Українське питання та загальноросійський рух

Національне питання в історії України Російської імперії було надто актуальним. Адже до її складу входило більш ніж 200 народів, народностей, етнічних груп. Ці народи перебували на різних рівнях культурного, економічного та політичного розвитку. Проблема полягала в нерівномірності їх розвитку, в задоволенні чисельних інтересів цих народів.

Загальноросійські демократичні сили визнавали існування "польського", "фінського", "кавказького питання" як проблеми національного розвитку, але вони не могли і не хотіли збагнути і відкидали існування "українського питання". Всі ці сили розглядали українців, щонайбільше, як "малоросів", як гілку єдиного "руського" народу, а національний рух – як сепаратизм, спрямований на підрив імперії.

Разом з тим були і деякі особливості у розумінні національного питання. Чорносотенці виступали за "єдину і неподільну" Росію, а "російській народності" надавали найбільшого значення в державному розвитку та устрої. Кадети обмежувались різко негативним ставленням до справедливих вимог українського народу з національного питання. Щодо України їх програма обмежувалась культурноюавтономією, а згодом – обласною. Навіть коли Центральна рада в липні 1917 р. визнавалась Тимчасовим урядом крайовою владою в межах п'яти губерній, кадети вимагали відміни цього рішення, не визнавали Раду національним парламентом, відмовились працювати в ній і вийшли з Тимчасового уряду, спровокувавши урядову кризу.

Російські соціал-демократи (і більшовики, і меншовики) проголосили право націй " на самовизначення, аж до відокремлення і створення своїх держав". Але у використанні цього гасла щодо України вони не були послідовні. Меншовики виступили з гострою критикою щодо діяльності Центральної ради і пізніших українських державних утворень, а Перший Універсал було розцінено як "зраду революції". Діяльність меншовиків та есерів, які займали аналогічну позицію в Центральній раді, була вимушена. Головною метою цих партій була боротьба з українським "сепаратизмом", а не вирішення національного питання. Ось чому есери і меншовики голосували проти IV Універсала, який проголосив незалежність України. Ще більшою непослідовністю відрізнялись більшовики. Хоча Ленін підтримував право на самовизначення, він виступав проти розколу великих держав на національні. Цим самим гасло "Право на самовизначення" виконувало лише пропагандистські функції і на пратиці було обмежене визнанням незалежності Польщі та Фінляндії. Щодо України, керівники більшовиків підтримали боротьбу Центральної Ради проти Тимчасового Уряду, місцеві ж організації виступали проти національного руху. Ситуація докорінно змінилась після перемоги більшовиків в Петрограді і проголошення УНР та влади Центральної Ради в Україні. Формально визнавши владу Центральної Ради, радянська влада висунула такі ультимативні вимоги, що їх виконання означало б занепад Центральної Ради та її відмову відкерівництва національним рухом. Відмова Центральної Ради виконати ультиматум призвела до збройної боротьби з більшовиками. Але недооцінка більшовиками національних особливостей України була однією з причин їх слабкості. Лише під тиском національного руху більшовики вимушені були, хоча б формально, створити окрему комуністичну партію – КП(б)У, визнати "незалежну" Радянську Україну, її уряд, керівні органи і хоча б формально підписати "міждержавну" угоду про утворення СРСР.