Нова економічна політика

Впродовж 1920–1921 рр., незважаючи на більш ніж мільйонну армію червоноармійців, селяни масово виступали проти вилучення продовольства і заборони торгівлі. Протести нерідко набували форми партизанського руху. В Україні діяли сотні дрібних повстанських загонів. Селянські виступи відбувалися здебільшого під анархістськими, частково – національно-визвольними, гаслами, інколи набували й відверто-бандитського характеру. Проте проблема селянства полягала в його розпорошеності, у відсутності політичних сил, здатних згуртувати село. Проти бунтівників кидалися кращі частини Червоної армії. Армія використовувалася й для реквізиції хліба.

Забезпечення харчами працівників націоналізованих підприємств було недостатнім. Пайок скоротився до 100 г хліба і видавався не щодня. Голодуючі робітники вдавалися до так званих «італійських страйків», тобто уповільнювали темп праці, оскільки інакше їх негайно позбавили б трудової книжки, за якою одержувалися пайки. Чисельність робітників великої промисловості зменшилася наполовину порівняно з довоєнною.

Через нестачу хліба різко впав видобуток корисних копалин, перш за все вугілля, що призводило до зупинки залізниць. Продовольча, вугільна і транспортна кризи вкінець розхитали матеріально-технічне постачання промисловості.

Та одержавлення виробництва продовжувалося. 1920 р. ВРНГ РСФРР вирішила націоналізувати всі промислові підприємства з кількістю робітників не менше 5 при наявності механічного двигуна і не менше 10 за відсутності останнього.

Введення НЕП найчастіше пов’язують з повстанням матросів і робітників Кронштадта (лютий 1921 р.), яке проходило під гаслами відновлення вільної торгівлі та скасування режиму комісарської диктатури. Проте рішення про відмову від реквізиційних хлібозаготівель було прийнято раніше. 18 лютого політбюро ЦК РКП(б) схвалило «Проект постанови ЦК про заміну розкладки натуральним податком». В ньому пропонувалося ще до початку посівної кампанії визначати загальну суму податку і середній відсоток обкладення ним посівних площ, з тим, щоб селяни знали, скільки хліба вимагатиме держава. Після сплати податку їм надавалося право використовувати залишок врожаю на власні потреби, в тому числі продавати на базарах.

Партійно-державне керівництво радянської України намагалося заблокувати виконання цього документу. Однак, вже на X з’їзді РКП(б), який відкрився 8 березня 1921 р., доповідь Леніна про заміну розкладки продовольчим податком не зустріла заперечень. Очевидно, кронштадський урок подіяв навіть на твердолобих.

У резолюції травневого (1921) пленуму ЦК РКП(б) вперше зустрічається словосполучення «нова економічна політика». Вона передбачала систему заходів, спрямованих на обмеження методів директивного управління, на використання елементів ринкового розвитку та ринкових відносин. Мова велася, крім запровадження продподатку, про денаціоналізацію частини промислових підприємств, насамперед дрібних і середніх, про допуск приватного капіталу, заохочення іноземних інвестицій у різних формах, упровадження вільної внутрішньої торгівлі, нормалізацію фінансової, вдосконалення податкової системи, розвиток кредитно-банкової.

Новий курс уряду в промисловості визначився з другої половини 1921 р., згідно з підписаним В. Леніним «Наказом Ради народних комісарів про впровадження в життя начал нової економічної політики».

Дрібні промислові підприємства передавались у приватні руки на правах оренди, тобто вони продовжували належати державі. Важка промисловість, банки, транспорт і зовнішня торгівля залишалися державними.

Якщо раніше великі підприємства працювали за нарядами, під них одержували сировину, паливо й пайки для робітників, а натомість безкоштовно здавали всю вироблену продукцію, то, тепер керівники держпідприємств повинні були діяти самостійно. Від них вимагалося забезпечення самоокупності. Продаж продукції мав відшкодовувати витрати виробництва. Це назвали спочатку комерційним, а потім господарським розрахунком, оскільки слово «комерція» різало вуха більшовикам. Коли самоокупність не досягалася, держава покривала збитки з бюджету.

На госпрозрахунок переводилися трести – групи підприємств, утворені за галузевою, територіальною або галузево-територіальною ознаками. Перші трести з’явилися восени 1921 р. Деякі з них були надзвичайно великими. Проте фабрики і заводи, що входили до складу трестів, не мали статусу юридичних осіб і працювали як цехові підрозділи, без права виходу на ринок. Майже відразу стали утворюватися й синдикати – організації для закупівлі сировини, планування операцій і збуту однорідної продукції групи трестів. Діяльність синдикатів, влаштування оптових ярмарків і заснування товарних бірж формували ринок засобів виробництва.

Легалізація торгівлі вивела з підпілля підприємницьку діяльність. За короткий час в оренду було здано близько половини підприємств. З’явилася нова буржуазія – промисловці-фабриканти, торговці-оптовики, біржові маклери. Їх називали непманами. Приватна ініціатива швидко виводила країну з розрухи. Але більшовики ставилися до непманів вкрай упереджено.

Раніше інфляція не бентежила владу, коли ж держава визнала за товарно-грошовими відносинами право на існування, постало питання про зміцнення бюджету і грошей. У 1922–1924 рр. було проведено грошову реформу.

За темпами відбудови велика промисловість спочатку відставала від дрібної і кустарно-ремісничої. Після завершення грошової реформи в бюджеті з’явилися відповідні кошти. Особливу увагу уряд звернув на відродження Донбасу. Видобуток вугілля зосередили на найбільш перспективних шахтах. У 1925/26 господарському році Донбас дав майже 20 млн. т вугілля, що становило 78% довоєнного рівня.

Інтенсивніше, ніж в інших галузях, відбувалася концентрація виробництва у машинобудуванні. Злиттям десятків підприємств було утворено 32 великих заводи сільськогосподарського машинобудування.

З середини 20-х рр. за планом ГОЕЛРО (Гідроелектрифікації Росії) почали будувати ряд державних районних (тобто, здатних обслужити потреби цілого району) електростанцій, скорочено ДРЕС.

Із проголошенням НЕПу настання комунізму відсунулося у майбутнє. Найближчою метою партії стало соціалістичне будівництво. При цьому підкреслювалося, що між соціалізмом і капіталізмом (тобто ринковою, в тому числі непівською економікою) пролягає прірва, тоді як між соціалізмом і комунізмом якісної різниці нема.

Однак і впровадження НЕПуне було безхмарним. У 1921 р. південь України вразив голод. Причини загибелі мільйонів людей були пов’язані не стільки з тяжкою посухою, скільки з попередньою політикою партії. В умовах продрозкладки селяни скорочували посіви, щоб задовольняти лише власні потреби. Міські споживачі залишалися без продовольства. 12 серпня спеціальною постановою вводились надзвичайні заходи для вилучення продподатку: взяття заручників, кругова відповідальність населених пунктів, масові розстріли.

Тим часом у 21 повіті п’ятьох південних губерній (Одеської, Миколаївської, Катеринославської, Запорізької і Донецької) селяни не зібрали посіяного насіння. Хлібних лишків з решти території України не вистачало, щоб підтримати розміщену в ній мільйонну армію, власні міста і робітничі селища, біженців з Поволжя, голодуючі південні губернії, міста центральної Росії і, нарешті, голодуюче Поволжя. Голодуючі ж українці державу не турбували. Газетам було заборонено писати про це. Незважаючи на зростаючу загрозу для життя мільйонів людей, більшовики не зверталися по допомогу до міжнародної громадськості. Вона сама запропонувала її. Проте в Україну чужоземних рятівників не запрошували.

Тільки після грудневої конференції в Україні ЦК РКП(б) змушений був визнати реальність українського голоду. На початку січня 1922 р. голові Раднаркому УСРР дозволили звернутися по допомогу до міжнародних організацій.

1922 р. Україна засіяла 14,4 млн. десятин проти 17,1 млн. у попередньому році. При цьому республіка змушена була відрахувати з нового врожаю понад 10 млн. пудів зерна, оскільки центральний уряд змушував поновити перерваний війною експорт хліба, аби дістати валюту. Щоб експорт не виглядав аморально, було оголошено, що голод припинився. Насправді ж у південних губерніях смертні випадки від голоду тривали до пізньої весни 1923 р.

Терор голодом остаточно придушив селянський антибільшовицький рух.

Проголосивши НЕП, уряд тимчасово відмовився від створення колективних господарств. Поступово основною фігурою на селі утвердився селянин-власник. Селяни обкладалися досить помірним податком, а сплативши його, могли реалізувати надлишки зерна на свій розсуд. Бідні селяни взагалі звільнялися від податку.

На гроші, одержані за сільськогосподарським податком, державні хлібозаготівельні організації купували зерно на ринку. Чим успішніше йшли справи у сільському господарстві, тим більше податкових коштів одержувала країна. Як монополіст у закупівлі селянського хліба, держава визначала рівень заготівельних цін, завищуючи водночас продажні ціни на промтовари. Цей штучно створюваний перепад дістав досить промовисту назву – «ножиці цін».

Навесні 1923 р. економічна ситуація в країні загострилася. Почалися труднощі зі збутом промислової продукції, особливо тієї, що призначалась для селян. На гроші, виручені від продажу своєї продукції, селяни просто не могли купувати занадто дорогі для них промислові товари. Зменшення надходження коштів у промисловість призвело до того, що на багатьох підприємствах перестала виплачуватися зарплатня. У зв’язку з цим робітники нерідко влаштовували страйки.

Дещо меншого масштабу криза вразила господарство УСРР і в 1925 р.

Загалом тенденція до розвитку ринкових відносин була несталою. Дедалі більше незаможників звільнялися від податків. Натомість заможні господарства переоподатковувалися і втрачали здатність нарощувати виробництво продукції на продаж. Після зникнення високотоварних поміщицьких і селянських підприємницьких господарств село не могло забезпечувати всі потреби держави у зерні на експорт. Обмеженими залишалися й можливості насичення внутрішнього ринку. Це стало помітно, коли у промисловості почало розгортатися капітальне будівництво, що збільшувало споживання селянської продукції, адже зарплата будівельників отоварювалася перш за все продовольством.

З переходом до НЕПу почала відроджуватися кооперація, в якій більшовики вбачали оптимальну форму залучення селянства до соціалістичного будівництва, важливий елемент змички міста та села, засіб поєднання приватного торгового інтересу з інтересами держави. У 1921 р. в республіці створили єдину систему споживчої кооперації для міста і села, яка здійснювала заготівлю і збут продукції. Через кілька місяців з цієї системи відокремилась сільськогосподарська кооперація. Набули розвитку її спеціальні види: машинно-тракторні, тваринницькі, цукробурякові та інші кооперативи. В 1925 р. існувало 6712 споживчих і 11320 сільськогосподарських кооперативних товариств. Усіма видами виробничої кооперації було охоплено 1,5 млн., або 30% селянських господарств республіки, а разом із споживчою кооперацією – більше половини сільського населення. Сільгоспкооперація України зосередила у своїх руках значну частину товарної продукції сільських господарств: на неї припадало 37% планової заготівлі зерна, майже половина технічних культур.

Водночас створювалися й інші виробничі об’єднання селян – колгоспи. У 1925 р. їх було 5489, проте вони об’єднували лише 1,2% господарств республіки, були економічно слабкими, мали не більше 30% потрібного реманенту, в розподілі результатів праці практикувалася зрівнялівка.

До кінця 20-х рр. усіма видами кооперації, включаючи споживчу, охоплювалося вже 85% господарств. Однак партапарат, який поступово прибирав до рук Сталін, не прагнув будувати кооперативний соціалізм, адже товаровиробник-кооператор залишався власником і працював самостійно.

Уряд бажав розвивати радгоспи і колгоспи. Звільнивши від податків незаможників, партія вирощувала собі соціальну опору для майбутніх перетворень на селі. Запровадження з 1926 р. податкових пільг і прямої матеріальної допомоги стимулювали появу нових колгоспів. Їх кількість дійшла до 12042 на початку жовтня 1928 р. Однак навіть основна частина бідноти не поспішала до них. Загалом було колективізовано менше 4% площі селянського землекористування.

политика марксизма