123

Панщина

Панщина не була якимсь народним лихом тільки галицьких українців, бо вона існувала в Польщі, Чехії, Німеччині та інших країнах. Але для українців вона була подвійним лихом, громадським і національним, тому що тут панами дідичами були поляки, які поруч із економічним визиском селян проводили також і полонізаційну політику серед вищих верств суспільства. "Майже все, що піднеслося понад хлопа, чи то шляхта, чи міщани, все те за польських часів зробилося поляком, за Австрії — німцем, а пізніше знов поляком,— писав Іван Франко.— При українській мові, при українській народності лишалися тільки темні селянські маси й маловчені сільські священики. Вищі духовні, єпископи та каноніки говорили й писали по-поЛьськи або по-латині. Цікава річ, що в перших 50 роках австрійського панування польська мова серед галицького духовенства, навіть по менших містах і селах, була поширена далеко більше, ніж за часів Польської держави. Так само міщанські родини, що з початком австрійського панування ще розмовляли українською мовою, до 1820 р. майже зовсім спольщилися. Завдяки тому в часі переходу Галичини під австрійську владу до українців, чи пак, як це тоді називалося, до русинів, зараховувалися тільки селяни та нижче духовенство й тому то поляки згірдливо казали, що український народ, це — "хлоп і поп", селянин і священик. Польські пани заставляли греко-католицьких священиків працювати для себе на панщині та виконувати всякі двірські роботи.

Основним принципом феодальної держави була визнана законом нерівність між людьми. Цісар мав необмежені права і ціла держава була його власністю, бо держава була для цісаря, а не цісар для держави. Всі жителі країни називалися не громадянами, але підданими цісаря. У Галичині тільки шляхта, пани-дідичі були повноправними людьми й виконували на місцях адміністраційні й судові чинності. Допоміжним, дорадчим чинником для цісаря були крайові шляхетські соймики, до яких були допущені тільки повноправні піддані, тобто шляхта й вище духовенство. Решта населення не мала повних прав.

Міщани, купці й жиди доступу до сойму не мали, за винятком посадника міста Львова, якого на ту посаду іменував уряд. Міщани мали менші права від шляхти й хоч панщини не відробляли, але мусіли платити панам-дідичам, крім державного податку, ще й "домовий чинш". Ще більш обмежені права мали жиди, які панщини теж не відробляли, тільки платили чинш, як це писав Іван Франко, за те, що були жидами. Вони не мали права жити на селі, бути урядниками, ходити до вищих шкіл, бути офіцерами у війську. Проте жиди вміли обходити деякі закони і з відома й волі ланів жили й по селах, де орендували корчми. Обходячи несправедливі, як і справедливі закони, вони займалися головно торгівлею, продажею горілки в корчмах та позиками грошей і при тому практикували шахрайство.

Але найбільш упослідженим був селянський стан. За польського панування селянин, чи хлоп, як його згірдливо називали пани, був легально прив'язаний до своєї землі й не мав права переходити з місця на місце. Він і його грунт були власністю пана й назагал права селянина були мало що більші від прав робочої худоби. Деякі дідичі, знаючи, що піддані нікому не можуть поскаржитися, заставляли їх працювати часто й по чотири-п'ять днів на тиждень, нераз і в найбільші свята.

Як свідчив перший австрійський губернатор Галичини граф Йоган Б. Антон Перген 1773 р., у більшості панських маєтків селяни працювали на панщині цілий тиждень. Лише на галицькому Поділлі селяни виконували панщину влітку три дні на тиждень, взимку два.

Без панського дозволу селянин не міг "своєї" землі продати, ані заміняти, ані ділити між дітей, збільшувати чи зменшувати, не міг женитися, ані давати дітей до школи до міста. Дідич мав право давати дітей своїх панщизняників навчатися ремесла, щоб мати з них своїх власних ремісників. Навіть уряд не приймав до вищих шкіл селянських дітей, поки пан не посвідчив на письмі, що звільняє того хлопця від панщини.

Крім праці на себе, пани стягали зі своїх селян державні податки та збирали для себе різні данини: кури, яйця, мітки, мед, хміль та інші сільськогосподарські продукти. Деякі пани розділяли зі своїх ґуралень горілку для селян, розраховуючи, скільки кварт, чи гарців, мусів він випити на рік. Розуміється, що за ту горілку він мав заплатити. "Таким делікатним способом пани забезпечували собі з одного боку збут горілки, бо селянин від того не міг відмовитися, а з другого приучували селянина довгі часи до п'янства".

Одним із перших розпоряджень австрійського уряду для адміністрації в Галичині, яке й далі виконували пани-дідичі, було посписувати всі грунти свої і своїх підданих, їхні повинності у роботах, чиншах, данинах, все що мало вплив на вимір податку. Це був т. зв. Інвентарні, який мав стати легальною базою стосунків між паном і селянами. Але в тому Інвентарії пани, використовуючи неграмотність селянських мас, багато чого подали неправдиво, собі на користь, а підданим на шкоду. Про це уряд довідався і 1774 р. видав нове розпорядження, щоб пани дали списки із правдивими зізнаннями про свої доходи. Хоча після того цісарева Марія Терезія упоминала панів, щоб вони не вимагали від селян більше, як записано в інвснтаріях, але пани на те, за старим звичаєм, не звертали уваги. Законом з 1775 р. уряд заборонив дідичам вимагати від селян більше як це записано в інвентарії, панщину в неділю і свята, примусову роботу за гроші без згоди селян та монополію корчмаря на горілку. Обмежено також застосування тілесних кар і т. п.

У 1780 p. цісарева Марія Терезія померла й на престіл вступив її син Йосиф II, який уважав хліборобство головним багатством краю, а стан селянський найважнішим станом, тому що він своєю працею годує і збагачує всі інші стани. У листопаді 1781 р. цісар видав тимчасовий закон, що панщина не може виносити більше як три дні на тиждень, а у 1786 р. цей закон став постійним. Тоді ж встановлено робочий день — улітку 12 годин, взимку — 8. Закон 1782 р. формально скасував особисту залежність селян від панів-дідичів і надавав селянам елементарні громадянські права, а сільським громадам — самоврядування. Дозволено селянам женитися без згоди пана, посилати дітей до міської школи, скасовано примусову службу у панському дворі. Селянин перестав бути безправним кріпаком і став особисто свобіднішим під охороною державного права. Він був лише зобов'язаний точно означеною кількістю днів безплатної пішої або тяглої роботи на користь дідича. За тс селянин міг користуватися безплатно дровами з лісу на опал та пасовиськом, що належали дідичеві. До селянина-панщизняка належало теж і посідання управ-люваного ним грунту і дохід з нього. Дідич не міг його з того грунту усунути, як це було із кріпаком, що був власністю дідича і прикований до землі. Сталося це рік перед тим, як цариця Катерина II запровадила кріпацтво в Лівобережній Україні.

У серпні 1786 р. відділено панські та державні (домінікальні) землі від селянських т. зв. рустикальних і власникам маєтків заборонено розпоряджатися ними, замінювати, ділити, приєднувати до фільварків, а селяни одержали право спадкового користування своїми наділами тощо.

Йосиф II 10 лютого 1789 р. видав закон, яким зовсім скасував панщину, але чотири місяці пізніше він передчасно помер, а з ним померло й багато його законів1? Смерть Иосифа И була великим нещастям для Австрії, а зокрема для селянства. Його брат і наслідник Леопольд II скасував закон про відміну панщини, але підтвердив усі інші. Однак він також помер передчасно в 1792 р. і на австрійський трон вступив його наступник цісар Франц І.

У квітні 1792 р. революційна Франція виповіла Австрії війну й від того часу віденський уряд більше уваги приділяв зовнішнім справам. З цього скористались пани-дідичі та почали присвоювати собі громадські рустикальні землі за "згодою" селян, буками змушуючи їх підписувати відповідні документи. На громадських землях будували корчми, заставляли працювати для себе в неділі й свята й вимагали більше днів праці на тиждень, чим це було приписано законом.

Користаючи з закону, який дозволяв селянам вносити скарги на своїх панів, в одній з них зі Станіславівської округи сказано, що у вересні 1799 р. богородчанський управитель камерального маєтку "бере від громад досить важкі та дуяс нестерпні податки понад ухвали урбарію і більші, як у інших камеральних маєтках" та що "на лан виганяють зі сходом сонця і тримають до заходу" і "так придушують роботою, що людські сили не витримують", а до того "ще й карають невинних людей"; що управитель "парубкам, які хочуть одружитися, не дає посвідчення до шлюбу, доки не заплатять йому грошей або пів кірця пшениці." Читаємо там також і скарги на жидів, які спільно з управителем "в усьому маєтку орендують шинкування напоями та орендують млини" і "все тримають у своїх руках корчмарі". Там є також скарги на інші надужиття, а при тому й те, що "беруть селянських синів-одинаків, які мають господарство, або зятів навіть від жінок і дітей до війська, а вони мають старих батьків". Старий не може сам обробити грунт й тоді управитель "продає його хату й решту будівель, а старі батько й мати рекрута йдуть на старцівський хліб з торбами. Жінка й діти рекрута, які залишилися, поневіряються по людських кутках. Хату ж оцінюють і продають корчмарям".

Як виходить із наведеного документу, у зв'язку із цими надужиттями була вже якась комісія на місці, але вона жодного "декрету не видала й видати не хоче". Селяни хотіли вислати в тій справі окрему делегацію до цісаря, але Станіславівський окружний староста не видав паспорта на їзду до Відня. Немає сумніву, що тут діяла рука згаданого управителя.

Положення селян не покращало і в пізніших роках. Хоча більшість приписів, виданих Иосифом II, ніхто не скасував, та вони були тільки на папері. Пани не зважали на них і поводилися з підданими по-старому, застосовуючи тілесні кари, всупереч закону прилучали рустикальні грунти до своїх, самовільно визначали селянам, скільки горілки вони мають випити та скільки за неї заплатити чи відробити і т. п.

У 1819 р. уряд провів реєстрацію панських і селянських маєтків, причому пани приписали собі багато рустикальних грунтів, про що селяни не знали, зокрема в Коломийській, Станіславівській, Стрийській та Сяноцькій округах. Панська жахлива поведінка, здебільшого безкарна, викликала селянські бунти у різних місцевостях Галичини — Перемищині, Станіславівщині, Поділлі.

Доволі обширне донесення окружного старости Мільбахера в місті Стрию з 10 квітня 1825 р. свідчить про утиски селян у маєтку Сколе їхнім дідичем виконувати панщину, як також і про вжиті проти них засоби примусу у формі карних військових експедицій. Командир піхотного батальйону в Заліщиках звітував у липні 1838 р. своєму командуванню у Львові про початок селянського заворушення у зв'язку з утисками селян дідичами. "Останнім часом серед селян місцевого округу, переважно в селах вздовж Дністра, проявляється надзвичайне збудження,— писав майор граф Вурмбрад. — Сюди приходять частково цілі громади, частково по 20—30 осіб або більше їхніх представників, подають до ц. к. (цісарсько-королівського) окружного староства прохання або скарги, публічно висловлюються дуже рішучим способом про заподіяні їм їхніми дідичами численні кривди та перенесені утиски й вимагають, щоб перших покарали, а інше — припинилося. Не менш цього скаржаться місцеві дідичі, що їхні піддані відмовилися від належного їм послуху, не хочуть більше виконувати жодну панщину і що їх таємно підбурили до цього опору".