Цілепокладання в історії

Цілепокладання в історії— вияв істотної риси людини, що полягає в здатності осягнути взаємозв'язок між постановкою цілей, вибором засобів їх досягнення і можливими наслідками діяльності як єдності ідеалізації та реалізації.

Органічна єдність мети, засобів і результату зумовлює утворення розгалуженої ієрархії цілепокладання, послідовності (часовопросторової, ресурсної, організаційної тощо); реалізації й співвіднесення наслідків діяльності з моральними критеріями та фундаментальними параметрами життя людини. Хід історії неправомірно зводити тільки до цілей, яких людина прагне досягти, що призводить до ототожнення історії як такої з історією ідей. Дійсна історія людства утворюється саме з результатів здійснення цілей, що можуть і не збігатися з первинно поставленими цілями, прагненнями, ідеалами, мотивами людини.

Узагальнений механізм цілепокладання пов'язується з існуванням у людини в тій чи іншій формі певного задуму, плану життя, життєвої цілі, проекту, проекту цілі, загального девізу свого буття і таким чином цілісного перенесення себе в майбутнє (бажане, необхідне, обов'язкове), включення майбутнього, можливостей, потенцій у своє реальне буття.

В історії суспільства цілепокладання розглядається як соціально й культурно детермінований процес, що регулюється соціальними прагненнями, цінностями, нормами, стереотипами, як постановка стратегічних і тактичних, «операційних» завдань, цілей у їх єдності з різноманітними формами наукового та позанаукового знання, що цілісно осягає предмет і репрезентує його як цілі соціальної активності зокрема та діяльності людини в цілому. Цілепокладання в історії як духовний елемент творчо-продуктивної діяльності взаємопов'язаний, взаємодоповнюється цілеутворенням, доцільністю, цілеспрямованістю, цілереалізацією, що охоплюють не тільки раціональні, а й інтуїтивні, емоційночуттєві, вольові складові вибору можливих шляхів та засобів досягнення мети усвідомленої, підсвідомої, несвідомої рефлексії предмета потреб, інтересів і цінностей. Саме існування нецільових і нераціональних варіантів історичної поведінки, суспільних відносин взагалі, які не вкладаються в цілерашональну схему цілепокладання, зумовило, напр., побудову М. Вебером на основі виокремлення певних ідеальних типівсоціальної дії — цілераціонального, цінніснораціонального, афективного, традиційного — умовної моделі, що дає змогу орієнтуватися в багатоманітному історичному матеріалі.

Цілепокладання досліджується в історичних, телеологічних, аксіологічних, філософських, управлінських, кібернетичних та інших концепціях при обгрунтуванні смислу буття та історії, регулятивної ролі цінностей у культурноісторичних процесах, побудові когнітивних моделей прийняття рішень, досягнення оптимальної узгодженості між метою й засобом у різних видах людської діяльності.