Украина в восточной политике ю. Шлсудського (конец 1918 г. Апрель 1920)

Появление на политической арене Европы независимой Украине на схмли прошлого века актуализировала тематику исследования ее роли и места в европейской геополитике. Одним из аспектов этой проблематики является изучение украинськопольських отношений, характер которых небезосновательно определял и определять уровень межгосударственного сотрудничества в ЦентральноСхидний Европе, За новейшего времени выразительной попыткой реализации восточной политики Польши и одновременно прозападной политики Украины стал военно-политическом союзе 1920 года. Но к этому времени в украинской историографии не исигуе полномасштабного исследования тех факторов, которые определили характер тогдашних украинськопольських отношений. Изменение плоскостей рассмотрения этой проблемы состоит в отказе поиска движущих еил украинськопольського союза только с этой двусторонней конструкции.1 Ощущается потребность в такой исторической схеме, максимально учитывала влияния и условия развития украинськопольських отношений. В частности, важным аспектом этой проблемы является геополитическая конфигурация Польша Россия, распределение сил в которой формировал геополитическую реа.7иьнисть региона.

Эта статья является попыткой исследования украинськопольських видиосин через определение места Украины в восточной политике Ю. Пилсудского. Такой взгляд не является совершенно новым, потому что в польской историографии уже существуют наработки именно под таким углом зрения, исходным принципом которых было вилетення Украине в федералистические планы Ю. Шлсудського 2. В этой статье мы свяжем перспективу польськорадянськои войны с переговорным процессом Польши Антанты советской России, одновременно влечет за собой необходимость использования (наложение) Украинский контекст.

Главной осью восточной политики Юзефа Пилсудского, вокруг которой вращались все остальные геополитические комбинации, была Россия. Сам Ю. Пилсудский, разрабатывая в инструкциях3 основы восточной политики Польши в ноябре-1918 года для их представления на Парнзький мирной конференции, своим будущим контрагентом в вопросе будущего Восточной Галиции избирал не Украина, а Россию, которому готов был уступить галицкой территорией вне линии Львова и Калиша в обмен на российские уступки в Литве и Белоруссии. 3 другой стороны, вводя состояние оккупации на этой территории, он внришив подождать изменениям во внешнеполитической конъюнктуре для окончательного заключения территориального договора с тем партнером, который фактически закрепится в Украине. Понимая, что "источник русского дела" находится в Киеве, на который пока Польша не имела реального влияния, Шлсудський, в то же время, не исключал и можлигвости такого перераспределения сил, который бы решил окончательную судьбу Украины.4

Согласно инструкциям линия восточной границы Польши выходила из стратегических и хозяйственных нужд Польши. Такой граница должна быть закреплен в согласии с Россией, давая Польши железнодорожные пути из Вильно через Ковель во Львов, образуя между государствами зону болот и лесов Припяти. Польша должна была занять железнодорожную линию Дрогобыч Львов Ковель Пинск Лунинец Барановичи ~ Вильно и обеспечить себе для хозяйственной экспансии территорию Литвы, Пинска, западной Волыни и промышленных районов Восточной Галиции. Минимальные требования Ю. Пилсудского исходили из его вийськовостратегичних взглядов: владение стратегическими железнодорожными путями и защита зоной полесских болот от России; приобщения к Польше Вильно и Львов.

Как х \ Южная утверждать на основании инструкций, Ю. Пилсудский соглашался при определенных обстоятельствах на занятие линии Дмовського0, маючн при этом и амбициозные цели в своей програмимаксимулз федеративное образование под руководством Польши. В планах Ю. Шлсудського была идея устройство между народами Восточной Европги взаимоотношений, опирались бы на федеративные связи .6 Очевпдно, он хотел установить определенную форму политической связи между новыми государствами и Польщею.7 I хотя окреслювана Ю. Пилсудским федерация не совсем понятна в деталях (конституционных и структурных аспектах), ясно, что ее целью было ослабление России для обеспечения максимальной безопасности польских границ.

Итак, целью восточной политики Ю. Шлсудського было, вопервых, образования надежного барьера между Польшей и Россией (минимальный стратегический рубеж). Максимальная цель состояла в уничтожении Российской империи за ее дробления на отдельные государства, змишило бы геополитическую конфигурацию региона и сделало его мирное развитие на долгое время. Основой реализации таких планов была независимая Украина. Да если бы ее образования стало бы невозможным, Ю. Шлсудський мог вернуться к плану разделения Украины по той сиилою, которая была на это способна. В любом случае, целью восточной политики Ю. Пилсудского было построение сильной Польши, максимально защищенной от России. Была ли эта политика антироссийской? В основной направленности нет, ведь Россия выступала в роли главного партнера будущего политического регионального уклада, главным восточным соседом Польши. Ю. Пилсудский хотел бачитл в России победу демократических сил (эсеров), которые пошли бы на установление компромиссного с Польшей границы, даже на усамостийнення окраинных государств. Он ждал лишь на такого партнера в России, с которым можно было бы проводить беседы о компромиссном мире. Это было главной дилеммой восточной политики Ю. Пилсудского поиск надежного контрагента для решения проблемы границ.

В феврале 1919 года возник сплошной польськорадянський фронт от Немана до Припяти. В середине 1919 года польские и советские войска столкнулись на Волыни и Полесье. В начале июля поляки перешли в наступление, захватив в августе поляки Минск, Бобруйск в Белоруссии и Дубно, Кременец, Ровно, Сарнри, Засиав на Волыни. Впоследствии фронт отодвинулся дальше на восток, проходя Двиной возле Двинского и Полоцка, по Березине у Бобруйска, по течениях Птичье Припяти Збруча до польськоукраинськои демаркационной линии.8 Польское вторжение в восточную Литву и Беларусь весной летом 1919 года был относительно легким за относительно слабый сопротивление большевиков. 3 второго половины 1919 года советская Россия оказалась в критической ситуации: происходил наступление билогвардейських сил Н. Юденича с северо-запада и А. Колчака с востока, А. Деникина с юго-востока и сил УНР с юго-запада. 3 Учитывая такое развитие событий, большевики сконцентрировали главные военные силы против своих главных противников, проводя против Польши и Балтики защитную политику. В результате, Польша становилась бы арбитром в борьбе между ра «Советской России, белой Россией и УНР.9

Антанта все время активно требовала от Польши сотрудничества с А. Деникиным, которая, однако, могла поставить под угрозу втилевня восточной программы Польщи.10 Для изменения отношения Антанты к вопросу польских восточных границ Ю. Шлсудський должен был поставить ее перед свершившимся фактом: удачным военным продвижением тем терииториямы, которые были в сфере интересов Польши. Ситуация нерешеннос русского вопроса могла стать тем средством, с помощью которого Польша могла получить поддержку Англии в воплощении своих амбициозных планов в восточноевропейском региони.11 Ю. Пилсудский хотел получить мандат Антанты на вступление польских войск в прибалтийский регион (латвийськолитовське пограничья), которое к тому находилось в руках немецкой армии. и2 К тому часвин активно старался убедить Англию в опасности росийськонимецькои сотрудничества на Баятици, угрожавшего стабильности Версальской системи.13 Ю. Шлсудський обращался к Англии с ироханнямы доозброення польской армии для ее эффективной борьбы с большевиками. 15 октября правительство Англии приняло решение о доозброення польской армии на большевистском фронте, но для оказания помощи войскам Деникина.

Надежды Ю. Шлсудського на занятие особого места в восточноевропейской политике Англии не оправдались. Такие висновкии было сделано на заседании Совета Министров в Варшаве 20 октября. А за девять дней сеймовая комиссия иностранных дел рассмотрела состояние и перспективы польской восточной политики. I. Падеревский сообщил, что со стороны Антанты можно ожидать установления восточной границы по линии ГродноБрест, но границы Польши в любом случае будут нуждаться согласования с Россией, которая должна быть реконструирована с помощью А. Деникина. Что касалось перемирие с С. Петлюрой, то несмотря на определенные положительные стороны этого акта, он был, по убеждению I. Падеревского, пе ременного, 6о Антанта не была готова признать Украины. Поэтому на не признанных Антантой партнеров, таких, как петлюровская Украины, Польши полагаться было просто опасно. Единственным выходом, по мнению I. Падеревского, могло стать налаживание сотрудничества с А. Деникиным, на нехватку которой постоянно жаловалась Англия. В противовес таким взглядам выступил близкий соратник Пилсудского, член ППС Е. Морачевский, который обратил внимание на ту угрозу, 5ика ожидать Польшу после восстановления белой России. Согласно его убеждениям, Польша должна начать проводить собственную, независимую дипломатическую линию.14

5 ноября Ю. Пилсудский встретился с делегацией сеймовпх комиссий по вопросу дальнейшего выбора направления внешней политики Польши. Он отметил, что время пока работает на Польшу, которой надо переждать зиму, чтобы определиться с ситуацией на востоке. 3 приходом весны билогвардейськи силы ослабнут, вдо позволит Польше пойти на установление компромиссной линии границы через проведение плебисцита на спорных или оккупированных Польшей землях с теми силами, которые победят в России. Поэтому прояозиция I. Плдеревського по немедленной политического сотрудничества с А. Деникиным, по его мнению, была передчасною.15

3 нарастанием очевидности поражения Деникина Ю. Пилсудськиий продолжал обращаться в Англию с предложениями увидеть в Польше ту реальную силу, с помощью которой Англия сможет реконструировать Россию. Но 8 ноября Ллойд Джордж в своей речи в Гильдхоли сделал вывод, что белая Россия исчерпала все свои шансы, поэтому пограничные с Россией государства должны налаживать отношения с большевистским урядом.16 Итак, западные государства так и не увидели в Польше партнера для своих планов относительно России . Дипломатическая игра Ю. Пилсудского с Англией не принесла бажаниих результатов. В дальнейшем Польша имела искать собственных путей реализации своей восточной политики.

На Лондонской конференции Советом Антанты 1115 декабря были зьакриплени изменения политики союзников по отношению к России. Ллойд Джордж и Клемансо согласились, что уже нет смысла активно оказывать помощь А. Деникину. Союзники предложили заиишитп большевистскую Россию "за кольчатым проволокой", не допуская ее экспансии на запад. Такая концепция ставила пограничные с Россией государства в осложнено положение, поскольку она не давала Польше никаких конкретных перспектив, предусматривая только, что ее надо укреплять, но не ради нападения на Россию, а ради будущих непредвиденных ситуаций. Такая неопределенная фраза беспокоила Польшу. Правая пресса хотела знать, чего Антанта ожидает от Польши; левая же пресса выразила недовольство по поводу того, что согласно планам союзников Польша превращается в жандарма России. Становилось очевидным, что Польша не сможет долго проводить политику ни войны, ни мира относительно своих восточных границ. В свою очередь, Ю. Шлсудський заявил членам Министерства иностранных дел и виииськового комитета, окончательное публичное определение внешней политики Польши пока есть передчасним.17

К середине декабря Ю. Шлсудський во время консультаций с инозЕиМнимы послами заявлял, что не может заключить мир с большевиками, поскольку такой шаг позволит им выиграть время и укрепить собственные позиции. Он склонился бы к заключению мира с советской Россией, только если бы Антанта взяла на себя роль посредника и гаранта в этих переговорах. Стабилизирующей условием будущего мира должна была стать широкая восточноевропейская федерация во главе с Польшей как эффективный барьер между двумя геополитическими силамп Россией и Германией. Но Ю. Шлсудського не пугал и вооруженный конфликт с Россией, ведь он верил, что длительный мир в сягаеться в результате победоносной вийни.18 Более того, этот мир с Россией должен стать воплощением польской восточной программы: с прибалтийскими странами Ю. Пилсудский хотел образовать совместный антибольшевистское фронт с пода. яьшим заключением одновременного мира с Росиею.19 Важной была также заявление Ю. Пилсудского о проведении плебисцита на приграничных территориях, зайняпих польскими вийськами.20

Вопросы мира или войны, принятое в Варшаве, зависело и от решения Антанты. Новый польский министр иностранных дел, С. Патек, юрист, близкий к Ю. Шлсудського, уже в январе 1920 г. обратился к Антанте с запросом о направлении сотрудничества Польши с Советской Россией. Англия советовала С. Патек заключить мир с Росиею.21 A 24 февраля в результате обсуждения Наивысшей Советом Антанты вопроса о возможной помощи Польше было принято, что она подойдет, только если последняя испытывает большевистского вооруженного нападения в пределах собственных легитимных границ. Антанта настойчиво советовала не предпринимать наетупальну войну против советской Росии.22

Итак, союзники агитировали против ведения войны без взятия на себя ответственности за заключение мира. Фраза о "легитимниих границ" особенно поразила Польшу, поскольку стало ясно, что линия, очерченная 8 декабря в антантовские декларации, уже считается окончательный восточный польскую границу. Такая позиция Антанты вызвала в польской прессе новую волну жвавового обсуждение возможного внешнеполитического курса Польши. Левая пресса откровенно заявила о провая профранцузьськои политики Польши, а Ю. Шлсудський приговорил антантовские политику "зигзагов", настаивая на проведении более жесткой линии: нельзя было допустить, чтобы страх перед большевиками стал причиной того, чтобы ничего не делать. Американский посол в Варшаве на середину марта 1920 резюмировал эту ситуацию как при которой Польша покинутая и имеет щукаты выхода самотужки.23

Ю. Пилсудский должен действовать дальше по своему усмотрению. 3 этого момента он и его ближайшее окружение не возлагали особых надежд на Антанту. Он отметил, что западные государства могут себе позволить экспериментировать в своих политических концепциях отношении России, спокойно ожидая результатов. Но поляки, имея непосредственную границу с ней, такую роскошь себе позволить не могут, так вши вынуждены быстро выбирать, независимо от мнения Антанты, между рпзикованим миром и рискованной вийною.24

В настоящее время Ю. Шлсудський уже имел опыт тайных переговоров с советской Россией, проводившихся в Микашевичи с октября 1919 года. Он был недоволен их ходом, потому что чувствовал, идо большевики хотели втянуть Польшу в далекоидущие переговорные и соглашения. В своем ответе на встречные предложения России от 23 ноября Ю. Пилсудский заявил, что не хочет видеть триумф репкции20 в России, и доказывает это реальными делами (он прозрачно намекал на приостановление движения польской армии на восток против большевиков), и большевики должны это оценить. Что стосуваяася российской требования приостановлении боевых действий на фронте для передачи полояених, то об этом не могло идти речи. Но локальные передачи были возможными. В завершение своего ответа Ю. Шлсудський повторил, что у него нет намерения сражаться с большевиками, но если они того хотят, то он примет их вызов. Советская сторона, по его мнению, должна доказать свое желание мира не словами, а делами, а именно: освободить заложников и соответственно вести себя на фронти.26

6 декабря, тиисля получения ответом Ю. Пилсудского, народный комиссар иностранных дел Советской России Г. Чичерин проинформировал Варшаву, что отдан приказ Западному фронту не атаковать территории, занятые польской армией, для предупреждения вппадкових столкновений. Что касалось локальной амнистии, то большевики были против встречи в секторе Калинковичи ~ Борисив27, поскольку он находился на точке пересечения польской армии и деникинских войск, амнистия на котором могла привести к дезорганизации Красной Армии. В противоположность этому, Г. Чичерин предлагал локальное примирения вокруг Бобруйска и Полоцька.28

Практических последствий польськорадянськи переговоры не имели, и 15 декабря делегации оставили Микашевичи. Итак, переговоры были прерваны после того, как становился очевидным разгром войск А. Деникина. Достижение основанной на условиях польской стороны цели могло наступить только после войны с большевиками и тотальной победы над ними.

22 декабря 1919 Г. Чичерин официально предложил Польше мирные переговоры, a 28 января 1920 Совет Народных Комиссаров v обращении к польскому правительству повторила, что политика советской России в отношении Польши базируется на принципе национального самовпзначення и безусловного признания польской независимости и суверенности. Более того, не существовало, по убеждению большевиков, территориальных или экономических вопросов, которые нельзя было бы вииришпты путем переговорив.29 Заявлялось также, что Красная Армия не пересечет линии фрон: Дриса Десна Полоцк Борисов г. Паричи ст. Птичье и Белокоровичи г. Чуднов г. Пилявы г. Деражня Бар.30

Понятно, что Польша не могла игнорировать январские предложения мнру от советской России. Сейм вимагав від уряду пропозицій для відповіді радянській стороні.31 11 лютого спеціальний сеймовий комітет представив прелімінарні умови для переговорів, а саме: 1) визнання держав, що постаяи на території колишньої Російської імперії, і невтручання у їхні справи; 2) розв'язання всіх територіальних спірних питань через принцип національного самовизначення; 3) припинення радянської пропаганди поза Росією; 4) виведення радянської армії з територій, що входили до Польщі 1772 року, які потім буде окуповано нею з подальшим розв'язлнням адміністративних питань в порозумінні з Польщею і предстаниками країн; 5) виплата репарацій Польщі за воєнні збитки; 6) пільги Польщі у торгівлі в Росії.32 Згідно з коментарем прем'єра Скульського, визнання кордонів 1772 року було точкою відліку для переговорів з Росією.

23 лютого ці тези обговорювалися на засіданні комітету іноземнііх справ при Сеймі. С. Патек звернув увагу на складнощі, що винпкли б у разі практичного втілення цих умов. Хто ратифікунав би цю умову з російського боку; як можна було б отримати гарантії тривалого миру; чи можна апелювати до принциів самовизначення націй на прикордонній території? В комітеті не було досягнуто одностайної згоди щодо принципів дезанексії кордоеіів 1772 року. Ендеки вважали такі пропозиції за фікцію, а соціаліоти пропонували відверто виступити з правом на самовизначення для України та Білорусії.33

24 лютого комітет іноземних справ при Сеймі ухвалив три головні принципи у проведенні переговорів з радянською Росшю. Поперше, мирні пропозиції Росії повністю не відкидаються. Иодруге, Росія має відмовитись від територій, анексованих при поділах Польщі. Потретє, кордони між Польщею та Україною і Білорусією (в межах 1772 року) мають бути визначеними у відповідності до волевиявлення місцевого населення під час проведення плебісциту. Ендеки відкрито критикували політику Пілсудського, передчуваючи, що вона політично ізолює Польщу, бо ні Англія, ні Франція не схвалять подібну переговорну концепцію. В результаті її втілення могло скластися враження щодо імперіалістичних цілей Польщі.

На початку березня Генеральний Штаб розробив проект реорганізації польської армії, в якому зазначалось, що якщо переговори не досягнуть позрітивного результату, то польська армія вже буде мати значні переваги для переможного наступу в цій останній воєнній операції. 5 березня польські війська зайняли Мозир і Калинковичі, важливий вузел залізничної лінії Орша Житомир Бердичів34. У відповідь на польські воєнні дії, наступного дня Г. Чичерін надіслав до Варшави ноту, в якій висловлював незадоволення з приводу того, що на радянську ноту від 4 люгого досі не надано відповіді. Якщо ж більшовики, зазначалось в цій ноті, і перетнуть лінію, запропоновану 28 січня, то відповідальність за це буде покладено на Польщу. Підкреслювалось також, що Москва все ще чекає на польську відповідь.35 Спеціальна сеймова комісія 13 березня представила текст ноти радянській Росії. Зазначалося, що доля територій на захід від кордонів 1772 року мае бути передана Польщі за згодою місцевого населення.36

Після вручення цих попередніх пропозицій союзникам 13 березня реакція була не на користь Польщі. Вимога відмовитись від територій, що дісталися Росії внаслідок поділу Польщі, справила найгірше враження на Антанту. I навіть аргумент про те, що Польща просто спираеться при висуненні цих вимог на декларацію Росії від 29 серпня 1918 року про анулювання договорів ггро поділи Польщі XVIII ст., не був переконливим. Англійський прем'єр ще раз дав зрозуміти полякам своє негативне ставлення до їхніх планів на сході Європи.37 Фактично, Польща не отримала жодної підтримки в проведенні мирних переговорів з радянською Росією саме на таких умовах, і з цього моменту Ю. Пілсудський розиочав активно готуватися до військового зіткнення зрадянською Росією.

Допомогти йому у цьому мало розігрування української карти в контексті свого бачення цілей польської східної політики. Україна могла постати як геополітична перешкода поміж Польшею та Росією, як відірвана від імперії територія, що захищає Польщу від російської експансії на захід. Польщі у такому ракурсі відводилася роль гегемона над малою, відірваною від Росії державозо.

8 березня 1920 року справа України стаяа на порядку денному під час таємного засідання Кабінету міністрів.38 Переговори ж з українською дипломатичною місією відновилися 11 березня.39 На першому засіданні обговорювалося питання необхідності визнанття незалежної Україної з боку Польщі та відносини останньої з рпдянською Україною. Українська дипломатична місія наполягала на тому, аби польський уряд зажадав від В. Леніна визнання кезалежної Ураїни.40 На засіданні 12 березня польською стороною було запропоновано активну військову допомогу Україні у її боротьбі з більшовиками.41 Радник Р. Кноль зупинився в своїй промові на тому, які територіальні вимоги займе Польща в переговоpax з Росією. Польща думала зупинитися на кордоні 1772 року. Прп цьому підкреслювалося цілковите подальше українське право обійняти території від Збруча до Дніпра. В свою чергу, голова укрлїнської дипломатичної місії А. Лівицький запропонував такі деталі для ведення переговорів з Росією: Польща має видати акт про визнання незалежності УНР та Уряду Директорії на чолі з Петлюрою. П. Понятенко додав, що коли Польща вимагатиме від Росії відмови від цих земель, то це повинно йти разом з актом про визнання права України на ці землі. Р. Кноль запевнив українців, що незалежність України буде визнано Польщею і що жодних переговорів між Польщею та урядом X. Раковського і бути не може.42 Отже, передумовою переговорів з радянською Росією Польща мала поставити кордони 1772 року з окремим договором лро її зобов'язання передати Україні території поміж Дніпром, Дністром, Збручом і Стир'ю. Польська сторона зобов'язувалася надати допомогу українському війську для опанування ним лише Правобережної України.43 19 березня Ю. Пілсудський прийняв в Бельведері делегацію військової секції української дипломатичної місії на чолі з генералом В. Зелінським. Так він показував свою готовність до співпраці не тільки політичної, але і військової.

Після серії невдач у переговорах з прибалтійськими державалпг у березні 1920 року і втрати підтримки Антанти Польща залншилася сам на сам з радянською Росією. Таке положення вимагало додаткових гарантій безпеки для початку мирних переговорів. Ю. Шлсудський ще був готовий розмовляти з Росією, але швидко і конкретно. 22 березня у розмові зі Л. Скульським та С. Патеком він зазначив, що встановлює дату початку переговорів 6 квітня у Борисові з тим, щоб вже на 20 квітня їх завершити. Хоча, з іншого боку, він розумів, що форсована ним справа створення України є тим моментом, через який переговори буде зірвано. На східних територіях, за переконанням Шлсудського, Польща могла отримати успіх у проведенні плебісциту, виступивши там з позиції власної сили (військової перемоги або твердо проведених переговорів).44

27 березня 1920 року Москва отримала дипломатичну ноту С. Патека, в якій пропонувалося розпочати мирні переговори в Борисові з добовим перемир'ям навколо нього. 28 березня Г. Чичерін відповів, що, погоджуючись на початок переговорів 10 квітня, радянська сторона не готова вести їх на польських умовах, оскільки внмога Борисова без загального припинення воєнних дій є лише трюком для паралізації Червоної Армії в найважливішому регіоні.45

30 березня Ю. Шлсудський зустрівся з Л. Василевським, якого збирався направити до Борисова для переговорів. На той час МЗС Польщі вже розробило 150 статей проекту умов для проведення переговорів. Окрім вимоги дезанексії території Польщі 1772 р. з подальшим невтручанням Росії в спосіб розв'язання відносин між Польщею і населенням цих територій, та зобов'язанням визнання нею Латвії та Фінляндії, жодних інших територіальних вимог не було розроблено.46 Тому Л. Василевського цікавили думки Ю. Шлсудського щодо засадничих питань у переговорах з радянською Росією. Останній заявив, що Україну X. Раковського він хотів би протиставити Україні С. Петлюри, для цього слід вимагати нейтралізації Києва для скликання там з цілої України, в кордонах, визнанііх Польщею на правому березі, та з Лівобережжя, конституційних зборів, які б вирішили українську справу.47

С. Патек відповів 1 квітня на послання Г. Чичеріна від 28 березня короткою нотою, в якій зазначалося, що польський уряд дотрпмується свого вибору щодо Борисова і не погоджується прининяти воєнні дії на цілому фронті. 2 квітня у зворотньому послаині до С. Патека зазначалося, що радянська сторона не розуміє польських наполягань щодо Борисова, вважаючи їх лише маскуванням стратегічних мотивів. Більшовики пропонували будь5іке інше місце, навіть Варшаву, для переговорів.48 Через п'ять днів С. Патек надіслав свою відповідь, в якій повторював, що вибір Борисова обумовлюється. його зручним розташуванням, добрпм залізничним зв'язком з Варшавою і Москвою та легким радіо та телеграфним контактом з обома столицями. Поляки відхиляли загальне припинення воєнних дій, тому що заходи, спрямовані на це на всій відстані фронту, вимагають стільки ж часу, як і попередні мирні переговори. Пропозицію переговорів поляки залишали відкритою до 17 квітня. Реакція Москви була стислою: наполягання на Борисові звучить як ультиматум. Пропонувався посередннцький шлях через Антанту, до якої вже було надіслано ноту.49 Через відмову посередництва Антанти безвихідне становище Варшава, і Москва прагнули відстояти свою позицію. Tana відповідь Москви означала кінець надій на мир. 8 квітня переговори зайшли в глухий кут. Для Ю. Пілсудського це не було несподіванкою: ним вже форсувалися переговори з дипломатичною місією УНР.

3 квітня польська делегація представила українській стороні свій проект політичної умови з ультимативною вимогою відповіді 7 квітня (цей термін було подовжено до 15 квітня) . В листі до I. Огієнка А. Лівицький писав, що 3 квітня "поляки нарешті запропонували нам проект договору. Вони ультимативно вимагають, аби ми. відмовились від 7 повітів Волині (Ковельського, ВолодимирВолинського, Луцького, Рівенського, Дубенського, Кременецького, Острозького). Відповідь будуть чекати до 7 квітня. Кордон таким чином пройшов би по Збручу і Горині. Але ми вважаємо проект абсолютно неприємлимим, і нині даємо відповідь, аби кордони наші пройшли по Збручу, далі по старому австроросійському кордону і по Бугу і Прип'яті. Поляки ж не годяться і на Прип'ять і вимагають кордону на півночі по адміністративній границі Волині і Мінської губернії".50 В листі до I. Мазепи А. Лівицький писав, що "на аудієнції Пілсудський обіцяв наказати, лби нам були зроблені відповідні уступки. Завтра відбудеться офіційне засідання конференції, на якому ми запропонуємо свій контрпроект. Ми будемо домагатись, аби визнання України і нашого уряду було опубліковано окремим актом і було редаговано в більш конкретних виразах. В справах адміністративних ми домагаємося, аби вся цивільна влада на Волині і Поділлі була передана уряду УНР. Ми вважаємо також недопустимою якусь конвенцію в справі аграрній на Вкраїні. Взагалі ми пропонуємо нову редакцію договора. Лише після того, як поляки підуть на поступки, я поїду до Кам'янця, аби запропонувати Раді Міністрів і Представникам політичних партій проект договору".51 12 квітня у черговому листі до I. Мазепи А. Лівицький повідомляв: "10 квітня відбулася остання польськоукраїнська конференція. Представники польського МЗС заявили нам в ультимативній формі, що вони вимагають, аби кордони між Україною і Польщею пройшли поза залізницею РадивилівЗдолбунівРівнеСарни, 5іка має одійти до Польщі. Було додано, що польське правительство чекає відповіді лише до 12 квітня і в разі не задовольняючої відповіді, польське правительство зробить відповідні висновки".52 13 квітня Рада Міністрів подала на розгляд комітету іноземних справ Сейму Польщі проект польськоукраїнського договору. Голова Сейму С. Грабський не погоджувався з політикою уряду в українському питанні. Він вважав, що треба будьякими засобами уникнути визнання України. Націоналдемократи погодилися з такою думкою під час голосування, оскільки надавали перевагу націоналістичній Польщі, що орієнтується на французьську систему союзів; соціалісти ж та Центр підтримали ідею укладання союзу ( 19 "за", 6 "проти", 3 втрималося). 14 квітня А.' Лівицький запропонував питання кордонів перенести з політичного договору в військову конвенцію польський Генштаб запротестував. Вже 15 квітня було закінчено новий польський проект договору. Він складався з 10 положень: визнання режиму С. Петлюри дефакто; окреслення території України між Дніпром та колишнім австрійським кордоном; проведення польської евакуації з України за взаємною згодою; зобов'язання українського уряду скликати Установчі Збори, яким було б передано владу протягом 6 місяців після звільнення України; запобігання можяивості укладання Україною угод, спрямованих проти Польщі та сепаратних угод з більшовиками; надання взаємних національнокультурних прав; підписання економічної угоди та військової конвенції; тримання цієї угоди в таємниці.53 В остаточному тексті угоди від 21 квітня відбулися певні зміни положення, що етосувалися польської евакуації з України та терміну скликання Установчих Зборів, зникли. Замість визнання дефакто було закріплено визнання українського уряду на чолі з С. Петлюрою.54

17 квітня було підписано план Київської операції, метою якої було розбиття ПівденноЗахідного фронту Єгорова та зайняття Правобережної України, потім переміщення на північ для розбиття військ Західного фронту радянської Росії.55 На весну 1920 року чисельність польських військ було збільшено з 170 тисяч (весна 1919 року) до 700 тисяч чоловік.56 Ю. Пілсудський хотів всігрлти час і не дати можливості реорганізації більшовицьким військам після їх перемоги над А. Денікіним. Він сподівався, що головні сили більшовиків будуть сконцентровані на Україні, але насправді вони були в Білорусії. Про це він дізнався після підиисання плана наступу на Україну, але вирішив його не змінювати, думаючи, що запорукою успіху стане військовополітичний альянс з Україною (С. Петлюрою), згідно з яким поляки йшли на її територію не як окупанти, а як союзники.

На засіданні 20 квітня українська сторона відчитувалась про результати консультацій з різними політичними українськими силами, проведених в Кам'янці 17 квітня А. Лівицьким. Зазначалося, що незважаючи на прийняття ними цієї угоди з огляду на обставіши, вона не має за собою ні сконсолідованої волі Уряду, ні громадської думки, що є необхідною умовою для впровадження договору в життя. Того ж дня на засіданні дипломатичної місії було вирішено прийняти польські умови угоди. Польська сторона хотіла ще раз змінити текст останньої редакції, щоб зірвати переговори.57 На такі намагання українська дипломатична місія відповіла готовністю перервати переговори. Але польська делегпція дістаяа відповідні вказівки від Ю. Шлсудського: повернутись до раніш погоджених умов.58 В ніч з 21 на 22 квітня в Бельведері було підписано політичну конвенцію між Польщею та Україною.

Угода складалася з дев'яти пунктів. Польща визнавала за Україною право на незалежне державне існування; визнавалася Директорія УНР на чолі з Петлюрою за верховну владу УНР. Кордон між УНР і Польщею встановлювався по р. Збруч, далі по Вишгородку на північ, потім східніше Здолбунова по Рівненському адміністраційному кордону вздовж адміністраційного кордона Мінської губернії до схрещення з р. Прип'ять, потім по р. Прип'ять. Остаточне порозуміння щодо повітів Рівненського, Дубенського і Кременецького, які відходили Польщі, мало настатп пізніше після роботи спеціаяьної українськопольської комісії. Зл Україною визнавапася територія в межах р. Збруч та р. Дніпро, тобто та, яку Польща вже посідає або здобуде шляхом збройним чи дипломатичним. Обидві сторони зобов'язувалися не укладати жодних угод, спрямованих проти союзника. Гарантувалічся національнокультурні права поляків і українців відповідно вУкрпїні і Польщі. Уюіада. яися економічноторгівельні угоди; аграрне питання розв'язуватіося після скликання парламенту України. Умова мала залишатися таємною. Інтеграяьну частину політично го українськопольського порозуміння складаяа таємна військова конвенція, підписана 24 квітня.59 Згідно з її умовами наступ на Україну відбувався за взаємним порозумінням командувань, але під загальним командуванням польських збройних сил; встановлювався польський контроль над системою залізничних шляхів; українська сторона зобов'язувалася постачати харчі і коней. в іншому ж випадку польська армія сама могла реквіз)гвати це у цивільного населення; на звільнених територіях українська влада мала організовувати свій уряд і адміністрації; за винятком завойованих бронепоїздів, вся воєнна здобич ставала власнісю української армії.

Таким чином, східна політика Ю. Пілсудського будувалася насамперед на стратегічних національних інтересах Польщі та на його власному баченні геополітичного розвитку східноєвропейського регіону. Ю. Пілсудський прагнув забезпечити Польщі такий східний кордон, який дозволив би їй бути достатньо міцною для існування гюміж Німеччиною і Росією. Успішно протистояти такому тиску можна було лише у федеративному союзі з сусідніми країнами, зокрема з Литвою, Білоруссю та Україною. Забезпечення незалежності останньої значно підірваяо б ресурси Росії, даю чи Польщі політичні та господарчі вигоди.

Проте Антанта не поділяла ні поглядів Ю. Пілсудського, ні прагнень України до усамостійнення. Союзники намагапріся схилпти Польщу спочатку до коаліції з А. Денікіним, а пізніше до мііру з більшовиками. Ю. Пілсудський не відкидав можливостей подібного розвитку подій, але не форсував їх, вичікуючи остаточної розв'язки двобою білих і червоних сил в Росії, щоб згодом лорозумітись з переможцем. Україна розглядалась як можливий додатковпй аргумент тиску, який мав бути запущеним у дію в найбільш сприятливий для цього момент.

Невдачі Польщі у пошуку дипломатичної підтримки Антанти для переговорів з радянською Росією та у нав'язанні федератнвних зв'язків у регіоні змусили польський уряд з кінця лютого 1920 року серйозно поставитись до можливості самостійних переговорів з радянською Росією, висунувши при цьому ті територіальні домагання, які до того було відкинуто Алтантою. Якби радянська Росія безапеляційно визнала права Польщі на її території в межах 1772 р. і Антанта все ж таки виступила б гарантом такого миру, то, можливо, вдалося б уникнути польськорадянської війни 1920 р. Але затяжна суперечка з Росією щодо вибору місця переговорів та дані про концентрацію сил Червоної Армії на кордоні з Польщею переконали Ю. Пілсудського одночасно готуватися до війни, беручи стратегічну ініціативу у власні руки.

Шдписання Варшавської угоди з Україною було для Ю. Шлсудського важливим політичним рішенням, прийнятим всупереч поглядам Антанти та уряду Польщі. Ця угода зламала лінію східної політики сеймової комісії закордонних справ Польщі, яка в найгіршому випадку більшовицької агресії виступала за проведення оборонної війни, а не наступальної, називаючи вже розпочату війну "українською авантюрою". Це значно понизило можливості успішної реалізації цієї угоди, перетворюючи її в персональний союз Шлсудського Петлюри, який не додав слави ні одному, ні іншому в очах власних народів, а в майбутньому виклшсав величезний гютік історіографічних рефлексій різного гатунку.

либерализм основные положения