Виклик - відповідь

Виклик - відповідь - поняття, запроваджені А. Дж. Тойнбі для позначення однієї з визначальних характеристик ритму існування цивілізацій. Перебіг цивілізаційних процесів і проходження цивілізацією основних етапів її життєвого кола (виникнення, зростання, злам, деградація, розклад) підлягають законові виклику - відповіді, відповідно до якого кожен крок поступу цивілізації постає як адекватна відповідь на виклик довкілля - природного для перших, батьківських цивілізацій; природного та соціального - для наступних.

Ці виклики зумовлені дією найрізноманітніших чинників природно-історичного середовища, серед яких Тойнбі відзначає, зокрема, «стимул» країни із суворими умовами життя, «стимул» нової незайманої землі, «стимул» несподіваного удару з боку зовнішнього ворога, «стимул» несприятливого соціального статусу (напр. рабства). Однак той чи той виклик утворюється, здебільшого, не поодиноким чинником, а комбінацією кількох, тому це не якась єдина сутність, а відношення. При цьому сам Тойнбі схильний тлумачити це відношення не лише як взаємодію неживих сил, на зразок «Інь» і «Ян», а й як «зіткнення між двома надлюдськими особистостями» міфологічного чи релігійного типу. Загалом значення виклику як зовнішньої спонуки полягає в тому, щоб перетворити внутрішній творчий імпульс на постійний рушій, що сприяє реалізації потенційно можливих творчих варіацій.

Виклик провокує зростання відповідного суспільства (цивілізації). Брак викликів, надто сприятливі умови, а отже, брак стимулів до зростання розвитку спричинюють зворотний рух. І навпаки, якщо виклик занадто потужний і масштабний, то виключається сама можливість належної відповіді суспільства на нього. Тому адекватна відповідь - як під час генези, так і в ході існування цивілізації - на виклик історичної ситуації, що охоплює комплекс природних і соціальних чинників, зумовлена своєрідним законом «золотої середини»: виклик не повинен бути ні заслабким, оскільки тоді не спричинить достатньо помітної й активної відповіді, ані занадто потужним, бо це може або припинити народження цивілізації, або перетяти шлях її існуванню на тому чи тому етапі. Підґрунтя для адекватної відповіді закладає діяльність творчої меншості, що продукує нові конструктивні ідеї історичних перетворень, відповідних викликові. Сама відповідь здійснюється в ході засвоєння, через мімезис цих цілей і втіленням їх у життя пасивнішою більшістю. Зростання цивілізації триває, доки вона спроможна давати адекватні відповіді дедалі новим викликам середовища, а ця спроможність залежить від здатності творчої меншості продукувати запитані ідеї. Втративши цю здатність, меншість із творчої стає панівною, владарюючою завдяки вже не авторитетові, а примусу, матеріальним інструментам влади, передусім - силі зброї.

Таке перетворення панівної еліти зумовлене поступовим погіршенням складу спільноти людей з високими обдарованнями, досягненнями й моральним авторитетом мірою її трансформації в замкнуту самовідтворювану касту, а також тим, що внутрішнє виродження духовної еліти призводить до переходу влади від людей творчих до владних і авторитетних. Це зумовлює дедалі ширше усвідомлення несправедливості існуючого ладу і «розкол духу». Творчі люди, втративши провідне становище, втрачають інтерес до цілеспрямованого перетворення суспільної реальності, зосереджують свої духовні потенції поза нею. На полюсі, протилежному панівній меншості, пасивна більшість перетворюється на «внутрішній пролетаріат» - прошарок людей, не здатних до суспільно корисної діяльності, яким властивий паразитичний спосіб життя і водночас готовність до збурень при невиконанні їхніх вимог «хліба й видовищ». За кордонами виникає «пролетаріат зовнішній» - молодші народи, що відстають від надломленої цивілізації за рівнем розвитку. За таких умов стає дедалі важче, а то й неможливо, давати потрібну відповідь. У суспільстві виникають, нагромаджуються і загострюються різні аномалії, що призводить до надлому цивілізації, а в перспективі - до загибелі.

Однак втрата цивілізацією здатності до відповіді на виклики історичної ситуації не є, за Тойнбі, наперед визначеною й остаточною; ця здатність може релаксуватися й за умов надлому та занепаду раціональною політикою правлячого класу, етерифікацією й духовним єднанням шляхом утворення (на основі об'єднання світових культів) вселенської релігії та залучення до неї в контексті майбутньої всесвітньої цивілізації.