но и национальной идентичности, конфликт между сторонниками латинского и византийского обрядов, усиливаемый официальному курсу Варшавы на дискриминацию православных общин, довольно быстро вышел за пределы полемических диспутов и привел к консолидации православного украинского этноса вокруг православной церкви и казачества как защитника ее интересов и традиционной веры предков.

Между тем, обратный процесс наблюдается в среде украинской элиты. Украинские магнаты и шляхта получили такие же права и привилегии, что и польские и литовские, а потому в основном безболезненно и сравнительно быстро интегрировались вместе с ними в господствующий слой Речи Посполитой. Как справедливо отмечал М. Грушевский, «украинское панство Волыни, Побужье, Полесье начинает решительно прощаться со своей патриархальной старосвитчиною, старается себя, а когда не себя, - кто старше был и считал свою жизненную карьеру конечным, то своих Детей способиты к новых требований, вмешиваться в круг политических и культурных интересов, которыми жила польская шляхта, входили в ближайшие связи сношения с репрезентсшы польских фамилий, влиятельными магнатами, с королевским двором, с коронным трибуналом ».

Этот процесс сопровождался переходом традиционной украинской элиты (прежде княжеских и знатных шляхетских родов) в католическую веру. За последней трети XVI - начале XVII в. в католицизм перешли почти все княжеские семьи украинском или белорусского происхождения: Пронску, Слуцки (Олельковичи), Збаразьки, Вишнсвецьки, Масальские, Острожские, Ружинские, Заславские, Чарторыйские, Корецкие и др. Известно, что в начале XVII в. с 29 польских сенаторов «русского» происхождения только один был православным, а остальные ~ протестантами (7) и католиками (21). Трагизм этой ситуации заключался в денационализации экономически мощной, политически найзпливовишои и лучше организованной слои украинского общества, которая. для сохранения и последующего укрепления своих собственных позиций не только не поддержала борьбу украинского поспильства за национальное освобождение (не говоря уже о тс, чтобы возглавить эту борьбу), но и открыто выступила на стороне ее противников. Характерно, что процесс денационализации охватил не только господ - католиков, но и православных, позиции которых оставались достаточно прочными на Брацлавщине и Киевщине.

Осенью 1596 г. в условиях острого противостояния в Бресте была провозглашена церковная уния. Следует заметить, что первые исходные упоминания о намерениях его заключения приходятся на 1588 - 1589 гг. Уже в первой половине 90-х годов существовало три программы, которые регламентировали процедуру проведения этого акта. Согласно римско-католическим вариантом было состояться не объединение церквей, а присоединение украинской и белорусской ветвей православия в институт католической церкви. Проекту К. Острожского предлагалось канонически равноправное объединение обеих церквей, реформирование православной церкви, гарантировалось сохранение православного обряда, предусматривались пути достижения взаимопонимания в деле унии с восточными патриархами, московским царем и молдавским господарем. Третья программа, которую разработали украинские и белорусские епископы, направлялась на объединение церквей в пределах Речи Посполитой, без участия патриархов и без реформирования церковной жизни в Украине и Белоруссии.

Окончательные 33 артикулы проекта условий унии (кстати, у них не было учтены основные предложения К. Острожского, что заставило его к открытому протесту) принимаются 1 июня 1595 на соборе в Бресте. Они утверждали неизменность восточных обрядов литургии (их выполнение должно было происходить на украинском языке), богослужебного чина, формы таинства крещения, православных праздников и направлялись на уравнивание в правах православного духовенства с католическим. 33-й артикул уполномочивал посланцев к папе соглашаться на унию только после письменного «утверждения и заверения» ее условий папой и королем. Однако во время торжественной церемонии провозглашения унии, которая состоялась в Риме 23 декабря 1596 в присутствии папы Климента VIII, был обнародован совсем другой вариант артикулов, который не был согласован с представителями православного духовенства. Согласно ему вопросы унии ставилось в прямую зависимость от признания православной украинский-белорусской церковью догматов католической церкви и принятия католического богословия. Итак, римская курия рассматривала унию не как объединение церквей, а лишь как «возвращение народа русского к Римской Церкви». При этом сохранение восточных церковных обрядов допускалось при условии, если они не вступают в противоречие с канонами католической веры.

В середине июня 1596 появляется королевский универсал о созыва 16 октября Собор для решения вопроса принятия унии Киевской митрополией. Православный клир разделился на две части: в работе православного собора приняли участие К. Острожский, экзарх цареградского патриарха Никифор Парасхес, представитель Алексан - дрийського патриарха Кирилл Лукарис, Г. Балабан, М. Копыстенский, 9 архимандритов, около 200 протоиереев и монахов; в унийной - митрополит и пятеро епископов, трое архимандритов, трое католических епископов, представители Рима, короля и иезуитского ордена. Последние 18 октября подписали декларацию, а на следующий день торжественно провозгласили унию с римской церковью. 15 декабря король своим универсалом утвердил это решение. При этом ни в Брестской декларации, ни в королевском универсале не упоминались артикулы иерархов. Православная церковь была поставлена вне закона.

Идя на признание унии, правящие круги Речи Посполитой надеялись укрепить внутреннее единство страны и одновременно отвлечь православное население от возможной ориентации на православную Российское государство. Вместе с тем перед католической церковью открывались широкие перспективы расширения сферы своего влияния. Для православного же духовенства согласие на унию стала вынужденным шагом, который был продиктован внутренним кризисом церковной жизни. В целом же эта акция вмотивовувалася не столько потребностями веры, сколько политическими интересами. Вместо общественного согласия, консолидации нации, объединение церкви уния повлекла раскол украинского социума на конфессиональной основе, умело использовали Варшава и Москва.

Во второй половине XVI в. отчетливо определяется тенденция к обострению существующих и появлению новых противоречий в социально - экономической сфере. В частности, в 50-80-х гг происходит подведение юридической базы под закрепощение крестьянства. Крестьяне лишались права самостоятельно выступать в суде и полностью подпадали под юрисдикцию домениального (вотчинного) суда. Заметно осложнились условия их выхода от хозяина. Магнатерии и шляхта приобретали не только право в течение 20 лет разыскивать и возвращать к своим имениям беглецов. Отныне они, согласно новым юридическими нормами, регламентировали все повинности и распоряжались имуществом каждого подданного, что, по сути, превращало даже лично независимого крестьянина на крепостного. Таким образом, господствующее сословие получил правовое обоснование как для тотального наступления на экономические и социальные интересы крестьян и зависимых мещан, так и распоряжаться их жизнью.

Основна причина цих явищ полягала у зацікавленості великих землевласників у пришвидшенні темпів розвитку фільваркового господарства, що зумовлювалося різким зростанням попиту на хліб та іншу сільськогосподарську продукцію на ринках Центральної і Західної Європи. Тим самим сільськогосподарське виробництво потрапляло у все більшу залежність від обсягів товарно-грошового обігу. Намагання шляхти й магнатів отримати якомога більший грошовий прибуток спонукало їх до перетворення маєтків на фільварки, що засновувалися на праці закрігіачених селян. Унаслідок цього із середини XVI ст. помітно пришвидшується процес зростання панщини, повинностей і податків, що супроводжувався обезземеленням селян, перетворенням їх на позбавлений будь-яких прав інструмент нарощування продуктивності фільварку, предмет дарування, продажу та купівлі.

Економічне, соціальне і правове становище селян, попри місцеві особливості, різко погіршилося на середину XVII ст. на всьому ареалі українських земель. Найважчим воно було у Белзькому, Берестейському, Підляському, Волинському, Руському, західній частині Подільського, центральній і північній частинах правобережного регіону Київського воєводств, де панщина досягала 3—6 днів на тиждень. У Белзькому, Руському і Подільському воєводствах лише 15 % селян мали наділ, більший за половину лана, близько 33 % — півлана (у 60-х рр. XVI ст. півланових налічувалося 41,3 %), близько 32 % - чверть лана і до 20 % — менше чверті лана. В цілому ж по Україні малоземельне та безземельне селянство становило 30-40 %.

Процес обезземелення українського селянина супроводжувався зміцненням позицій середнього й особливо великого (магнатського) землеволодіння. Зокрема, у Брацлавськоліу воєводстві в 1629 р. в руках 14 родів перебувало 86 % селянських і міщанських господарств (димів); із них роди Збаразьких, Заславських і Калиновських володіли 59 % усіх димів. У Волинському воєводстві магнати розпоряджалися 80 % Київському - 68 %, Белзькому — 60-65 %, Руському - 80—82 % поземельного фонду. Більше уявлення про розміри економічної потуги окремих із них дають такі дані: в 1620 р. Острозькі володіли 80 містами і 2760 селами, князь Ієремія Вишневецький мав 230 тис. підданих, а коронний гетьман Станіслав Конецпольський — 120 тис.

Украй тяжке становище селянства визнавали сучасники, зокрема, іноземці. Дворянин короля Яна Казимира француз Каспер де Тенде згадував, що європейців шокувало ставлення шляхтичів до селян, котрі перебували у їхній власності, як до худоби, привласнення собі права розпоряджатися їхнім життям та смертю, що суперечило «засадам Євангелії». Французький інженер Г.-Л. де Боплан, котрий прожив майже 20 років в Україні, описуючи умови життя селян Середнього Подніпров'я, зазначав, що вони «надзвичайно бідні, бо мусять тричі за тиждень відбувати панщину своїми кіньми і працею власних рук. Крім того, залежно від розмірів наділу, повинні давати відповідну кількість зерна, безліч каплунів, курей, гусей і качок перед Великоднем, Зеленими Святами і на Різдво. До того ж мають возити своєму панові даром дрова та відбувати багато інших робіт... Ще вимагають від них грошових податків. Крім того, десятину з баранів, поросят, меду, усяких плодів, _ а що три роки — й третього волика». Підкреслюючи безмежну владу над ними знаті, Боплан констатував, що селяни опиняються у гіршому становищі, ніж «каторжани на галері». Промовистим є також визнання литовського канцлера Альбрехта Станіслава Радзивілла: «...ніхто ж бо не пригноблює підданих дужче, як наша Польща».

Особливої гостроти суперечності, викликані спробами поширити кріпацтво, фільварковий тип господарювання й утвердити магнатське землеволодіння, набули на сході Подільського, у Брацлавському, південній і південно-східній частинах Київського воєводств. Сталося це тому, що ані уряд Речі Посполитої, ані магнати й шляхта, ані місцеві органи влади не врахували особливостей цього регіону, в якому ще в XIV ст. започатковується й набуває швидких темпів процес становлення нового соціального стану. Чи не найбільший вплив на еволюцію українського козацтва справляли два фактори: наявність Великого Кордону та влиття до лав козаччини нижчого прошарку шляхетського стану ~ негербованої дрібної шляхти й бояр-слуг, позбавлених урядами спочатку Великого князівства Литовського, а потім Речі Посполитої лицарських прав. Важливим результатом політичної еволюції козацтва стало витворення на рубежі 70—80-х рр. за дніпровими порогами першої Запорозької Січі, що почала відігравати провідну роль у формуванні основних принципів його суспільно-політичної організації.

У першій половині 90-х рр. XVI ст. у розвитку козацтва розпочався новий етап, гцо характеризувався його «оселяненням», тобто масовим вступом до нього селянства й міщанства. Покозачення поспільства південного регіону України не припинялося впродовж першої половини XVII ст. й слугувало постійним невичерпним і потужним резервуаром поповнення козацького товариства. Уже 1616 р. у таких містах, як Чигирин, Канів, Богуслав, Данилів, Корсунь, Черкаси, Говтва, Іркліїв, Стеблів, Переяслав, Боровиця, Біла Церква, козаки становили понад 70 % мешканців. Саме вони відігравали провідну роль у господарському освоєнні півдня й сходу України, щедро поливаючи потом і кров'ю кожний гектар землі, відвойований у Дикого Поля. Відтоді «вільний труд на вільній землі став невіддільним від самої суті козацтва й становить одну з його фундаментальних рис». Окрім землеробства, «городові» козаки займалися розведенням худоби й риби, бджільництвом, виробленням горілки й пива, продажем надлишків продукції. Заможніші з-поміж них удавалися до використання вільнонайманої праці. Таким чином, відбувалося становлення господарства якісно нового типу _ фермерського за своєю суттю.

Із останньої чверті XVI ст., унаслідок зростання військової потуги козацтва й ефективних дій польського війська, створюються сприятливіші умови для заселення краю. До середини XVII ст. тут виникли сотні міст і містечок, тисячі сіл. Зокрема, лише у Брацлавському й Київському воєводствах з'явилося понад 300 міських поселень. У 40-х рр. XVII ст., за обрахунками М. Крикуна, на Брацлавщині мешкало 450—500 тис. осіб, Київщині — 500—550 тис.

За своїми інтенсивністю й масовістю колонізація півдня та сходу України не мала собі рівних у Європі й багато в чому випередила всесвітньо відому колонізацію «дикого» заходу Америки. Основний контингент переселенців становили втікачі з панських маєтків, тобто найбільш сміливі, енергійні, вольові й рішучі мешканці сіл і міст Галичини, Волині, Західного Поділля (Подільського воєводства), півночі Київського воєводства. Масового характеру втечі набувають у першій половині 90-х рр. XVI ст. під час козацького повстання, яке очолювали Криштоф Косинський та Семерій Наливайко. За даними дослідників, тільки луцькі гродські книги за 1593 р. містять 211, за 1594 - 259, а за 1595 — 132 документи про втечі селян. У першій же половині XVII ст. У переселенський рух втягуються вже десятки тисяч людей. Зростанню кількості колоністів сприяла запроваджена тут практика слобід — звільнення землевласниками поселенців від податків і повинностей на термін Від 10-15 до 30 років.

Інтереси господарства фермерського типу, яке інтенсивно утверджувалося на півдні й південному сході України, виступали антиподом інтересам фільварковою господарства, яке в 20—40-х рр. намагалися насадити тут шляхтичі, підтримувані місцевими органами влади. На думку дослідників, таке зіткнення двох моделей економічного розвитку, заснованих на діаметрально протилежних засадах вибудови соціальних відносин, підсилюване водночас політичними чинниками, створювало в краї вибухонебезпечну ситуацію.

Її визріванню сприяли також й інші фактори. Зокрема, в соціально - економічній сфері почав зав'язуватися вузол суперечностей, зумовлений зародженням нових виробничих відносин у промисловості. З кінця XVI ст. у колонізованих районах швидкими темпами засновуються нові поселення міського типу, розвиваються й «старі» міста. Всього на середину XVII ст. в Україні нараховувалося близько 1000~ 1200 міст і містечок, в яких проживало щонайменше 20 % населення. Незважаючи на те, що господарський сектор переважної більшості з них відзначався землеробським характером (до речі, це було типовим і для Німеччини, Нідерландів, Англії, Польщі та інших країн), все ж їх поява сприяла активізації розвитку ремесла і торгівлі. В цілому на початок революції в Україні налічувалося 270 ремісничих професій (у середніх за розмірами містах працювали ремісники 20—30 спеціальностей).

Хоча за рівнем розвитку промисловості й торгівлі Україна і поступалася розвиненим країнам Західної Європи, все ж нові європейські тенденції починають поступово опановувати її економікою. Зокрема, протягом першої половини XVII ст. окреслився процес розкладу цехового ремесла і в багатьох промислах зароджуються початкові форми мануфактурного виробництва (залізорудне, папероробне, винокурне, пивоварне, лісопильне, соляне, поташне, селітроварне та ін.). На українських теренах уже працювало 120 рудень, 250 винокурень, 100 пивоварень, 50 поташних буд (у Київському й Брацлавському воєводствах), 15 типографій, 10 парових млинів тощо. Однак панування середньовічних суспільних відносин, промислова політика польського уряду, свавілля власників міст і містечок гальмували становлення господарського укладу нового часу.

При цьому далеко не останню роль відігравало посилення впливів на життя українського соціуму іноетнічних елементів. Зокрема, помітно зміцнилися, особливо на Волині й Центральній Київщині, позиції польського магнатства. Шляхом прибирання до своїх рук адміністра - тивно-намісницьких урядів останнє (родини Калиновських, Конецполь - ських, Аюбомирських, Жулкевських, Казановських та ін.) посіло панівне становище на Брацлавщині, півдні й південному сході Київщини.

Позиції поляків, а також представників інших етносів, помітно посилювалися і в українських містах Речі Посполитої. Зокрема, почастішали випадки усунення українців, які сповідували православ'я, з керівних посад в органах міського самоуправління. Масового характеру набувають обмеження та заборони міщанам — українцям за походженням — займатися ремеслами, промислами, торгівлею. Наприклад, у підготовленому Львівським братством на початку 1609 р. проекті промови на сейм зазначалося: «...утяжені єстесьмо ми, народ руський, от народа польського ярмом над єгипетськую неволю, же нас леч без меча, але горій ніж мечем з потомством вигублять, заборонивши нам пожитков і ремесел, обходом вшеляких, чем би толко чоловік жив бити могл, того неволен русин на прирожоной земли своей руськой уживати...». А волинський посол на Варшавському сеймі (1620 р.) обурювався тим, що у Львові «хто додержує грецької віри і не перейшов в ушю, той не може проживати в місті, міряти ліктем і квартою, і бути прийнятим у цех». За обставин, коли на українських теренах у міській економіці спостерігалося зародження продиктозаних викликами раннього нового часу якісно нових форм організації промислового виробництва, така політика властей таїла загрозу витіснення українців на узбіччя магістрального поступу нової цивілізації, їхньої ізоляції в межах середньовічного села й консервації як «селянської нації».

Із нарощенням у першій половині XVII ст. в економічному секторі мануфактурного виробництва та поширенням товарно-грошових операцій помітно зміцнюються позиції іноетнічного елемента і в лихварській справі, торгівлі, операціях з орендою староств, млинів, маєтків тощо. Наприклад, за визнанням Н. Ганновера, Захарій Собіленко орендував у шляхтича Чигирин «подібно всім євреям у Русі, котрі у такий спосіб стали там повсюдно управляючими і господарями». Прикметно, що такий стан речей не викликав заперечень із боку центральних та місцевих адміністративних структур Речі Посполитої.

За таких обставин козацтво, покозачеш селяни й міщани, слобожани півдня та південного сходу України пов'язували різке погіршення свого становища, зародження й поширення фільваркового господарства та елементів кріпацтва з появою тут поляків, утвердженням чужоземного режиму.

политическое поведение