Закарпаття

На південному схилі Карпатських гір знаходиться висунута най-далі на південний захід частина української землі, знаної протягом історії під різними назвами: Закарпаття, через своє географічне положення — українська земля за Карпатами; Угорська Русь, оскільки протягом століть тут панувала Угорщина; Підкарпатська Русь, у складі міжвоєнної Чехословаччини, тому що відносно чехів це Підкарпаття.

Закарпаття своєю площею обіймає бл. 15 000 кв. км і від півночі та сходу вздовж Карпат межує з Галичиною, на заході — зі Словаччиною, на півдні з Угорщиною, а далі на схід — з Трансільванією. Головні міста Закарпаття — Ужгород і Мукачів. Мукачів є також осідком єпископа мукачівської єпархії та василіанського Свято-Миколаївського монастиря на Чернечій Горі. Мова закарпатських українців — це т. зв. карпатський діалект, яким говорять мешканці південно-західної частини кол. Станіславівської єпархії, Косівського, Надвірнянського і південних частин Стрийського, Самбірського, Сяноцького та Новосандецького повітів Галичини. Отже, творять вони одну мовну групу із галицько-буковинськими гуцулами, бойками і лемками.

Південні схили Карпат русини заселяли ще далеко до приходу угорців, що зрештою стверджує і анонім Бейли Іу: "Русини-українці заселяли не тільки гірські гребені Карпат, але сягали далеко вглиб Угорщини до місцевостей Токай, Дебрецин, Гайдудорог та інші, де ще перед першою світовою війною старші люди говорили руською мовою. Ці території, заселені греко-католиками, належали колись до Мукачівської єпархії".

Колись, за князя Володимира Великого, ця територія належала до великої Київської Держави, але по його смерті 1015 p., угорський король Стефан І використав княжі міжусобиці між синами Володимира і прилучив Закарпаття до Угорщини. З того часу аж до початку XX ст. Закарпаття постійно перебувало в межах Угорщини. Правда, в XIII ст. тут правили українські князі, зяті угорського князя Бели, князь Ростислав Чернігівський та князь Лев І Галицький. Але це все були тільки короткі проміжки часу. Від 1393 до 1414 pp. паном Мукачівської домінії та наджупаном Березного Комітату був князь Федір Коріятович, але він там володів з ласки угорського короля. Коріятович залишив по собі на Закарпатті тривалу пам'ятку у вигляді монастиря св. Михаїла на Чернечій горі біля Мукачева. Незважаючи на те, Закарпаття ніколи не творило інтегральної частини Угорщини й навіть у мадярських літописах про цю територію згадують як про Маркію Рутенорум (область русинів). Так само в кордонах Мадярщини Закарпаття ніколи не творило суцільної адміністративної одиниці.

З половини XIII до кінця XV ст. на Закарпатті постав ряд міст за німецьким правом, між ними Пряшів, Бардіїв, Берегове, Сев-люш, Хуст та інші. Паралельно йшла хліборобська колонізація за німецьким правом, в якій брали участь і місцеві русини. Рівночасно припливали на схід і словаки, що дало початок ступневій словакізації західного Закарпаття.

Після довготривалих воєн з Туреччиною від кінця 14 ст., що закінчилися угорською поразкою під Могачем, в 1526 р. Угорщину поділили між собою Оттоманська Імперія, Семигород, який був під зверхністю турецьких султанів, та Австрія. Внаслідок того Закарпаття також було поділене — західна частина (Ужгородщини) разом з Пряшівщиною належали до Австрії, східна — до Семигорода, а середню захопили турки. І оскільки Семигород і Австрія суперничали й постійно вели війни, Закарпаття власне було головним побоїщем для обидвох цих країн і його населення брало участь по обох боках. Особливо активну участь брали закарпатські русини у повстанні Франца II Ракоція (1703—1711), в якого вони творили прибічну гвардію і заслужили від нього почесну назву "найвірнішого народу".

Боротьбу між Габсбургами і Ссмигородом використало населення Закарпаття для полегшення власної долі. Постійні війни, як також часті турецько-татарські напади на рівнинні частини Закарпаття спричинили адміністраційний занепад, і панщина тут була далеко легша, а в горах її взагалі не було. Це дозволило Закарпаттю відродитися культурно і скріпитися економічно. Тоъгу туди навіть галичани тікали від ланщизняного утиску.

У 1699 р. східна Угорщина, а разом з тим і східне Закарпаття, перейшла з-під панування турецького султана лід австрійських Габсбургів, що дало нагоду мадярським магнатам відновити над населенням систему поневолення і податкового здирства. У 1767 р. австрійська цісарева Марія Терезія видала закон, який зменшив панщину на половину, визначив ланщизняні обов'язки і надав селянам право на переселювання. Цісар Йосиф II видав у 1785 р. закон про скасування підданства, але по його смерті підданство відновлено й повернено старі порядки. Посилена панщина викликала рух опришків, що виступали проти дідичів і державної адміністрації.

Раніше нащадки українських княжих родів служили при дворі угорських королів й часто займали високі державні посади. Але з часом вищі українські верстви перейшли в римо-католицьку віру й помадярщилися. Однак у списках шляхти з XVII-—XVIII ст. на Закарпатті було ще трохи й української; Бачинські, Балудянські, Ферковичі, Ольшавські, Бренковичі, Анталовські та інші. Отримавши шляхетство разом із гербом, вони втішалися тими самими привілеями, що й мадярські шляхтичі-дідичі аж до скасування панщини в 1848 р. Однак не стали мадярами, а зберегли свою національність. Власне із цієї незначної кількості руської шляхти вийшли оборонці і просвітителі русько-української селянської маси на Закарпатті. Слід підкреслити, що автохтонне населення Закарпаття аж до кінця другої світової війни називало себе русинами, а мову свою руською, що походить від історичної назви України — Русь. Подібно називали себе мешканці Галичини й Буковини аж до першої світової війни. Власне це українське, чи як воно звало себе в ті часи — руське селянство, яке в своїй масі залежало від мадярської шляхти-аристократії, залишилося на поталу мадярам протягом століть, а під кінець XLX ст., також ще й жидам, які напливали в Закарпаття з Росії, втікаючи від погромів.